Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

«День» формує нову «медіа-збірну»

Серія зустрічей ХІ Літньої школи журналістики газети «День» розпочалася настановами головного редактора
5 липня, 2013 - 17:40
ЛІТНЯ ШКОЛА ЖУРНАЛІСТИКИ ВИРОЩУЄ НОВИЙ «ЛІС» ЗАПИТІВ І ПРОПОЗИЦІЙ
«ЧАРІВНА СКРИНЬКА». НАПРИКІНЦІ ЗУСТРІЧІ ІЗ «ШКОЛЯРАМИ» ЛАРИСА ІВШИНА КОЖНОМУ ПОДАРУВАЛА ОСОБЛИВИЙ ІДЕНТИФІКАТОР — ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАЧОК ІЗ ЛОГОТИПОМ ЛІТНЬОЇ ШКОЛИ-2013

Уже кілька днів редакційний колектив «Дня» працює в подвійному складі, адже до сталої команди журналістів долучилося ще двадцять двоє, які пройшли серйозний відбір. Нагадаємо, до участі у Школі подали свої конкурсні заявки аж 40 студентів із усієї України. Дехто з них поки що тільки призвичаюється до внутрішньої організації роботи в газеті, а дехто вже досить добре обізнаний щодо неї. Наприклад, Тетяна Авдашкова, студентка із Криму, вже вдруге бере участь у Літній школі. Як розповідає Тетяна, вона з нетерпінням чекала старту цього добору й уже з осені готувала конкурсний твір. «Мені було б дуже прикро, якби не було ХІ Літньої школи журналістики, бо цей проект — щось більше, аніж журналістська практика, адже дає змогу подолати внутрішні стереотипи», — зазначила Тетяна Авдашкова. Також студенти мали змогу переглянути мультимедійну презентацію, яку було доручено веб-редактору «Дня» Артему Жукову, про проекти газети, серед яких: сайт «Україна Incognita», «Маршрут №1», «Бібліотека «Дня», Фотоконкурс, Літня школа журналістики. Веб-редактор закликав практикантів доповнювати на сайті рубрики «Інтелектуальна карта України», «Сімейний альбом», «Музеї онлайн». «Презентація проектів розширила горизонти моїх можливостей, адже тепер я бачу ще більше шляхів реалізації проукраїнських ініціатив», — наголосила «школярка» Олександра Чернова з Донецька. Перша зустріч із головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною показала високий рівень підготовки учасників. Кожне їхнє запитання акцентувало увагу на актуальних проблемах сучасної журналістики. Серед них — проблема гендеру в журналістиці, становище газети «День» на медіа-ринку сьогодні, її основна спрямованість і перспективи розвитку журналістики в Україні, розподіл медіа-бізнесу та проблема медіа-холдингів, зокрема місце «Дня» у цій системі. Як наслідок — інтенсивна дискусія про те, як вижити в сучасному інформаційному просторі та як захистити себе від інформаційного негативу й неякісної преси.

***

Олександра ЧЕРНОВА, Донецький національний університет:

В останньому випуску глянцевого додатка «Маршрут №1» Ви висловили думку, що «найважливіше в дрібницях і все починається з чистої скатертини». Та полотно журналістики все більше забруднюється скандалами, інтригами, провокаціями. У таких умовах дуже важко виділити оті деталі. То ж як, на Вашу думку, можна захистити свій зір від того «спаму»?

— Про деталі хотілося б сказати декілька важливих моментів. Наприклад, коли ми сьогодні готували презентацію, нам принесли фірмового коника Алегро. Цей коник вже став символом Літньої школи журналістики. До речі, ми оголошували конкурс в інтернеті на найкраще його ім’я. Назвала коника Олена Маланій, яка є викладачем Волинського університету. Алегро — це спосіб жити радісно. Потім, коли ми несли коника, наша художниця Ірина Зеленько згадала, що забула серветку, з якою Алегро зображений на наших листівках. Здавалося би, чи це принципово? Взагалі можна було б нічого не розставляти, а розповісти про себе, газету, які ми чудові й піти працювати. Але це вдумливе ставлення до деталей, створення цього контексту, створення цього настрою для спілкування, відрізняє реальний живий організм газети, де люди розуміють, що вони роблять, заради чого вони це роблять, за якими критеріями. Я маю деякий телевізійній досвід. І коли я в ефірі запитала політичних зірок першої величини про їх погляди, то це питання виявилося найскладнішим, бо відповідь на нього ніхто не міг чітко сформулювати. Це й є проблема. Не можна харчуватися з інформаційних смітників. Якщо людина собою якось займається й хоче сформувати своє меню, то вона повинна спершу поцікавитися: «Де я можу знайти якість? І що це для мене?». Зрозуміло, що хтось любить трохи антисанітарії, це в принципі допустимо, але кожен відповідає за це.

