Звідки та музика?

У ці славні червневі дні ми, гурт кінематографістів, повсідались би в автобус та й рушили на Буковину. Спершу у Чернівці, потому, 15 червня, у село Чорторию, на Кіцманщині. Те село, у якому лихого 1941-го народився Іван Миколайчук... Тільки народився, як війна облягла усе навкруг. І скільки тієї війни було потім у житті митця — вона все не закінчувалася, усе погрожувала самому існуванню.

ОДРАЗУ НА ВЕРШИНУ

Народився й виріс. А далі поїхав учитись до Києва. Там, ще студентом, знявся у «Тінях забутих предків» Сергія Параджанова і фільмі «Сон» (у ролі молодого Тараса Шевченка) Володимира Денисенка. І став знаменитим. І став одним із найвиразніших символів українства. А символом бути непросто...

Помер практично у тому ж віці, що й Тарас Шевченко — було йому 46 літ. У труні лежав з бородою, невпізнаваний. Зла й страшна хвороба висмоктала з нього всі соки. Тільки я не хочу пригадувати Івана Миколайчука таким. І тому, що у ці дні відзначаємо  його день народження, і тому, що він лишається живим у душах багатьох українців.

У житті Миколайчука була одна доволі фундаментальна проблема. Її означив колись Сергій Параджанов у досі не оприлюдненому інтерв’ю. Його акторська кар’єра одразу піднесла його на саму гору — так, що він лупнувся головою у стелю (опісля «Тіней забутих предків» та ролі Тараса Шевченка у фільмі «Сон»). Рухатись далі було нікуди, з тієї вершини. Краще би рухатись поступово, забираючись не неприступні творчі скелі. Тільки ж трапилось як трапилось — уже студентом зіграно основні ролі життя...

Успішні ролі в успішних і навіть легендарних стрічках були й потому. Одначе ж з часом стало зрозумілим: Миколайчук мислив себе і свою дорогу в мистецтві не як формально окреслену професійну стезю — акторську, скажімо, чи навіть загально кінематографічну. Та ж ні, радше бачив себе кимось на кшталт народного філософа.  То не випадково, що саме він читав закадровий текст — від Григорія Сковороди — у фільмі «Відкрий себе» (1972) Роллана Сергієнка. А у вже власній картині «Вавилон ХХ» (1980) зіграв роль народного філософа Фабіана, який просторікує: справа не в тім, скільки ти пройшов, а в тому, скільки побачив...

Тож і не дивно, що Миколайчук чи не головним своїм й відтак фундаментальним задумом вважав сценарій «Тисяча снопів вітру», в якому мала розгорнутись його філософія народного життя, народного космосу.

ПО ТОЙ БІК НОЧІ

Сценарну діяльність свою Миколайчук, як відомо, почав з фільму «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка (останній був ще й співавтором сценарію). Історія, замкнута на родину самого Миколайчука і Буковини як уособлення власне української драми, розчахнутості і розхристаності, де кожен «за своїм часом до вітру ходить», як каже батько сімейства Дзвонарів. Родинний оркестр, де в кожного своя мелодія і свій колір призахідного сонця. Як об»єднати усе те і всіх тих? Диригента не видко, історією править якийсь вурдалака, що раз по раз блимає крізь нічний пломінь.

У СВОЇЙ КАРТИНІ «ВАВИЛОН ХХ» ІВАН МИКОЛАЙЧУК ЗІГРАВ ОМРІЯНУ РОЛЬ СІЛЬСЬКОГО ФІЛОСОФА

«По той бік ночі» — так називався один із наступних Миколайчукових сценаріїв (в титулі ще й ім»я Віталія Коротича, але я добре пам’ятаю, що говорив мені Миколайчук: ім»я співавтора було чистою умовністю з огляду на пробивну силу Коротича).   Не дозволили, тільки через кілька років, уже після режисерського дебюту у «Вавилоні ХХ», Миколайчука поставив за тим сценарієм картину «Така пізня, така тепла осінь». Герой стрічки, українець, який більшу частину життя прожив на чужині, в Канаді, приїздить на Батьківщину, на Буковину. І — сліпне...

У творчості Миколайчука-драматурга, режисера, актора це один із чільних мотивів: стерта пам’ять, знеструмлена візія, яку належить вернути за будь-яку ціну. Коли не самому — так комусь із нащадків: онуці, скажімо, як у «Такій пізній... осені».

Був у Миколайчука такий сценарний начерк, «Чиста дошка», або  Tabula rasa. Він так і не став сценарієм чи фільмом, рання смерть стала на заваді, рання смерть. В основі реальний випадок — українка провела більшу частину життя у психічній лікарні у США. Бо не володіла англійською, не мала комунікації — і закрилась...

Сам Іван у юності працював трохи у психічній лікарні у рідному селі Чортория. Та лікарня функціонує досі. Для Миколайчука притягальність цього матеріалу була якоюсь особливою. Не раз підкреслював, що в українській мові слово божевільний є виразом якогось світоглядного вивільнення: Боже, вільний! Вільні люди, кожен з яких усамітнив саму душу свою, аби вона стала на розмову із Всевишнім. Стала, не захаращуючи себе побутовим пустопорожняцтвом, отим сміттям, з якого незрідка і складається людське життя.

Миколайчукові знання про життя справді ніколи не зводилися до якогось професійного «записника» — його душа прагнула знати все і про все. І мала те знання. Роман Балаян нещодавно розповів мені, як сталося їхнє з Іваном співавторство у роботі над сценарієм «Бирюк / Відлюдько» (1977) за мотивами твору Івана Тургенєва. Побачивши Миколайчука на студії, режисер попросив поради: підказати людину, яка добре знає ліс (бо ж герой майбутньої стрічки — лісник). «То я і є тією людиною», — відказав Іван.

Балаян попросив надати доказів такого знання. Миколайчук одразу видав на гора маленьку новелку. Зграя синичок кружляє над лісом, а потому «падає» униз. Бо там, під корою поваленого дерева,  незліченна кількість черви, поживної для птаства: смакота!

— Я беру тебе у співавтори! — одразу відповів режисер. Так і сталося, вони разом написали той сценарій. Вразив, вразив Іван свого товариша абсолютною предметністю свого знання. 

ТИСЯЧА ЗБЛИСКІВ ТАЛАНТУ

З розповіді Романа Балаяна: вже пізніше Сергій Параджанов запитував його: хто убив того лісника, Хому (у цій ролі Михайло Голубович)? Кому із сценаристів прийшла ця думка? А кому? Тут саме життя пристромлене до «кінчика меча». Хома уміє захистити тих, хто населяє природу, але від людей — ніц, від цієї дикої ватаги істот зробити це чомусь архіважко.

Відтак і фінал. Їдуть чи йдуть лісом пещені пан і панянка, гарикають між собою  французькою. Як сказав би Миколайчуковий козак Василь з «Пропалої грамоти», «образовані — страшне як». І мимохіть той пан виймає пістоля і стріляє, навмання, у гущавину лісу, на якийсь шелест. Й влучає в Хому. Самі прошкують далі, пермовляючись тією ж французькою, яка не перекладається — чужа вона тут, хоча й нагадує чимось пташине цвірінькання.

Отак стріляли незрідка і в самого Миколайчука. Так, аби «не шелеснув», аби «не псував картинку» політичної та ідеологічної «досконалості». Своїм знанням життя в усій його космічній повноті, своїм званням філософа, котрий — навіть у статиці — бачить рух матерії і зблиски духа людського.

Незреалізований сценарій «Тисяча снопів вітру», епічна й філософська фреска про народне життя, залишилась жити — найпредметніше — у пам»яті кінооператора, побратима Миколайчукового Юрія Гармаша. На щастя. Так само на щастя цей проект заходився стимулювати кінопродюсер Ігор Савиченко, за сприяння, на першому етапі, Українського культурного фонду. Уже завершено роботу над кіносценарієм (назву збережено — «Тисяча снопів вітр»), який написали знаний драматург Павло «Ар’є та сам Юрій Гармаш. На мій погляд, чудовий  витвір, просто чудовий. Триває пошук режисера.

І триває життя Івана Миколайчука. Смерті справді немає, коли йдеться про талант любити цей світ, виражати свою любов через яскраві, вражаючі образи.

Хоча загадка того таланту лишається. Пригадуєте, як у «Вавилоні ХХ» Мальва (Любов Поліщук) запитує у Фабіана-Миколайчука: «А звідки та музика?». Не знамо звідки, хоча так хочеться відповісти на те питання.

P.S.

У Чернівцях завершують реконструкцію кіномистецького центру імені Івана Миколайчука. Основні роботи вже виконані. Обладнання для кінопоказів закупили. Готовність до відкрття — кілька тижнів, повідомляє tva.ua.

Загалом у кінозалі налічується 352 місця для глядачів. Забезпечена повна доступність для людей з інвалідністю.Тут функціонуватие музей Миколайчука, гуртки, проводитимуться різноманітні культурно-мистецькі заходи. Вартість реконструкції складає 40 млн гривень.