Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Життєві пасьянси Григорія Гладiя

Знаний український канадець — про театральні експерименти, своє коріння і прем’єру «Очищення»
17 серпня, 2018 - 10:56

Знаний актор і режисер, який з1990 р. живе і працює у Канаді, проводить майстер-класи в Австрії, Бельгії, Італії, Швейцарії, Україні та в інших країнах, нині виступить як постановник. На сцені Національного театру ім. І. Франка відбудеться перша прем’єра нового сезону — драма «Очищення» за романом сучасної фінської письменниці Софі Оксанен. Чим зацікавив твір, який знайшов Григорій Степанович і з яким познайомляться наші глядачі, про акторські та режисерські пошуки Гладія — наша розмова.

«Я ВСЕ ЖИТТЯ ВЧУСЯ»

— Для своїх театральних постановок на українській сцені ви обираєте твори, не відомі нашій публіці. Так було з «Істерією» за Тері Джонсоном, з якою ви дебютували у франківців 14 років тому, а зараз представите «Очищення» Софі Оксанен. Розкажіть, чим зацікавила вас ця п’єса?

— Я вперше взявся за жіночу п’єсу — «Очищення». Її автор — Софі Оксанен — молода фінська письменниця (народилася 1977 р.), яка виросла у фінсько-естонській родині (батько — фін, мати — естонка, їхня сім’я емігрувала до Фінляндії у 1970-х). В одному з інтерв’ю письменниця  розказала, що у дитинстві літні канікули вона проводила у бабусі в Естонії. Ці спогади потім стали поштовхом для написання цілої низки творів, які присвячені історії Естонії. Спочатку Софі створила п’єсу під назвою «Очищення», потім продовжила роботу — написала роман під цією ж назвою, який став бестселером, приніс авторці чимало престижних літературних нагород. У 2012 році роман було екранізовано, і він був номінований на премію «Оскар» від Фінляндії.

«Очищення» — новий і маловідкритий для мене світ. Хоча події відбуваються в Естонії, але тут я бачу чимало паралелей з Україною... Сюжет охоплює велику часову відстань. Життя головної героїні увібрало в себе різні катаклізми, які пережили естонці на шляху до незалежності своєї країни. Тут і трагічні події 1930-х, сповнені болем і стражданнями, і депортація «ворогів народу» до Сибіру, 1990-ті — розпад колишнього СРСР... Непросте життя випало на долю головної героїні Алііде (цю роль грає Поліна Лазова). Її одержиме кохання до одного з «лісових братів» Ханса керує не лише вчинками героїні, а й переходить до категорії кармічного гріха, за який розплачується кожне наступне покоління їхньої родини.

Твір «Очищення» захоплює неймовірними сильними жіночими характерами, їхньою вірою у те, що осягнення скоєного гріха та очищення зупинять ланцюгову реакцію руйнації людини і що, врешті-решт, любов і добро переможуть...

«Очищення» — назва загальна, це  скоріше «чистка», як, наприклад, була у сталінські часи, або у більш глобальному сенсі, як «чищилище». Тобто щось таке, що промовляє до базових речей... Знаєте, роман Софі Оксанен викликав неоднозначні реакції в Європі і в Росії, бо там дуже відверто розказують про радянську «коросту», про покоління наших мам і бабусь, які народилися у 1930-х роках, жили у ХХ столітті й не мали можливості висповідатися, розкаятися... Герої часто миються, зчищають бруд, вбирають... і поступово йдуть до катарсису. Я на репетиції намагався долучити акторів до тієї пристрасності. Кожен має право свого голосу, бути почутим і очиститися. Ми через певні сценічні засоби намагаємося передати цей момент сповіді.

До речі, з автором твору — Софі Оксанен — я особисто не знайомий, але знаю, що вона хоче приїхати на нашу прем’єру до Києва, яка відбудеться 6 і 8 вересня.

 — Ви вивчали різні театральні школи. Яка з них вам ближча?

— Кожна школа має свою перевагу. Коли ідеш тільки за одною, то відчуваєш потребу ще в якомусь методі... Я все життя вчуся і не можу сказати, що багато осягнув, а тому перебуваю у пошуку. Чим більше знаєш — тим краще, бо є можливість співставити, використати у новому контексті. У Києві я не ставив як режисер багато років. Прем’єра «Істерії» відбулася ще у 2004-му... За той час багато що змінилося не лише в моїх відчуттях, а навіть ву атмосфері, ментальності людей. Я це відчуваю, і з цим треба щось робити. Зараз театр у світі вступив у фазу постдраматичного театру, коли всі методи, системи, школи можуть поєднуватись, і народжуються на сцені постправдиві й гібридні вистави. Важливо, як у нашому сьогоденні прийти до якогось позитиву і бачити перспективу цього руху, відчувати, аби увійти у певний синхрон.

— Частину вашого творчого життя ви присвяти експериментам, пошукам. Ви багато років співпрацювали зі знаним російським майстром Анатолієм Васильєвим і його «Школою драматичного мистецтва». Чи контактуєте зараз?

— Спілкуюся, але рідше. Раніше активно брав участь у виставах Анатолія Олександровича. Наприклад, його постановку «Моцарт і Сальєрі» ми з успіхом показували на Авіньйонському фестивалі (я грав Сальєрі). Це був спектакль-містерія. Постановник розглядав метафізичні питання; було багато музики, і композиція вистави вибудована, перш за все, за музичними законами.

З методики роботи з актором складається особливий, неповторний стиль А. Васильєва. Всією своєю творчістю заперечує розуміння театру як мистецтва відображення, як чогось похідного від реальності й тому вторинного.

Васильєв володіє рідкісним «почуттям театру» як почуттям краси, гармонії, кольору — і це породжує універсальний підхід. Саме тому Васильєв може створювати будь-який театр: психологічний, символістський, постмодерністський, неокласичний... Він — театральний поліглот, володіє мовою практично будь-якого театру — ексцентричного, ритуального і навіть «драми для читання». Він переконаний, що є тільки один спосіб передачі акторської професії — «з рук у руки», що обов’язково має існувати зв’язок «учитель — учень»...

Васильєв не підписував жодних путінських листів, і за цю його громадянську позицію я його дуже шаную. Анатолій Олександрович завжди мав і досі має велику симпатію до українців. Коли я працював у Москві, у його театрі «Школа драматичного мистецтва» більше половини митців (артистів, студентів) були з України!

Через війну на сході і анексію Криму росіянами я чимало друзів втратив... Виявилося, що це були не товариші... Ці події змінили все, хтось із знайомих відходить, хтось відійшов у бік, хтось сидить тихесенько... І це боляче.

Чому на нашу землю прийшла війна і зі зброєю прийшов сусід, який довгий час називав себе «братнім народом»? Не знаю... У мене таке враження, що те, що нині відбувається, планувалося на глобальному рівні — такий дивний зсув,.. і чому сила силенна народу піддається, немов під гіпнозом, російській пропаганді? Скільки бруду виливається на голови людей зі ЗМІ! Я стараюся берегли те, що тепле є, триматися свого коріння. Україні треба виробляти тактику і робити стратегічні кроки, бо якби не замилювала очі людям російська пропаганда...

«ДОЛАТИ УСТАЛЕНІ ІСТОРИЧНІ СТЕРЕОТИПИ СКЛАДНО. ЦЕ ТРИВАЛИЙ ПРОЦЕС»

 — У вашому акторському списку більше 80 картин. Але я хочу пригадати стрічку «Нескорений», де ви зіграли роль командира УПА Романа Шухевича. Нині на Заході існують різні погляди на нашу історію і, зокрема, ОУН-УПА. На вашу думку, як «перекласти» всі тонкощі й складності українського національно-визвольного руху ХХ століття? Чому наше намагання захистити свою українськість часто сприймається Заходом як радикальний націоналізм?

— Упевнений, що час розставить усе на свої місця. Зараз у світі накопилося багато негативу, і в цьому я вбачаю й те, що інформаційні агенції дуже багато уваги приділяють негативу, часто промовчуючи про світле і хороше. А ще в різних країнах, і у Польщі також, піднімають голову ультраправі... Мені від цього боляче, бо сам маю частину польської крові (по маминій лінії), родину у Польщі, знаю польську мову... Я надзвичайно шаную поляків і культуру цієї країни. Там є здоровий елемент і є частина, яка відчуває антипатію. Це нестабільні часи, це потік, але це мине і ті «греблі» негативу розійдуться. Очевидно антиукраїнські настрої підбурюються і зі сторони, зокрема, росіянами. Так, є історія, пов’язана з Другою світовою війною, щодо якої існує багато інтерпретацій...Українсько-польська спадщина є нашою спільною. Нині на Заході існують різні погляди на історію ОУН-УПА, й домінуючі тенденції — не на користь України, не на користь визнання героїв УПА. Ця негативна для нас тенденція задана тими, хто має істотний вплив на інформаційні потоки, а відповідно — й на загальну думку. Вона формувалася через кінематограф, літературу, ЗМІ... Більше того, схема «ОУН-УПА — фашисти» вписується у певну філософську, культурну систему того світу, який сформувався після Другої світової війни. Саме тому долати усталені історичні стереотипи Україні дуже складно. Це тривалий процес, який потребує поступових і послідовних кроків з боку українців.

А що стосується особистості Романа Шухевича, то я вважаю його персонажем давньогрецької трагедії. Це був герой! Він виступав проти радянської системи, йшов до кінця без жодних компромісів. Його мотивація для мене є абсолютно зрозумілою. Вона була спрямована на збереження нації!

Впевнений, масове затуманення у поляків і росіян мине. Бо критична маса росте, але врешті-решт повинна розродитися і розставити все на свої місця.

Зараз на світовій шкалі кризова ситуація стосується багатьох країн, і не лише Європи, а й Америки. А тому кожна нація повинна берегти своє коріння і  віру, шанувати своїх предків. Силою цього не зробиш...Є певна історична ситуація — що судилося статися, то й має статися! Україна, попри всі негаразди, вистоїть!

— Ви — людина світу, майже три десятиліття живете за кордоном. Граєте вистави і знімаєтесь у фільмах різними мовами. Коли виїхали з України, які іноземні мови були у вашому активі?

— Англійська і польська. Моя рідна мова — українська. Вільно спілкуюся ще литовською, російською, французькою, італійською та німецькою мовами.

До речі, коли Анатолій Васильєв разом з акторами був у Центрі Єжі Гротовського, я перекладав цю бесіду з польського... А методологію Гротовського я став вивчати ще в студентський час (Г. Гладій закінчив Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого, акторський факультет, а режисурі навчався в Майстерні Анатолія Васильєваю — Т.П.). Французьку вивчав, коли прилетів до Монреаля, живу у французькій частині Канади, і свої постановки у Le Thйвtre Prospero ставлю французькою. Я не спромігся зорганізувати свою творчу компанію, бо це потребує не лише часу, а й певної залежності. У цьому театрі зробив вісім вистав. Останньою роботою став «Гравець» за Ф. Достоєвським. Це була пропозиція дирекції Le Thйвtre Prospero, яку спочатку не дуже сприйняв, але коли почав заглиблюватися в матеріал, то багато цікавого для себе відкрив.

Наприклад, що батько Федора Михайловича був родом із... Поділля, а прапрапрадід — із Кам’янця-Подільського, і родина Достоєвських за віросповіданням були... греко-католиками, священиками... Цей факт дав мені поштовх, що Достоєвський не просто російській класик і «наше всё!», як вважають росіяни, а й те, що письменник мав і українське коріння з Волині!!! По-іншому подивився на роман. Бо у «Гравцях» підняті теми не лише про всевладні пристрасті до азартної гри, а й про духовну кризу.

«БОГДАН СИЛЬВЕСТРОВИЧ МАВ ПОТУЖНУ ЕНЕРГЕТИКУ І, ЯК МАГНІТ, ПРИТЯГУВАВ ЛЮДЕЙ»

— Богдан Ступка після прем’єри «Істерії» назвав вашу постановку «виставою для гурманів». Він мріяв, аби ви ще щось поставили на київській сцені з української класики. Про якій твір ішлося?

— Коли ми говорили з Богданом Сильвестровичем про плани, то обговорювали кілька творів українських письменників. Я мав поставити соціально-психологічну — модерну драму Володимира Винниченка. Його останню п’єсу «Пророк». Твір був написаний у 1930 р. Це притча про блукання людини у лабіринтах земного буття, про її трагічні помилки в духовно-моральному виборі, у пошуках соціально-етичних гармоній, суспільних і моральних ідеалів. Це й сповідь самого автора про власне болісне пізнання Істини... П’єсу знайшли у архівах після смерті автора, десь у 1960-ті. Її не ставили на сцені. Був момент коли я закохався у цей матеріал, а потім відійшов, вирішив, що зараз це не на часі.

Хотів поставити маловідому драматичну поему «У пущі» Лесі Українки. Але після того, як прочитав «Очищення» Софі Оксанин, вирішив, що саме цей твір зараз має викликати резонанс у глядачів. Отакий життєвий пасьянс!

— 27 серпня — день народження Богдана Ступки, якому виповнилось би 77, і вже шість років, як цей легендарний актор пішов у Вічність... Ви з ним працювали як партнери у кіно (телефільм «Украдене щастя»), поставили на майстра «Істерію», де Ступка потрясаюче створив образ Зігмунда Фройда — засновника психоаналізу. А коли вперше зустрілися, як познайомилися?

— Богдана Сильвестровича знав і шанував дуже давно. Люблю його як великого артиста нашого часу. Це був колосальний чоловік, товариш і друг. Я познайомився зі Ступкою ще у студентські роки. Бачив, як він працює на знімальному майданчику фільму «Дударики» (режисер С. Клименко ). Це був десь кінець 1970-х. Потім час від часу ми стикались у Києві. Дивився його роботи у Театрі ім. І. Франка. Це було завжди прекрасно, майстерно. Дійсно, ви праві — як партнери, ми грали в «Украденому щасті»: я — Михайла Гурмана, а Ступка — Миколу Задорожного (фільм режисера Ю. Ткаченка вийшов на екрани 1984 р. — Т.П.). Цей твір Івана Франка був знаковим у творчій долі Богдана Сильвестровича, а постановки Сергія Данченка у Львові, а потім у Києві вивели Богдана Сильвестровича в ряд провідних акторів української сцени! Партнер Ступка був потрясаючий! З ним цікаво було працювати і в «Істерії». Він не тільки уважно прочитав п’єсу Тері Джонсона, а й на його робочому столі лежало кілька монографій про Фройда... Колегам він розказував маловідомі факти про вченого, про його долю...

Шкода, що Ступка так рано помер. Він багато знімався у різних кінорежисерів, його знали і цінували не лише в нашій країні, а й за кордоном... Може, смерть забрала митця, аби він не бачив, як ллється кров на його рідній землі. Богдан Сильвестрович був дитиною війни (народився у 1941 р. на Львівщині). Він не любив згадувати ті часи і підкреслював, що ми щасливе покоління, яке не знає жахіття війни...

Пригадую, як його високо шанували у Росії. Я працював у Театрі А. Васильєва, і не кожен міг прийти туди бо, «Школа драматичного мистецтва» — доволі закрита мистецька структура. Одного разу Ступка був у Москві і захотів мене провідати. Коли я сказав метру Васильєву, що Богдан Сильвестрович тут, то не тільки Анатолій Олександрович, а й увесь його театр був у піднесенні. Васильєв перервав репетиції, запросив Ступку до свого кабінету. Розмова тривала кілька годин!

Богдан Сильвестрович мав потужну енергетику і харизму на сцені, а ще — як магніт, притягував людей поза лаштунками. Дуже компанійський, з тонким почуттям гумору, зовсім не зірковий і дуже людяний! Ним захоплювалися навіть найзатятіші російські націоналісти. Він міг поставити їх на місце, і вони затихали... і ставали менш агресивними. Він гордився, що є українцем і завжди твердо відстоював свої національні переконання.

А який був денді — зі смаком вдягався, елегантно носив капелюх і парасольку, як тростинку...

— Григорію Степановичу, що або хто надихає на творчість?

— Зараз мене надихає п’єса «Очищення». Шукаю паралелі, які зацікавлять у цій історії українських глядачів.

ДОВІДКА «Дня»

Григорій Степанович Гладій народився 4 грудня 1954 року в місті Хоростків Тернопільської області. Закінчив КГІТІ ім. І. Карпенка-Карого (1976), заочно — режисерський факультет ГІТІСу (1989, майстерня Анатолія Васильєва «Школа драматичного мистецтва»). До 1983 року працював у театрах Харкова, Києва, Каунаса, у 1985 -1990  — у театрі Анатолія Васильєва. З 1990-х років живе і працює у Канаді.

У фільмі «Зодіак» (1986) зіграв роль Мікалоюса Чюрльоніса — видатного литовського художника й композитора початку XX ст. (режисер фільму — Йонас Вайткус, роль Музи виконала Майя Плісецька).

У 2000 році знявся у фільмі Олеся Янчука «Нескорений», в якому виконав головну роль — генерала-хорунжого УПА — Романа Шухевича.

У 2004 році відбулася перша постановка Гладія на українській сцені — «Істерія» за Тері Джонсоном — про життя Зігмунда Фройда. Головну роль виконав Богдан Ступка.

У 2006 році виступив як режисер франко-канадського мюзиклу «Дракула: між коханням та смертю», головну роль в якому виконав відомий канадський співак Брюно Пельтьє. Серед пісень у спектаклі прозвучала українська народна пісня «Цвіте терен» у новій обробці.

Протягом багатьох років Г. Гладій співпрацює з Le Thйвtre Prospero (Театром Просперо в Монреалі), де поставив вистави: «Собаче серце» за Булгаковим, «Весілля» за Б. Брехтом, «Танець смерті» за Стріндбергом, «Гравець» за Достоєвським...

Григорій Степанович брав участь у спільному проекті з Віктором Морозовим та сестрами Тельнюк «Наш Шевченко: шлях до свободи», який демонстрували в містах Канади.

Тетяна ПОЛІЩУК, фото Артема СЛИПАЧУКА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments