Щоб любити — треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити.
Василь Сухомлинський, український педагог, публіцист, письменник, поет

Звільнення Анатолія Мельника: перемогти його важко – з ним правда

18 квітня, 2012 - 00:00

Коли я слухаю, як міністр культури Михайло Кулиняк в численних телевізійних інтерв’ю впродовж останніх днів викручується, червоніючи від хвилювання й вперто доводячи, що він правильно зробив, звільнивши 5 квітня з посади генерального директора Національного художнього музею України Анатолія Мельника, мені стає соромно за міністра і лячно, що в нас перша урядова особа в галузі культури – дилетант.

Тобто маємо керівника, який не підготовлений до праці з професійними кадрами та який нав’язує рішення, які логічними не можна кваліфікувати.

Мені було соромно – за нього та за себе, коли він зізнавався, що не готовий до діалогу із залом. Мені боляче, а також дуже сумно за нього й у цій конкретній ситуації. Бо я знав, що за кілька днів до 5 квітня, тобто часу звільнення, він оголосив Мельникові догану за, на його думку, негаразди з керівництвом музею, а потім швиденько, немовби його підмінили, скасував власний наказ. Бо, виходило з цього другого документа, що Мельник уже сумлінно ставиться до виконання своїх обов’язків. Отже, Кулиняк як керівник державного відомства свою думку кардинально змінив за якихось кілька днів. Чи не є дивним таке раптове потепління у відносинах керівника з підлеглим?

Мені було соромно за міністра, коли після скасування наказу про догану він наприкінці березня вперше прийшов з офіційним візитом до колективу музею. Соромно – бо він, міністр, під час цієї зустрічі мовчав, як сфінкс в єгипетській пустелі, й колектив, який зібрався, щоб послухати його і заперечувати його нелогічні дії, так і не розібрав, що за причина такого інтригуючого мовчання і, врешті, цього таємничого візиту. Що привело міністра в кабінет директора? Було очевидно, що дилетантові важко говорити в середовищі професіоналів, котрі в повсякденній творчій праці протягом років керувалися засадами європейської модернізації музейної праці. Щоправда, міністр наприкінці зустрічі пообіцяв, що іще раз навідається на побачення з колективом музею... І це сталося, хоча прийшов він з почтом уже в іншій ролі, заздалегідь наказавши через своїх опричників, щоб музейники не сміли розкривати рота.

Того самого дня, під час першої зустрічі колективу з міністром, Мельник зізнався, що наприкінці березня він написав на ім’я міністра заяву з проханням 2 квітня звільнити його з посади генерального директора. Не важко догадатись, хто стежив за новинами преси, – чому написано таку заяву. Тоді стало також відомо, що 30 березня Мельник встиг написати повторно нову заяву іншого змісту про відкликання свого попереднього прохання. І присутнім було також зрозуміло, чому директор звернувся до Михайла Андрійовича з таким листом, який було зафіксовано в загальному відділі міністерства: хоч що б там було, а музей таки повинен одержати картини, які невідомо як і куди зникли, і що він як керівник зобов’язаний виконати указ Президента України, що закликав до необхідності реконструкції музею. Того музею, який було побудовано понад сто років тому, який віддавна капітально не ремонтувався, який через відсутність відповідного приміщення було позбавлено можливості експонувати твори сучасного мистецтва та зі своїми допотопними сантехнікою та електросистемами постійно перебував у аварійному стані. А гроші на капітальне будівництво, всупереч указу, ніхто не збирався давати... й Мельнику було зрозуміло, чому?.. Указ Президента міністерські чиновники поклали під сукно.

Чому генеральний директор написав заяву про звільнення та що змусило його робити кроки про її відкликання? Чому міністерські бюрократи наказали директивно: музейники не сміють вступати в дискусії, жодних статей, інтерв’ю? Чому так перелякалися й почали захищати власні мундири міністерські речники? Відповідь про офіційний тиск на музей просто напрошується, хоча декому з чиновників вона не є до вподоби.

Мельник разом із музейними працівниками, як цього вимагає обов’язок, оприлюднив факт зникнення чотирьох картин знаного художника, що перебували в депозиті в Кабінеті Міністрів України, попри прохання міністра не виносити сміття з хати, тобто не розголошувати Мельником факт зникнення живописних творів.

Мельник не послухався, бо честь музейника йому не дозволила це робити, а вже далі годі було надіятись на бюджетні кошти, потрібні на капітальний ремонт. Про указ чиновники забули, наче його не було. Але не забув про нього Мельник, і вже надто він був надоїдливий своїми нагадуваннями: давайте розпочнімо генеральну реконструкцію будинку. Мельник – людина творча, ясна річ, був не до вподоби новій команді міністра, яку склали замість професіоналів спеціалісти з медицини та інших непрофільних дисциплін.

Ревізори не забарилися.

Грошей на реконструкцію не було й не могло бути. Мельник відтепер міг сподіватися лише на власні ініціативи. Не опускати ж руки... Взимку під час непосильних морозів температура в музеї впала до критичного рівня, наглядачів рятували кожухи. Однак тоді постраждали, тобто, за словами міністра, «були знищені майже повністю ікони, які мають величезну художню, вже не кажучи про фінансову, цінність»... Але це неправда про знищені майже повністю ікони. І майже благодійницьке, в «співчутливому» тоні, те саме інтерв’ю Михайла Кулиняка від 6 квітня теж неправда: «Я кажу, Анатолію Івановичу, ви би прийшли, я би вам свій обігрівач віддав». За обігрівачем, справді, ніхто прийти не наважився: музейники знають – у приміщенні електричне забезпечення на ладан дихає. Хоча в ці зимові дні, тоді ж, музейники негайно самі заявили про проблеми з 14-ма іконами й самі негайно їх професійно відреставрували; невтямки їм до нинішнього дня, як у 20-градусну холоднечу можна рятувати музейні цінності міністерським обігрівачем.

Ревізори критикували Мельника, що він незавершену будівлю по вулиці Інститутській, 3 (мешканці Києва пам’ятають: це – колишній виставковий зал Спілки художників, який ще за часів світлої пам’яті директора музею Михайла Романишина планували перетворити в зали з експозиціями сучасного мистецтва!) передав 2007 року в іншу власність. Мельникові невтямки було, що незавершена будівля на Інститутській,3 разом із земельною ділянкою під нею в центрі столиці вже давно належали, себто були таємниче продані ТОВ «Історія міста». Ким продані та хто схований за цією «Історією міста» часів Черновецького, хто з міністерських чиновників поставив підпис із резолюцією «дозволити», сьогодні є загадка, яку розв’язати не допоможе навіть лампа Аладдіна.

Далі ревізори заявили, що в музеї не все гаразд з просвітницькою роботою, що в музеї найнижчі показники з відвідування, що про музейні скарби люди мало знають. Абсурдний аргумент, бо вперше за історію українського музейництва колектив розгорнув масштабну експозиційну діяльність: репрезентативні монографії, дослідження, альбоми музею, а також періодичний журнал «Музейний провулок» увійшли до надбань сучасної української культури, наукові ініціативи музею, конференції, круглі столи якраз і склали серцевину просвітництва, акумулювали орієнтацію на сучасного інтелігентного реципієнта. Усе, що творив музей, робилося не за бюджетні гроші, не завдяки допомозі міністерства, а часто всупереч їй.

Ревізори, як це годиться, накидали чимало цвяшків, зокрема, про кредиторську заборгованість за виконані 2008 року поточні ремонтні роботи, які здійснювалися на довір’ї, бо грошей на поточний ремонт не дали.

Сьогодні вся Україна потішається: численні мас-медіа описують предивну історію, що трапилася з картинами Миколи Глущенка. Міністерство, заявивши про припинення дії контракту і звільнивши 5 квітня А. Мельника «з посади генерального директора Національного художнього музею України за згодою сторін», вдалося до хитрощів дипломатії в дусі Талейрана; на кулуарних нарадах було створено, без погодження з конкретними людьми, комісію «порятунку» керівників музейної справи, тобто комісію, що мала з біноклем вишукувати належних фахівців з музейної теорії та практики; міністр оголосив про нові вектори діяльності існуючих музеїв, пов’язані з їхньою налаштованістю до музейної діяльності. Але правди не сховаєш: питання «за згодою сторін» теж виявилося фальшивим.

Чиновники часів Салтикова-Щедріна в наші дні не перевелися, а, може, навіть їх стало більше, й вони якісно зросли. У ракурсі новітніх ноу-хау міністр оголосив давним-давно назрілий «курс на модернізацію музейної справи України». Що це мало б означати? Що врешті-решт столиці повернуть приміщення Музею історії Києва, яке насильно відібрали для потреб суддівської влади України? Що разом з цим відновить свою діяльність за призначенням Музей діаспори, який позбавлений надії на фінансування? Що музеї, які займають приміщення церковних громад, перейдуть у модерні музейні палаци? Що міністерство розпочне будівництво українського Музею Помпіду? Що балачки про український Лувр не викликатимуть посмішки? Що бюджетні кошти підуть потоком для захисту національної культурно-історичної спадщини, а не в кишені менеджерів топ-культури і випадкових фестивальних гульбищ із українським гостинним застіллям? Що буде відновлено діяльність Комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей? Що будуть унормовані міністерством державні чинники, які стимулюватимуть збагачення національного історико-культурного надбання? Що скрипаль Кулиняк не гратиме перед телевізорами, тримаючи смичок межи ногами, а скрипку на колінах? Що твори в музейних приміщеннях по всій Україні матимуть надійний прихисток у фондосховищах?

Десятки нормативних документів було сформульовано міністерством про потребу належного зберігання в Україні пам’яток національної культури, списано купу паперів про нагальну необхідність оприлюднення загальнонаціонального музейного фонду як фактора державної уваги, про відповідне збереження й захист духовної скарбниці не лише в музеях, а й в усіх закладах культури. Жодного із задекларованих документів не виконано. Бо чиновники міністерства б’ють у дзвін, коли вже в стодолі згоріло сіно. Вони прагнуть відвернути увагу громадян, інтелігенції України від наболілих проблем зі збереження національної спадщини. Існуючий сьогодні департамент, який покликаний займатися цими питаннями, разом з нинішнім міністром проводять кадрові інтриги – й далі ні руш.

Стан наших музеїв – це загальнонаціональна трагедія, і справа не в Анатолію Мельнику. Для модернізації будь-якої ділянки культурного буття насамперед потрібні кошти й самовіддана чесна праця тих, хто керує культурою. Але не така праця, як у відомстві Михайла Андрійовича: навідався міністр до національного заповідника в Канів – забрав у музею автомобіль для власних потреб. Мало йому власних «мерсів»? У багатьох країнах функції Міністерства культури перекинуто на місцеві регіональні органи, що дозволяє економити загальнонародні кошти, кошти людей, які платять податки. У Німеччині відділ культури, наприклад, існує при президентові держави, й водночас відповідні федеральні міністерства сконцентровано по землях: менше чиновників – менше корупції.

Фарс із доганами та звільненням генерального директора А. Мельника є завуальованою спробою закручування Міністерством культури дисциплінарних гайок. Замість того, щоб забезпечувати щедре фінансування закладів культури, курс прямо протилежний: роздуваються функції сумнівних департаментів з їхнім повним невіглаством. Ця сумна київська історія ще раз яскраво демонструє й засвідчує нашу громадянську пасивність, відкочує кожного байдужого інтелігента до берегів брежнєвського деспотизму. Активними, на передніх ешелонах перебувають, одинокими маяками звищуються в інертному соціумі тільки журналісти, передусім журналісти «Дня». Інтелігенція зобов’язана розбудовувати громадянське суспільство, й це є нагальним мотивом сучасності.

І насамкінець: Мельник повинен повернутися у свій кабінет, а чиновники забратися геть.

Олександр ФЕДОРУК, доктор мистецтвознавства, професор
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