Як захищати? Захищати треба ще з малого віку. Тому що дитина ще не може собі сама сформувати смак, вона залежна від того, що у нашій країні є «ящик», який розповсюджує інфекцію. Простіше вимкнути телевізор, або вмикати його тільки для того, щоб подивитися, наприклад, «Discovery». До речі, я би хотіла, щоб у нас був такий український «Discovery». Та й ми маємо також фантастичні проекти. Один з них — «Подорож у Вилково» з відео, фотографіями й текстом, подорож до Білгород-Дністровської фортеці, яку зробив наш автор Олександр Прилипко. Журналісти теж повинні долучатися до якісного, поширювати його, а далі кожен дорослий повинен сам за себе подбати.

Можна захищати із найвищої державної точки, але для цього треба включатися в політику, владу й формувати правила, щоб регулювати національний інформаційний простір. Тому наше гасло: «Ні деградації!».

Cоломія ЛУКОВЕЦЬКА, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:

— Стало відомо, що Єгор Соболєв йде з журналістики. Він написав, що зневірився в теорії маленьких справ. А чи вірите ви у цю теорію маленьких справ? І чи вважаєте правильним поєднувати журналістику і громадський активізм?

— Чи можна розчаруватися в цих справах, якщо ти ними дорожиш, вони тобі важливі, ти вибрав ношу по собі, чи ти знаєш, як це здійснювати? Мені здається, що в цьому розчаруватися не можна. Бо є такі часи, коли маленькі справи стають по-справжньому великими. Коли ми починали «Україна Incognitа», то зовсім не думали, мала це справа чи велика. Я абсолютно точно знала, що в нас немає знання своєї історії. Відомі цитати, що Україна — це єдина країна, де за знання своєї історії вбивали протягом століть і вирощували людей, в яких не було своєї ідентичності. Тож, отримавши можливості розвитку в незалежній країні, найперше треба наростити історичну пам’ять. Країна, з такою історією, як наша, потребує громадянської позиції журналістів.

Iванна КОСТЮК, Національний університет «Острозька академія»:

— Сьогодні чимало журналістів намагаються відстоювати свободу слова. Як ви гадаєте, чи варто? А може «свобода слова» — це підмінне поняття, яке провокує хаос і розпусту?

— По-перше, все таки, свобода дає користь людям високорозвиненим, які вміють нею користуватися. Тому що це дієвий інструмент, тому не можна необережно та легковажно до цього підходити. І для цього готують журналістів, щоб вони цим гострим інструментом правильно користувалися. Потрібно захищати свободу слова, але тут треба розуміти від кого, що і як. Інколи сама свобода потерпає від того, хто за неї бореться. Є такі журналісти, які створюють ресурси, кажуть: «Дайте нам гроші і нічого в нас не питайте. Ми будемо робити, що нам хочеться, і ви ніяк не можете на це впливати». По-перше, відповідальні люди не ставлять таких запитань. Протягом цього року ми бачили чимало скандалів в українському медіа світі, тому нашу свободу слова ми ще повинні отримати. Недавно один автор з Криму писав про те, що журналістика і політика в Україні — це одна і та сама тусовка.Але це — неправильно. Журналістика повинна захищати людей, і в конкретних випадках треба вміти це робити. І тому треба мати добрі репортерські навички, знання юриспруденції і характер.

Iрина МАЛЮК, Львівський національний університет ім.Івана Франка:

— Часто журналіст працює індивідуально, наприклад веде аканти у Facebook, ВКонтакте, Twitter. Але чи не стирається таким чином фактор колективного, тобто «ми»? Як відновити цю любов до колективного?

— Мені здається, що перш за все треба мати точне уявлення, чи ти сам собі належиш, чи ти працюєш в команді. Якщо так, то тоді навіть твоя потойбічна творчість у мережах має відповідати певному стандарту. Я кажу своїм колегам, що журналіст «Дня» не може в редакції говорити і писати одне, а у своїх мережах бути якоюсь іншою людиною: розв’язливою, брутальною, лаятись, виставляти картинки низького рівня. Тобто мені здається, що це протипрородньо. Якщо ми маємо шанс бути людьми, які єдині в своїх поглядах, то це і треба культивувати. Але той, хто вважає себе журналістом, не належить до жодного колективу і творить сам. Є певні видання, які можуть бути тими, хто «дає пас», а є ті, хто «добре забиває». Треба вміти відчувати цю командну гру, грати за загальнонаціональними правилами у журналістику — формувати національну збірну!

Iрина ЛАЗУРКЕВИЧ, Львівський національний унівеститет ім. Івана Франка

— Недавно в програмі «Портрет з Сергієм Дорофеєвим» був Василь Шкляр. І він згадав цитату одного холодноярського отамана, який перед своєю стратою сказав: «Я боровся і клав своє життя за народ, навіть не підозрюючи, що народ цей у своїй більшості — сіра маса, яка навіть не здатна мріяти про краще життя. Тому я кладу своє життя не за народ, а за ідею». І з цього питання: перед ким відповідальна газета «День» сьогодні, якщо така ситуація є? Перед народом чи перед ідеєю? І якщо все-таки народ є та сіра маса, то яким чином газета «День», яка здебільшого зорієнтована на інтелектуального читача, може зачепити ту сіру масу?

— Це гірке питання, оскільки і раніше українська еліта не могла опрацювати весь масив і перевербувати, м’яко кажучи, прихильників лінькуватості на активних бійців. Напевно, і ми цього не зробимо. Але є можливості нового часу і нового суспільства. І, крім того всього, це таке питання, яке, наприклад, ми, жураналісти, вибрали для себе: якісне читання, якісну газету, створення і стимулювання громадянського с успільства. Це ще відбулося у 1997-му році. І я вважаю, що ми досягли на цьому шляху великих і корисних результатів через те, що ми займалися не тільки газетою, але і те, що ми казали — громадською діяльністю. Я знаю, за якими законами робиться жовта преса. Але ми робили і продовжуємо робити те, що відповідає моєму баченню про відповідальність в своїй країні, про час, у якому ти живеш. У всіх інших є своя відповідальність. Що вони робили? Що вони продовжують робити? Чи рухаються кудись чи ні? Це особиста планка для кожного. Не можна нікого ощасливити. Ми надаємо ці шанси і кажемо «долучайтеся!», творимо цей тонкий озоновий шар. Ну так, він справді тонкий, але я часто кажу: без нього немає життя. Нам говорять інколи: якби у нас була сотня таких газет.Не треба сто, варто лише одну, яку читають і вдумуються. Наприклад, Фонд підтримки ініціатив газети «День» — дуже гарна форма, яка демонструє, що люди не хочуть допутсити деградації, здичавіння ... Я часто думаю і закликаю наших журналістів бачити перед собою наших читачів, які розсіяні по всій країні. За межами цього союзу і цього острова лежить ще величезна частина неокультуреної країни,де, на жаль, медіа часто паразитують. Тому мені здається, що всі ці середовища, про які ми говоримо,треба товкти з різних сторін, щоб виросло «тісто». А поки на все це ще не вистарчало сил. Проте є простір для оптимізму, адже у нашому редакційному колективі помітний позитивний приріст ще на двадцять двох мислячих осіб.

Соломія БУЙ, Львівський національний університет ім. Івана Франка:

— Ларисо Олексіївно, ми сьогодні багато говорили про геройство і в історичному, і у сучасному контекстах. Мене, як небайдужу людину, яка хоче залишитись в Україні, але в Украні дещо іншій, ніж вона є зараз, непокоїть проблема «моди на героїв». Виникає враження, що часом нагороджують не тих, принаймні це видно із офіційного спису лауреатів. Якщо сьогодні Вас би удостоїли звання Героя України чи нагородили б орденом княгині Ольги, як би ви повелися?

— Це просто суцільна така плутанина змішування критеріїв, підходів, принципів, як буває у несформованої держави, політично невідшліфованих правил. Кожен намагається зробити комусь приємне з тієї чи іншої нагоди. Тому треба мати власну національну поставу, яка формується з часом. Коли почалася реконструкція майдану Незалежності, я написала колонку «Без пафосу», де зазначила, що поки такий хаос в головах, не треба нічого величного будувати на майдані. А Сергій Кримський сказав, що можна було б зробити дуже простий пам’ятник: основа, де на ній написана перша стаття Конституції і спіраль, яка спрямована в небо, у розвиток. Отож треба виробляти критерії: кого нагороджувати, за що нагороджувати, у який спосіб. І знову-таки питання до майбутнього. Що ж стосується моїх скромних заслуг, то я абсолютно не думаю, що знаходжуся у фокусі їхньої уваги — і ще не скоро буду, хоча у мене були якісь відзнаки і у попередні часи. Проте я до цього ніяк не ставлюся. До речі, мене нагородили званням Заслуженого журналіста України однією з останніх редакторів. Тому на майбутнє для тих, хто хоче бути державним діячем, політиком — треба наперед придумувати собі критерії, як справді відділити зерно від полови і як нагородити, відзначити тих найдостойніших. А такі є у нашій країні, і спортсмени також. Я, наприклад, думаю, що поведінка громадянська Анатолія Тимощука дуже часто вражає по-доброму. І я завжди пишаюся тим, що він волинянин. Коли він виходив в «Баварії» і грав, (це були меморіальні дні пам’яті жертв Голодомору) з чорною стрічкою, для мене це промовляло більше, ніж скажімо якісь формальні промови людей, які нічого не відчувають.

Наталія ПОНЕДIЛОК, Дніпропетровський національний університет ім.О.Гончара:

— Маю таке питання: ми торкалися теми професії. Я пам’ятаю, коли в одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що спробували їх багато, та професія редактора виявилося найскладнішою. Я зустрічала людей, які її не розуміють, або навіть ототожнюють її з професією журналіста. Як на вашу думку, чим ця професія така складна та відповідальна? А головне — що можна виховати у собі, щоб стати дійсно якісним редактором?

— Я ніколи не хотіла бути редактором. Але так послідовно складалося. У редактора має бути редакторський характер. Що таке редакторський характер? Це вміння приймати рішення. Треба мати певні риси: не втомлюватися розвиватися, мати інтерес до людей, до життя, а від поганих вчинків людей, на які ти інколи не очікуєш, не ставати мізантропом. Просто треба постійно собі наголошувати: навіть якщо люди поводитимуть себе не так, як я розраховую, я все одно буду робити те, що вважаю правильним.       


Творення нових критеріїв

Модель професійного журналіста: думки учасників ХІ Літньої школи

У минулому п’ятничному номері ми знайомили вас із першою когортою учасників Літньої школи журналістики. На черзі — наступна п’ятірка «мрійників». Варто зазначити, що ці мрії — не порожні прагнення, а скрупульозно вироблені стратегії. Тільки тепер бажання стосуються не лише вирішення внутрішніх суспільних проблем і колізій, а й української медіа-сфери, в якій «школярі» себе успішно позиціонують. У своїх конкурсних есеях вони представили особисті типажі журналістів, які є не теоретичними ідеалами, а практичними моделями.

Юліана ЛАВРИШ, координатор ХІ Літньої школи журналістики

«ЖУРНАЛІСТ ІЗ ВЕЛИКИМИ ОЧИМА ТА ДОБРОЗИЧЛИВОЮ ІРОНІЄЮ»

Соломія ЛУКОВЕЦЬКА, Київський національний університет ім. Т. Шевченка:

Фотографія — це життя. Зі «сміття» дрібниць, плям, мазків реальності складається дивовижна картина світу, ні з чим не зрівняна у своїй достовірності. Тому ЗМІ використовують те, що достовірно передає інформацію й одночасно привертає увагу глядача або читача. Особливе місце тут займає фоторепортаж, який любить аудиторія. В газеті «День» можна регулярно зустріти цікаві фоторепортажі. Читач уявляє себе на місці події, стає ближчим до теми, яка висвітлюється. Окрім фотографії, існує карикатура. Карикатура — це не просто малюнок, де домальовано довгий ніс та великі вуха, в ній висміюється щось особливе, що стосується даного об’єкта. Це те, що дуже часто використовують друковані видання, бо це привертає увагу, викликає цікавість та здебільшого приносить позитивні емоції читачеві.

Газета «День» — це одне із видань, яке не нехтує таким жанром, особливо роботами Анатолія Казанського. Напевно тому, що в його роботах присутня новизна, актуальність, креативність та філософська графіка. Спадщина Анатолія Казанського — «це золотий фонд не лише «Дня», а й усього суспільства». Саме такі слова я прочитала в одній із статей газети. «Геніальність як норма — це все Казанський», — писали та говорили про нього. Сповна з цим погоджуюся. Дивлячись на роботи майстра, розумієш, що вони пов’язані між собою. Людина, яка їх створила, мала принципи, власні погляди, які легко знаходили обґрунтування. В цих карикатурах живе ідея. Особисто для мене найбільше запам’яталася карикатура, де зображена Конституція України. Це чорно-білий малюнок, який несе у собі сенс, має пояснення, тему та ідею. Всі персонажі детально продумані, мають свою історію, що зрозуміла всім. Важливою складовою робіт художника є смислове навантаження. Розглядаючи карикатури майстра, важко не помітити, що він у своїх роботах передбачив те, з чим стикнеться наше суспільство. Як аргумент, що його роботи актуальні і сьогодні.

Карикатури створюють переважно на тему політики, навіть часто головними героя є самі політики. Це ще один засіб, який звертає увагу на проблему, яка існує в суспільстві. В газеті «День» такі карикатури присутні, адже суспільно-політична газета зобов’язана відтворювати, передавати настрої у суспільстві. Якщо зайти на сайт газети і просто ввести у пошуку слово «карикатура», то знайдеться багато чого цікавого. Наприклад, читаючи статтю «Володимир Казаневський: «Якщо українські карикатури дивитися в листопаді — вони проти Януковича та Кучми. А якщо ті самі твори оцінити в лютому — вони вже проти нової влади», одразу звертаєш увагу, що біля тексту є не лише фотографія, а й карикатури, що досить таки доречно в даній ситуації. Ані фотографія, ані карикатура не мають на меті когось образити, а лише висвітлюють тему. Якщо слідувати такому прикладу, то не буде потреби говорити про створення розумного простору, бо він існуватиме.

Для створення цього потрібно, аби те, що наповнює цей простір, мало сенс, доносило ідею до читача. Ні в якому разі продукт, який споживає громадськість, не може переслідувати цілі, які мають на меті власну вигоду, які є протизаконними або ж антиморальними.

Як фотографію, так і карикатуру можна по-різному використовувати. По-перше, аби привернути увагу, і це не погано, якщо це справді заслуговує на увагу громадськості. Якщо журналіст не зміг отримати відповідну до тексту фотографію, то можна замінити її на цікаву карикатуру. Саме так робили ми з однокурсниками, коли робили газету за 24 години. Карикатури в нашій газеті стали одночасно родзинкою та нашим козирем. Але дуже часто в реальному світі ми стикаємось із відредагованими фотографіями, де вони не повинні бути, з карикатурами, які мають на меті жорстоко та безпідставно висміяти. Звичайно, з такими явищами потрібно боротися. Та все залежить від того, наскільки журналіст добросовісний і чи має він право називати себе журналістом, доносити інформацію до суспільства.

Отже, феномен візуалізації глибоко вкорінений у журналістиці. Можливо, завдяки цьому створення розумного простору стане більш інтенсивним процесом.

«ЖУРНАЛІСТ ІЗ ВЕЛИКИМ РОЗУМОМ ТА ДУШЕЮ»

Тетяна АВДАШКОВА, Таврійський національний університет ім. В. Вернадського:

У статті «Стратегічна орієнтація суспільства — рух на випередження» Євген Кирилович Марчук пише про настання Ери Інтелекту. Для мене це — як актуальна тенденція суспільства, але сьогодні ми десь на окраїні цієї тенденції. Від того, якою буде наша журналістика, залежить, як скоро Україна увійде «в топ» цієї Ери. Тому перше, на чому я зупинюся, згідно з темою есе, це — інтелектуальність. Одразу зроблю невеличку поправку: інтелектуальність, яка є зрозумілою. Як пані Лариса радить своїм журналістам: пишіть так, ніби ви звертаєтеся до свого розумного друга. Саме зрозумілої інтелектуальності не вистачає журналістиці. Інтелектуальність має стати навіть масовою. Нічого поганого немає в масовості інтелекту, бо кожна людина буде в змозі самостійно обрати подальший шлях свого розвитку. Потрібно не тільки видавати розумні матеріали, а й постійно наголошувати на необхідності інтелектуального розвитку. А тим, для кого важливіші «реальні цінності», нагадати слова Євгена Марчука про те, що «інтелектуальний капітал  підвищує життєстійкість учасників економічного процесу, сприяє зростанню прибуткової економічної діяльності».

Друге, що я бачу важливим для журналістики, це — духовність. Тут в експерти оберу Сергія Борисовича Кримського, він багато знає про це і говорить у приємній та зрозумілій (особисто для мене) формі: «Духовність — це завжди ціннісне домобудівництво особистості. Це той безкінечний шлях до формування свого внутрішнього світу, що дозволяє людині не залежати повністю від контексту, зовнішнього життя, тобто залишати собі тотожним». Я хочу бачити українську журналістику особистістю. За часи свого становлення наша журналістика увесь час озиралася на Захід, намагалася примірити на себе принципи, правила, які виявилися їй не за розміром: то розходилися по швах, то висіли, ніби мішок. Згодом стало розуміло, що в української журналістики особливий внутрішній світ, який кожного дня треба формувати. Поясню трохи своє розуміння вислову «дозволяє не залежати від контексту, зовнішнього життя, тобто залишати собі тотожним» щодо журналістики: я маю на увазі необхідність формування суто національної, незалежної, багатої на традиції журналістики, яка згодом повинна перетворитися на школу української журналістики. Відчуваєте, як перекликається визначення духовності з проектом Літньої школи?

І, нарешті, результатом інтелектуального і духовного надбання журналістики повинна стати її авторитетність. Погодьтеся, цього дуже не вистачає: люди бачать у журналістиці не допомогу в боротьбі за краще життя, не розумного товариша, а продажне собача, яке бігає по хатках, де краще годують. Інтелектуальна і духовна журналістика за визначенням не може бути «собачам».

Сучасній журналістиці не вистачає інтелектуальності, духовності та авторитетності. Фундамент уже закладено, залишилося кожен день іти безкінечним шляхом до формування внутрішнього світу української журналістики.

«ЖУРНАЛІСТ ІЗ ВЛАСНОЮ ГРОМАДСЬКОЮ ПОЗИЦІЄЮ»

Роман ГРИВIНСЬКИЙ, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

Мабуть, уперше серйозно задуматися про діяльність ЗМІ в Україні мене змусив випадок, який стався 2008 року. Тоді, ще за часів президентства Ющенка, під час організованого патріотичними колами щорічного Маршу УПА в Києві, я став свідком жорстокого й нічим необѓрунтованого затримання міліцією майже 200 учасників ходи, частина з яких провела наступні кілька діб у ізоляторах. Імовірно, це було одне з найбільш масових затримань в історії незалежної Української держави. Однак ще більш неприємною несподіванкою став для мене той інформаційний вакуум, який утворився навколо цієї події — за винятком кількох скупих повідомлень, вітчизняні медіа проігнорували цей непересічний для життя столиці епізод. Як на мене, коли йдеться про соціальну відповідальність ЗМІ, треба говорити не лише про їхнє значення для формування певних світоглядних чи моральних цінностей у суспільстві, що, безумовно, важливо, а й про такі прозаїчні речі, як негайна реакція на відверто антисоціальні явища та події. Важко не погодитися з думкою професора Сергія Кримського, висловленою ним у статті «Газета як аналітика і вість», про те, що одним із чільних завдань ЗМІ має бути сприяння соціальній активності, яка постає сьогодні як важливий вияв свободи. Така позиція сприяла б взаємній довірі між журналістською спільнотою та суспільством, зокрема найбільш активною його частиною. Зрештою, до цього журналістів зобов’язують передбачені законом розширені права на самооборону, як-от можливість володіння травматичною зброєю, і підвищена увага громадськості до їхньої безпеки. Водночас саме наявність суспільної довіри і зацікавленості є вагомою передумовою розвитку мас-медіа та унеможливлення заміщення їх пропагандою та піаром. Про те, як така сумна доля спіткала ЗМІ у сусідній Росії в інтерв’ю газеті «День» розповів російський журналіст Ігор Яковенко.

Інше питання, яке хотілося б тут порушити, стосується безсумнівного, але, проте, суперечливого права журналіста на висловлення власної думки. Як на мене, це право є привілеєм, а не обов’язком, і саме тому ним не варто зловживати. Звісно, роль ЗМІ полягає не лише в інформуванні суспільства про певні події, а й в ознайомлені його з різними оцінками і трактуваннями. Й тут, знову ж таки, варто нагадати слова Сергія Кримського про те, що місію медіа сьогодні можна охарактеризувати як вісництво, тобто не лише трансляцію інформації, але й аналітику, позначення і вирішення проблемних ситуацій. Крім того, обов’язок журналіста Сергій Борисович вбачав у тому, щоб подати на розсуд суспільства максимально широкий спектр можливих рішень, не нав’язуючи йому єдиний безальтернативний погляд. Під час роботи над матеріалом, зокрема підбираючи інколи зовсім протилежні коментарі експертів, будь-який порядний журналіст прагне до об’єктивності. Але як знайти чіткі межі цього відносного в реальному світі поняття? Головний редактор газети «День» Лариса Івшина у статті «Про батьківщину «жирафів»: складне «одужання» української журналістики» наполягає на тому, що журналістика повинна виробляти цінності й учити громадян думати. На мій погляд, така позиція не суперечить прагненню до об’єктивності. Очевидно, що будь-який журналістський матеріал не може бути цілком об’єктивним хоча б через обмеженості свого розміру. Навіть сам факт обрання тієї чи іншої теми є значною мірою суб’єктивним актом. Конкретне видання завжди орієнтується на відносно обмежену аудиторію, яку об’єднує певний перелік цінностей. Суб’єктивність ще не є синонімом брехні. Хоча, як показав Джеймс Мейс у своїй статті про Уолтера Дюранті та Гарета Джонса, і на брехні можна побудувати успішну журналістську кар’єру. Я гадаю, перед кожним виданням, що вибудовує свою систему цінностей і відповідну редакційну політику, постає завдання, з одного боку — не опуститися до моралізаторства, а з іншого — не слідувати сліпо за уподобаннями своїх читачів.

«ЖУРНАЛІСТ ІЗ ПОПИТОМ НА ЯКІСНЕ»

Анна СТАВИЦЬКА, Запорізький національний університет:

Я вважаю, що українській журналістиці вистачає всього. Просто багато ЗМІ позиціонують себе із журналістикою, навіть не знаючи, що це таке і з чим його їдять. На мій юний погляд, не слід відносити до справжніх медіа ті ресурси, функції яких зводяться до естетично-розважальних. А як же просвітницька, інтегруюча, виховна та врешті інформаційна, що повинна саме інформувати суспільство задля його розвитку, задля органічного вливання до конструктивного інформаційного простору? На жаль, досить часто відбувається підміна понять. Унаслідок цього народ сприймає інформацію саме у спотвореному вигляді. Це полягає й у підбиранні тем для їх висвітлення чи подання у ЗМІ.

Наразі більша частина українського народу користується масовими виданнями, про якісні мало знають, а якщо й знають, то неохоче цікавляться. Недарма журналіст газети «День» Володимир Лєсной у матеріалі «Срібний вік» української думки — проблеми та перспективи» зазначає: «Прошарок мислячих людей, для яких споживання високоякісної інтелектуальної та духовної «їжі» є життєвою необхідністю, зведений до мізерної кількості. Переважне число українців задовольняє свою потребу інтелектуального осмислення життєвих явищ за допомогою анекдотів, політичних пліток та різних ток-шоу».

Шлях порятунку вітчизняного медіа-простору полягає, в першу чергу, в вихованні суспільства, його зацікавленні в саморозвитку. Це й мають прививати ЗМІ. Головне завдання — монополізувати якісну пресу, зробити її привабливою для соціуму. Тому що здебільшого масові видання чи бульварні ЗМІ породжують у народі міф про те, що журналістика є необ’єктивним явищем. А насправді люди не знають про існування справжніх скарбів — україномовних розумних видань. Як зазначає головний редактор газети «День» Лариса Івшина в матеріалі «Про батьківщину «жирафів», «журналістика повинна вчити громадян розрізняти і думати, її функції не обмежуються вкиданням у простір інформації. А представити цю інформацію? А прокоментувати? А поміркувати над нею? А сумніватися?.. Який будівельний матеріал нам потрібен для сьогоднішнього і завтрашнього дня? Обрати його можна тільки на основі сформованих цінностей. А за цінностями ми — європейці, ми — люди вільного світу, які завжди доводили свою потребу в свободі». Справжні ЗМІ подають інформацію об’єктивно, незаангажовано, з викривальним акцентом, залучаючи думку громадськості. Вони охоче дають відповіді на запитання, які турбують соціум, навіть у часи страшних буревіїв тримають знамено правди та гуманізму. Для них «джинса» стає другорядною, виконання обов’язку — на першому місці.

Звичайно, на практиці все виходить дещо інакше: незалежність є своєрідною формою залежності й таке інше, ситуації бувають різні. Але факт залишається: ми маємо приклад справжніх медіа!

«ЖУРНАЛІСТ ІЗ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ ЗА МАЙБУТНЄ»

Костянтин ГОНЧАРОВ, Київський національний університет ім. Т. Шевченка:

Моніторинг ЗМІ громадськими організаціями свідчить про систематично одностороннє висвітлення подій і замовчування в інтересах владних структур суспільно важливих тем, що сприяє процесу зворотної еволюції в журналістиці. Засмучуватися змушують і безкарність злочинів проти свободи преси, і рекордний 2012-й із 324 випадками порушень прав журналістів, об’єднавши які з посиленням цензури в загальнонаціональних і місцевих виданнях, у сумі дають стабільне 126-те місце в рейтингу свободи преси за версією «Репортери без кордонів».

Одними з небагатьох непристосуванців у медіа-середовищі є й автори «Дня», які, серед інших, з 90-х років ХХ століття в основу своєї журналістської діяльності заклали побудову громадянського суспільства в Україні, — як визначила основний напрям роботи видання його очільник Лариса Івшина. Українському медіа-простору не вистачає якісної журналістики, що історично формувалася на хвилі національного самовизначення разом із літературою, театром та музикою, вона cтала стрижнем для побудови нації. В атмосфері «суворих» 1990-х створення патріотично налаштованої газети виглядало дещо зухвало, якщо брати до уваги пострадянську дійсність, яку згодом Джеймс Мейс охрестив як «УРСР, яка отримала незалежність». 1999-го «День» писав про те, що не можна робити Леоніда Кучму вдруге президентом, проте суспільство вибрало в другому турі «менше зло». Дежавю, яке повторилося 2010 року, яскраво підтверджує соціополітичний розподіл України на території. Експерти з соціології стверджують, що в наш час рейтинг демократії в країні деградував до рівня, який передував помаранчевій революції, про це свідчать обвинувачення Freedom House на адресу Президента України Віктора Януковича у «путінізації» країни та імітації реформ. Уроки історії, не засвоєні суспільством, змушують Україну перманентно перебувати в політичній кризі. «Екстракт 150» та «Екстракт +200» добуті зі шпальт газети «День» — не для самоствердження, як запевняє Лариса Івшина, вони для того, щоб українці пам’ятали про те, що, хоча ми й утратили шанс, але невирішені питання все одно потребують вирішення. І якщо країна не рухатиметься вперед, то через десять років проблеми, порушені цими статтями, можуть залишатися ще актуальними. Свідчення того — матеріали, які «Дню» доводиться публікувати слово в слово. Так, 2009 року видання повторило статтю «Повість про двох журналістів» Джеймса Мейса, що вперше з’явилася в газеті ще в липні 2003 року.

«Бібліотека газети «День» — це той унікальний випадок, коли чернетка історії стає чистовиком. Про це свідчить те, що Міністерство освіти і науки України за поданням Академії педагогічних наук прийняло рішення про надання грифу «Для використання в якості допоміжної літератури» в навчальному процесі середньої школи книгам «Бібліотеки газети «День». Це яскравий приклад застосованої на практиці функції «соціалізації» журналістики (за Р. Блюмом), коли газетні публікації стають навчальними матеріалами. «Бібліотека газети «День» має на меті висвітлення маловідомих сторінок української історії, інтегрувавши Україну в європейську спільноту. 2002-го вийшла «Україна Incognita» — перше видання з цієї серії, що є історико-культурологічним продуктом, який умістив у себе найактуальніші газетні публікації за тривалий період.

Видання виклало свої матеріали, зібрані за 15 років існування газети, доповнивши їх дописами своїх читачів. Отже, в українській журналістиці є запит на знання своєї історії. «Уважне «прочитання процесів», що відбувалися та відбуваються на пострадянському просторі, переконує в тому, що боротьба точиться не лише за ресурси, не лише за нафту та газ, а й, насамперед, — за місце в історії», — резюмує Лариса Івшина.

Олена ЗАШКО, Марія ПРОКОПЕНКО, Літня школа журналістики «Дня», фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments