Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Зигзаги долі

Віктор Жданов — про мистецтво і війну, а також про вміння починати нове у будь-якому віці
27 липня, 2018 - 10:26
ФОТО НИКОЛАЯ ТИМЧЕНКО / «День»

Нині Віктор Петрович знімається в історичному екшені «Захар Беркут».  Режисером стрічки є Ахтем Сеїтаблаєв, і ця робота стане коопродукцією  з американськими колегами... Скоро на екрани вийде картина «Вулкан», де Жданов зіграв колоритного дядю Вову з Херсонщини...

Кінематограф —  нове захоплення майстра сцени, який впродовж 14 років був провідним актором Донецького національного українського музично-драматичного театру, а з 2014-го працює у Київському театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Зірка «Кіборгів» на собі відчув усе, що відбулося в окупованому Донецьку, і вже не вперше наголошує на важливість культурного «озброєння». Актор поділився з «літньошколярами» тонкощами своєї роботи у театрі і кіно, відверто розказав  про поразки та особисті перемоги...

«НА МАЙДАНЧИКУ ВСІ РІВНІ»

Ірина ЛАДИКА, Львівський національний університет ім.І. Франка:

— Нещодавно з Єревана прийшла гарна новина — стрічка «Вулкан» (режисера Романа Бондарчука) отримала Гран-прі на кінофестивалі «Золотий абрикос», де одну з ролей виконали ви. Поділіться враженнями, як вам було грати у цьому фільмі?

— Нагадаю, що світова прем’єра стрічки відбулася на фестивалі у Карлових Варах, у рамках конкурсної програми «На Схід від Заходу».  За сюжетом,  через збіг обставин Лукас (Сергій Степанський), перекладач, який працює в ОБСЄ, опиняється в південноукраїнському місті і стає мимовільним гостем дивного господаря Вови (цю роль виконую я). Лукас стикається з абсолютно новим всесвітом, у якому життя здається повністю відірваним від будь-якого звичного укладу... Христя Дейлик грала роль моєї доньки Марушки. Сім’я Вови допомагає Лукасу вибратися. Там є і лінія кохання...

Над картиною працював Роман Бондарчук. У нього є свій спосіб роботи. Він документаліст, а «Вулкан» — його повнометражний ігровий режисерський дебют. Зніматися було цікаво. Бо це про мою рідну землю — Херсонщину. Я повністю фільм ще не бачив і самому цікаво, що ж у нас вийшло...

Владислава ШЕВЧЕНКО, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Зараз у Карпатах тривають натурні зйомки історичного екшену «Захар Беркут».  Режисером стрічки є Ахтем Сеїтаблаєв. Це вже друга ваша співпраця із цим режисером після «Кіборгів». Чим найбільше запам’ятовується робота із ним?

— На майданчику всі рівні. Це головне. Усі працюють ясно, чітко, зрозуміло. Ти відчуваєш підтримку. На майданчику існує порядок. Коли роботу роблять професіонали, ніхто нікого не дратує. Я театральний актор і ще не маю великого досвіду у кіно. Але зйомки — це насолода. Особливо, коли всі служби працюють чітко. Стоп, знято, оплески! І отримуєш велике задоволення.  Працювати всюди нелегко. Бо це  різні історії, персонажі, теми. Перед зйомками я заглиблююся  у матеріал... Наприклад, на «Кіборгах» все було настільки класно в плані розуміння того, що ми робимо і для чого. У нас була хороша команда на чолі з Ахтемом Сеїтаблаєвим.

Ірина ПІЦЬ, Кам’янець-Подільський національний університет ім.І. Огієнка:

— Побутує думка, що слава до вас прийшла не через ролі в театрах, а після виходу фільму «Кіборги», де ви дуже потужно зіграли роль бійця із позивним «Старий». Чому так?

— З приводу слави не знаю. Не хочу пафосу. Після виходу на екрани фільму дійсно пішов резонанс у ЗМІ, багато теплих слів ми почули від глядачів, нас почали впізнавати на вулиці... Кожен із акторів розумів свого персонажа, шукав, як краще передати нюанси характеру ролі, яку ти граєш. У мене, наприклад, своя історія з Донбасом, і свій життєвий досвід. Може, я й потрапив у це кіно через це... Я пройшов кастинг і вдячний Богові за те, що мав щастя знятися у «Кіборгах». Мені  приємно чути, що «Старий» став образом мудрого чоловіка,  трохи наївного, часом смішного, кумедного, але чесного і відвертого.

Ви працювали з різними режисерами. Кого можете назвати «ми однієї групи крові»?

— У кінематографі це Роман Бондарчук і Ахтем Сеїтаблаєв — це ті режисери, які у  своїх роботах проявляють позицію — людську і громадянську. Завдяки їхнім стрічкам я став помітним у кіно. А у театрі — Едуард Митницький, Дмитро Богомазов і Олексій Лісовець. Кожна з вистав цих режисерів викликає роздуми... а ще мені цікаво дивитись нові постановки у інших театрах бо там часто представлені різні сценічні школи.  Зараз всі наші митці самовіддано працюють не тільки на українського глядача, а й прославляють нашу країну за кордоном.

«КОЖЕН ДОНЕЧЧАНИН МАВ ВИБІР — ЛИШИТИСЯ ЧИ ВИЇХАТИ»

Андріана БІЛА, Київський національний університет ім.Т. Шевченка:

— Через російську окупацію ви  були змушені покинути Національний український музично-драматичний театр у Донецьку. Нині це осередок так званого «русского мира», а  всі українські постановки вилучили з репертуару. На вашу думку, чому бацила сепаратизму прижилася у Донецьку і, зокрема, у колишньому вашому театрі? Це нарив зрів поступово чи «брати зі сходу» допомогли? Чи лишилися там колеги з проукраїнською позицією, які через різні причини не змогли виїхати і чекають звільнення від кремлівської навали?

— Знаєте, коли почалися у Донецьку проросійські мітинги, я пригадав інтерв’ю Джохара Дудаєва, чеченського лідера, яке він дав ще у 1995-му, і був шокований, як все повторюється... Очевидно, все у нас наближалося поступово.

Режисер Ігор Матіїв у 2014-му поставив  за мотивами Шевченкового «Невольника» виставу «Сліпий». Я був вражений тим, що відбувалося в залі. Уже стояли блокпости, Донецьк був оточений на в’їздах і виїздах. Ні одного тоді «ДНРівця» не було в театрі! Ми зіграли чотири прем’єри. Після першої вистави зал піднявся, аплодуючи — близько 700—800 місць.  І хтось кричить: «Слава Україні! Героям Слава!» Усі чотири вистави проходили під цими лозунгами... Того, що далі відбулося в театрі, я вже не знаю...

Пригадую, як шахтарі йшли на  перші мітинги. Мовчки! Понуривши голови, зціпивши зуби, і колонами. Їм заплатили — от і пішли... І я к голосували за так звану незалежну «ДНР» теж бачив. А та статистика, що озвучили, — фікція, приписки і  брехня!

Ми виїхали з Донецька, коли російський зенітно-ракетний «Бук» збив Boeing 777  і загинули 283 пасажири й 15 членів екіпажу... Я вважаю, що кожен донеччанин мав вибір — лишитися чи виїхати.  Хоча обставини у людей були різні. Знаю, що є люди, які живуть там зараз,  підтримують Україну, але й немало тих, хто й досі зачарований «русским миром». З колишніми колегами, які за «ДНР», я не спілкуюся!

«А ХТО ВИ ТАКІ?»

Ольга КРИСА, Львівський національний університет ім.І. Франка:

— Як акторська трупа відреагувала на окупацію Донецька і створення так званого ДНР? Чому не було допомоги з боку української влади і чи піднімалось питання керівництвом театру про евакуацію трупи?

— Коли ми приїхали у Київ, то  нікому не були потрібні. Нам казали: а хто ви такі? Підтвердіть свої звання.  Це було образливо і неприємно, бо звання і нагороди давали чиновники Мінкульту, а укази підписував Президент, а на практиці ми лишилися зі своїми проблемами. Самі шукали, де заробити гроші, де жити. Усім було байдуже, що я багато років пропрацював у Херсонському і Донецькому муздрамтеатрах. Основний кістяк трупи виїхав із Донецька. Мені пощастило, що прийняли у трупу Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра — одного із кращих творчих колективів нашої столиці.

Вікторія ГОНЧАРЕНКО, Дніпровський юридичний ліцей:

— Актори, які стали переселенцями з окупованих територій, мають підтримку та допомогу держави? Які були перші та найважливіші проблеми, з якими ви зіткнулися після переїзду до Києва?

— Хіба це матеріальна допомога, коли видають 300 гривень дорослому, а на дитину 700? Це вся допомога. А потім вона й узагалі кудись пропала. Квартира, робота — ти все шукаєш сам. Я з театральної сфери переходжу в інші сфери. У мене питання: чому міністерства і відомства не займаються своїми людьми? Бо з Донеччини і Луганщини виїжджали люди різних професій. Крутилися всі, як могли, самотужки...

«У ТЕАТРІ НІКОЛИ НЕ БУВАЄ ОДНАКОВИХ ВИСТАВ»

Евеліна КОТЛЯРОВА, Київський національний університет ім.Т.Шевченка:

— Робота в театрі і кіно має кардинальні відмінності. Як настроюєтеся на творчий процес?

— У театрі все крупніше. В кіно інша техніка, інша подача матеріалу. Ти отримуєш неймовірне задоволення від справжніх відчуттів: коли холод, а ми три години знімаємо. Коли все зійшлося і чуєш: «Стоп. Знято» — отримуєш велике задоволення.

У театрі глядач реагує на побачене. Він тебе підтримує і відбувається енергетичний обмін. У кіно — чимось схоже на в’язання макраме, а ще багато залежить і від того, як змонтують стрічку. В театрі ніколи не буває однакових вистав, і ти можеш відшліфовувати роль, а в кіно відзняте вже не поправиш...  Зараз мене зацікавило кіно. Це новий творчий досвід.

Андріана БІЛА:

— У вас творча родина: нині дружина Олена Хохлаткіна працює в Національному театрі ім. І. Франка, а з донькою Оксаною ви разом працюєте у Театрі драми і комедії. Син продовжить акторську династію?

— Син отримав недавно диплом оператора телебачення. Оксана одразу визначилася з професією, нікого не питала. Павло трохи пішов в іншу сторону. В театр не хоче йти. Діти самі обрали собі професії, і ми на них не тиснули.

Ірина ПІЦЬ:

— Розкажіть про вашу історію знайомства з вашою дружиною?

— Ми вчилися в одному виші. Потім я пішов працювати у Херсонський театр ляльок. А Олену взяли в  трупу Херсонського театру ім. Куліша. Вона хороша акторка.. Потім мали спільну роботу з режисером В.Бегмою, який приїжджав з Києва у Херсон... Пережили з дружиною разом буремні 1990-ті, коли я підробляв — дахи ставив, землю копав, стелі мурував... Донька пригадує, як їли салат із кульбабок... Слава Богу, зараз все по-іншому.

Якими були ваші студентські роки, хто прищепив любов до театру і чому обрали саме акторський напрямок?

— У мене було дві мрії. Перша — бути трактористом. Мої дідусь і бабуся мали корову. Треба було її годувати.  А потім мріяв бути... клоуном. Писав листи в різні міста у заклади циркового мистецтва. Пізніше прийшов в училище вступати на духовий відділ. Мабуть, непогано грав, і якось випадково мене завели в кабінет режисури. Сказали: «Будете тут і на фортепіано, і на гітарі, і на трубі грати...»  А потім я пішов в армію... Служив на Уралі поряд з тими страшними місцями, де сидів поет і правозахисник Василь Семенович Стус (я — у Каменську-Уральському, а він — у колонії біля села Кучино)...

Акторські університети я пройшов у Херсоні ( спочатку у Ляльковому театрі, потім у Театрі ім. Куліша). Із 2000-го розпочалася моя «донецька сторінка» (яку мусив закрити через російську окупацію у 2014 році)... Знаєте, пригадую, як Олександр Кобзар поставив за віршами Василя Стуса виставу в Донецькому дамтеатрі, як тепло її сприймали глядачі! І це було, і це не викреслиш... Отакі бувають зигзаги долі!

Летняя школа журналистики проходит при поддержке Центра информации и документации НАТО в Украине

Андріана БІЛА, Літня школа журналістики «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments