Свобода неподільна: якщо хоча б одна людина поневолена, всі невільні.
Джон Кеннеді, американський політичний, державний і громадський діяч, 35-й президент США

Про «механізм інтелектуального пошуку себе в історії та культурі»

Фрагменти анкет і есе учасників Літньої школи журналістики «Дня»-2011
17 червня, 2011 - 00:00
ЛІТНЯ ШКОЛА ГАЗЕТИ «День»-2010. З ІНІЦІАТИВИ ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА ЛАРИСИ ІВШИНОЇ ВІДБУЛАСЯ НЕЗАБУТНЯ ЗУСТРІЧ УЧАСНИКІВ З ПРОВІДНИМ УКРАЇНСЬКИМ СОЦІОЛОГОМ-ІНТЕЛЕКТУАЛОМ ЄВГЕНОМ ГОЛОВАХОЮ / ФОТО ЯРОСЛАВА МІЗЕРНОГО

Уже найближчого понеділка до редакції приїдуть перші учасники Літньої школи журналістики «Дня». Цього року, окрім обов’язкової програми, яка триватиме протягом липня, ми запропонували охочим спробувати свої сили ще й за індивідуальним графіком — працювати у відділах редакції в червні та серпні на вибір. Цікаво, що переважна більшість студентів обрала запропонований індивідуальний графік, фактично пожертвувавши літніми канікулами. Як нам здається, така зацікавленість, ентузіазм і бажання вчитися, а також досить високий рівень надісланих анкет та есе — великою мірою результат систематичного читання «Дня». Нагадаємо, що бути постійним читачем нашої газети — обов’язкова цьогорічна умова добору до Школи. «За українського журналіста ніхто не переробить і не передумає те, що потрібно Україні», — сказала головний редактор газети Лариса Івшина на зустрічі з учасниками Школи минулого року. Разом з тим, набагато легше починати журналістську діяльність, вивчивши найкращий досвід попередників та добре знаючи, що на цій ниві вже було зроблено до тебе. Ми продовжуємо знайомити читачів «Дня» з фрагментами найкращих анкет та есе майбутніх учасників Літньої школи журналістики газети «День»-2011.

Олександр КУПРІЄНКО, студент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка:

— Я народився і мешкаю в столиці — в Києві. Місто залишило на моєму світосприйнятті відбиток, який, мабуть, неможливо стерти. Зважаючи на це, я звик ставитися до багатьох життєвих ситуацій аналітично та по-філософськи. Тому свого часу (в 2006 році) вирішив вступати на філософський факультет КНУ імені Тараса Шевченка. Цей факультет зараз із успіхом і закінчую.

Наразі перечитую «Замок» Кафки, «В круге первом» Солженіцина й «Камінний хрест» Стефаника. Зі світу кінематографа особливе місце в моєму житті займає французьке кіно.

Знакові місця можна перераховувати дуже довго, але такими, що надихають і сповнюють життєвими силами, за останній час виявились такі: Львів (а надто — вулиця Вірменська), Замкова гора в Києві. У найближчих планах — польська Познань і кримська Балаклава.

Маю величезне бажання зустрітися з Арсенієм Яценюком, Юрієм Андруховичем і Ангелою Меркель.

Від літньої школи очікую насамперед досвіду напрацювання власного стилю в публіцистиці та оперативного реагування на події інформаційного простору.

ЕСЕ: ТРЕБА ВМІТИ ЛЮБИТИ СВОЄ

Сучасність приносить багато сюрпризів. Разом з тим українці не звикли дивуватися, споглядаючи сталість і постійність процесу русифікації, совєтизації та експропріації на своїх історичних землях. Потроху відштовхуючи ідентичність у область маргінальну, ми забуваємо те, що, власне, й здатне нас консолідувати. Таким фактором, на мою думку, є традиція — історична традиція. З нею не можна так поводитися — зневажливо, тому що це єдине, чим ми відрізняємося від інших націй (морально-етичний поділ на своїх/чужих). Це не націоналізм, нацизм, шовінізм та інші кліше, від яких хотілося б утриматися. Це той шлях, яким ідуть до мети фахівці газети «День». Маючи за мету й основне завдання духовне об’єднання українців, солідаризуючи суспільство, «День» бере під свою відповідальність левову частку роботи в цьому руслі.

Усі ми звикли до тієї ситуації, коли пересічний громадянин упевнений, що інтелігентних і відповідальних політиків не може бути апріорі. З цього виникає проблема деякої непотрібності українця в своєму ж таки українському просторі. Але, коли чуєш розмову про те, що історія була надто несправедливою до нашої держави, хочеться плакати. Це ж просто якийсь комплекс неповноцінності. Хіба маємо право бідкатися, володіючи такою кількістю ресурсів і потенціалу? Треба тільки вміти любити своє і втілювати самовдосконалення, покладаючись на сильну руку своєї нації. Ці мотиви знову читаю в «Дні». Після прочитання статей відчуваю потребу в фундаментальній рефлексії над питаннями сучасної України.

Я обстоюю позицію (вперше заявляється в контексті традиції аналітичної філософії історії), що кожна людина переживає травматичний історичний досвід. Якщо взяти глобальніше й перенести концепцію історичного досвіду на життя цілого суспільства, то отримаємо таку картину. Історичні перемоги й поразки віднаходять своє пристановище в колективній свідомості, і, звичайно ж, у колективному несвідомому. Візьмімо, наприклад, часи петлюрівщини, зокрема — повстанців Холодного Яру. Зрозуміло, що кожна перемога червоноармійців тяжким каменем лягала на душі свідомих українців, змушуючи діяти, наприклад, обережніше чи, навпаки, жорстокіше. У будь-якому випадку, такі події змінювали їхню ідентичність. Переживаючи травматичний досвід, партизани намагалися жити за принципом буття і, в першу чергу, будучи консерваторами, зберігали спогади про кращі часи. Це болючий досвід. Інший вид травматичного історичного досвіду віднаходимо в світосприйнятті реакціонерів. Це частина суспільства, яка намагається повертати все так, як було. Тобто, іншими словами, навіть не намагаючись зберігати пам’ять свого народу.

У цьому сенсі, на мою думку, активну позицію має газета «День». Журналісти видання обґрунтовано відстоюють власну позицію консолідації українців. Тому для новітньої історії України «День» повинен стати історично знаковим і національно-символічним джерелом на тлі надто неоднорідного й почасти неправдивого інформаційного простору.

Ольга БЄЛЯВЦЕВА, студентка Національного університету «Острозька академія»:

— Моє ім’я — Ольга. Одна із найвпливовіших жінок Київської Русі мала таке ж ім’я, що вже накладає певну відповідальність на наступних носіїв цього імені, і я не виняток. Тому намагаюсь «сміятись крізь сльози», навіть у тих ситуаціях, коли сльози котяться по щоках. Жінка має бути сильною і незалежною, незважаючи ні на що.

Питання: «Звідки ви»? завжди ставило мене у глухий кут. Я з України. Народилася на Луганщині, у маленькому шахтарському містечку Первомайську, там минули перші роки життя. Колишня назва Луганська — Ворошиловград. У цьому контексті Схід поєднується із Заходом, де так само колись був Станіславів, який перетворився в Івано-Франківськ. Це наша історія, це міста, які досі живуть, але уже з іншими назвами та іншим культурним простором, але залишається маленький простір, у якому все ще існують ці міста-привиди. Наступний географічний пункт — місто Красилів Хмельницької області, маленьке, затишне місто на берегах Случа. Тепер я з Острога. Острозька академія закладає свідомість своїх студентів любов не лише до університету, але й до міста, яке має давню і славну історію. Навчаюсь в Національному університеті «Острозька академія» — перший вищий навчальний заклад у Східній Європі.

Знайомство із газетою «День» та її головним редактором Ларисою Івшиною відбулось у стінах Острозької академії 22 січня на ювілейній Академії пам’яті до 70-ї річниці Василя Стуса 2008 року. Пізніше я неодноразово була на зустрічах із Ларисою Івшиною, що організовувались в академії, найпам’ятнішою є зустріч-обговорення «Про батьківщину «жирафів», яка змусила замислитись над станом сучасної української журналістики.

Намагаюсь читати декілька книг воднораз, тому зараз на різній стадії прочитання та опрацювання знаходяться книги Еви Томпсон «Трубадури імперії», Ентоні Сміта «Націоналізм: теорія, ідеологія, історія», Миколи Рябчука «Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і «розбудова держави»; планую придбати книгу «Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992—2002».

Принципово не дивлюсь телевізор, мені цікавіше прочитати газету чи електронний ресурс, аніж витрачати даремно час на перегляд низькоякісної реклами та телевізійних шоу. Із фільмів надаю перевагу не-масовому кіно та класиці, як українській так і закордонній; намагаюсь знаходити сучасні українські фільми.

Останнє знакове для мене місце на карті невідомої України було с. Новомалин Острозького району Рівненської області. Зараз залишились лише руїни замку, але й вони вражають. Замковий комплекс зазнав руйнувань під час Другої світової війни, а колись тут були пишні бенкети та учти, а селище мало Магдебурзьке право. Планую розробити індивідуальний пішохідний маршрут Рівненщиною та Волинню, такої насиченості пам’ятками архітектури, садово-паркового мистецтва, каплиць, храмів, оборонних споруд, мабуть, не має в жодному регіоні України, місця, у яких ще збереглися ці об’єкти — переважно невеликі містечка і селища, тому якнайкраще підходить для цього пішохідна екскурсія.

Хотілося б зустрітися з людьми, які творять український культурний дискурс на матеріалі минулих епох, які ретранслюють досвід літератури та культури на суспільство. Дуже хотілося б зустрітися із Соломією Павличко, титаном думки в українському культурному, суспільному та філософському рівнях. На жаль, найкращі йдуть першими...

Можу запропонувати свою наполегливість і постійне бажання вчитися. Під лежачий камінь вода не тече, як каже народна мудрість, тому потрібно прислухатися і рухатись, навіть якщо напрям не той, завжди можна знайти точку правильного відліку та вектору руху.

Очікую незабутніх вражень, які обов’язково будуть, адже йду у точку кипіння інтелекту. Передчуваю важку працю над собою. Планую стати хорошим фотокореспондентом, непомітним, але завжди у центрі подій, потрібним своїй країні, тому й цікавить досвід «фотокорів» «Дня». «Твої перші 10 000 фотографій — найгірші», — вважав Анрі Картьє-Брессон. Намагатимусь перейти цю межу і стати фотожурналістом.

ЕСЕ: ЧАС ВИРОЩУВАТИ НОВИЙ САД

Історія постійно повертає нас до точки роздумів над тим, чи правильно ми живемо, чи ті життєві цінності перед нами. Quo Vadis? Хочеться іноді запитати у себе і у суспільства. Шукати відповідей найкраще в історії, але не у тому профанному та спопуляризованому вигляді, як це подає традиційна історіографія. Ми не знаємо свого минулого достатньо, щоб рухатися у майбутнє, саме настав час вчитися. Школа, університет, суспільство, телебачення формують нас, але можна спробувати інтегруватися в інший простір, створити навколо себе вакуум і наповнювати його лише необхідною інформацією, яка проходитиме крізь декілька фільтрів всередині кожного. Надійні точки опори є всередині країни — це флагмани, місце яких лише в авангарді політичних, культурних, історичних та суспільних подій, а роль — формування нового громадянського суспільства, вільного від стереотипів доби.

Цивілізаційне зрушення, яке постало перед Україною на початку 1990-х років, обіцяло побудову нового, вільного громадянського суспільства, проте переходу радянський-пострадянський-європейський простір не відбулося. Українська молода держава творилася на пні, небагато було тоді людей, готових викорчувати старий стовбур і посадити молоде дерево. Боротьба між старим і новим досі триває. Сталінізм як тоталітарна система викорінив у людині ідентичність, породивши народ-жертву. «Особистість — це не тільки неповторність індивіда, це й індивідуальна неповторність нації. Кожна нація — це теж історична особа» (Сергій Кримський «Принципи духовності ХХI століття». — Екстракт 150. У двох частинах / За заг. редакцією Л. Івшиної. — Частина перша. — С. 116-130). А кого з історичних осіб ми знаємо? Маємо лише образ, створений (спотворений) історіописцями, або не маємо нічого, поза нашою увагою залишається великий пласт історії, у якому є не лише поразки, втрати та пригноблення, є й перемоги і надбання, а поки ми йдемо повільними кроками до розуміння та усвідомлення цього руйнуються вцілілі ще замки, фортеці, храми, які є свідками історії, які ще дихають нею. У невеличкому містечку Клевані Рівненської області збереглися руїни замку 1475 року, тісно пов’язаного із родом Чарторийських, а скільки таких замків ще є. Наднасичена пам’ятками старовини територія України чекає свого часу. Як слушно зазначає головний редактор газети «День» Лариса Івшина: «Невже ми, маючи таку колосальну історію, не віримо в наше суспільство?»

Ідентичність країни будується на ідентичності народу, самовизначення і самоідентифікації кожного з нас. Забути і стерти усі нашарування минулих епох уже не можемо, зважаючи на зміну історичних парарадигм та бачень. Можемо перепрочитати, і відкриємо для себе нову країну, власну, вільну і незалежну від ідеологій та стереотипів, які самі ж собі і нав’язуємо посередництвом інформаційного простору, у якому аж занадто багато прихованих боліт. Наша новітня історія схожа на дерево із гнилим корінням, із якого все чекають нового паростка і ніяк не можуть дочекатися. Час вирощувати новий сад. Продукування інакших смислів своєї ідентичності можливе у новому світі, відкритий діалог із світом можливий, говоріть і вас почують, мовчання — не завжди найкращий вихід.

Процес творення української нації розпочинається разом із творенням новітньої української літератури, досі актуальними залишаються прохання-засторога Т. Шевченка: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя. А то залізете на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані раю, Немає й Бога, тілько я»! А вчитись досі не вміємо, як треба.

Стратосферу історичної пам’яті не осягнеш і не усвідомиш за один день чи рік, це довгий і клопіткий процес, у якому особливе місце займає провідник-екскурсовод, який не зводить на манівці, а веде східцями нагору, до світла. Таким провідником у сучасному інформаційному просторі для мене, як і для багатьох українців є Всеукраїнська газета «День» і її незмінний редактор Лариса Івшина. Механізм інтелектуального пошуку себе в історії та культурі запускає у свідомості апарат відбору та фільтрації інформації, яка не проходить відповідних цензів. Невідомі пласти та нашарування життєпису України набувають окреслених контурів, чітких ліній. І ти знаєш, що у тебе є своя історія і міцний грунт під ногами, ти маєш помічника і порадника, який підкаже шлях, якщо ти раптом заблукаєш.

Христина ГІРСЬКА, студентка Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— Я народилася на самісінький Щедрий вечір (18 січня) вирішального для України, 1991 року. Хоч батьки мої не графського роду, а проте пишаюся своїми, з одного боку, лемківським, а з іншого — суто українським (теж переселенці з «Польщі») корінням. Люблю вдихати повітря свого краю, бо хоч воно гірке й пекуче, але моє рідне. Мабуть, чи не з кожної української родини (та й не тільки) можна написати не одну книжку, в якій переплететься усе: любов і зрада, добробут і бідність, щастя і горе, сміх і сльози... Але книга мого роду (хоч, може, мені лише так видається) була б бестселером. Повернуся до себе. Волею долі народилася й виросла у Львові. Перейнялась його пряним кавовим запахом, дивною мелодією вулиць і дощово-осінньою такою затишною його картиною. Мої батьки ще з раннього дитинства виховували мене в патріотичному дусі. Коли мені було п’ять років, я ходила на народні танці. Перші роки у школі для мене не були надто цікавими (дитячий садок і батьки заклали хорошу базу знань). Школа пролетіла, але між спогадами про неї чимало поїздок із сестрою за кордон, таборів, волонтерства, літніх християнських шкіл, а згодом — захопливі два роки в Малій академії наук, коли я увійшла у світ журналістики й познайомилася з людьми, які досі поруч зі мною. Далі — захист наукових робіт (можливо, це голосно сказано, але тоді для мене це було так по-дорослому), і та пора мого життя була пов’язана зі ЗНО, вступними іспитами, шкільними іспитами, але ті події проминули, і перше місце на захисті, і такий трепетний вступ на омріяний факультет журналістики ЛНУ ім. І. Франка спонукали мене ще до одного «подвигу». Вступ на заочне відділення юридичного факультету того ж університету (зараз закінчила офіційно третій курс заочного й у процесі закінчення третього курсу стаціонару). Згодом стажувалася в різних газетах, міській раді, на радіо та місцевому телебаченні, навчалася на фотокурсах у професійного фотографа, оператора і режисера Максимовича М.Р., вчилася також танцювати танго, ходила до школи перформансу, брала уроки польської мови, а тепер ще мрію про французьку, привертала мою увагу й діяльність у громадських організаціях (від християнського напрямку до міжнародного), волонтерство та благодійність, завжди цікавилася і стежила за модою. Щодо мистецтва, то воно завжди огортало мене своєю чарівною аурою (тато для мене — найкращий художник, хоч це не його фах), але навіть цим я не пишаюся. Мої захоплення — це мої пошуки себе, а їх дедалі більшає, тоді як мого власного часу для цих пошуків усе меншає. Часто помічаю, що мої амбіції втричі вищі за мене (а я на зріст 176 см). Боюся, що моя біганина за собою і за чимось омріяним приведе мене до НІЧОГО. Сподіваюся, що школа «Дня» внесе якусь упорядкованість у моє життя, і нехай не розкаже мені, хто я і що мені робити, але покаже, як це знають інші. Виведе на правильний шлях і, можливо, відкриє нові перспективні горизонти.

Зараз читаю Хемінгуея, а саме другий том чотиритомника. Остаточно «заразила» мене хемінгуеєманією моя курсова робота «Журналістський кодекс крізь призму публіцистики Хемінгуея». Також із захватом почала читати «Опівнічні діти» Салмана Рушді. А у львівських маршрутках надаю перевагу не шансону, а «Братам Карамазовим». Не на жарт захопилась аудіокнижками, театрами, але Достоєвського слухаю вже дуже довго: весь час перемотую і переслуховую.

Фільми дивлюся залежно від настрою. І навіть цими днями ходила на попсових «Піратів Карибського моря». Але такі, що захоплюють надовго чи назавжди, — це «Леон-кілер» (знаю, що банально, але подобається там усе), «Охоронець для моєї дочки» (польський кінофільм). Люблю й артхаусне кіно. Телепередачі — це для мене новини та «Інтерни». Коли з’являється час, то дивлюся документальні наукові або історичні передачі.

Нещодавно повернулася з Австрії, з Тірольської частини (Інсбрук та маленьке містечко Галь). Вони для мене знакові не лише своїми заворожуючими альпійськими краєвидами, приємними та щирими людьми, древньою історією, а й певними сімейними обставинами. Це місце для мене дуже важливе.

Мене цікавлять геть усі люди й усі сфери їхньої діяльності. Але десь підсвідомо вигулькує Осло, якась затишна кав’ярня і довга-предовга розмова з філософом та письменником Юстейном Ґордером.

Із «Днем» знайома зі школи (батьки завжди читали багато газет, у тому числі «День»), але в університеті, де в нас без перебільшення культивують «День», ця газета посіла особливе місце серед моїх читацьких уподобань.

ЕСЕ: ПРО СИСТЕМУ ДЗЕРКАЛ

Уся історія нашої держави, як і будь-якої іншої, просякнута кров’ю та сльозами. Різниця лише в тому, що ми повинні цю історію віднайти, адже слід її з кожним роком-кроком покривається товстим шаром бруду, непотребу, вона стирається від навали брехні. Ті, хто ще пам’ятає її, відходять у вічність, не залишаючи майже ніяких згадок про минуле і надій на майбутнє. А без власного усвідомлення належності до древнього українського роду, без національної ідентифікації ми як нація не відбудемося. Завдання нашого сьогодення — відроджувати історію українського народу, а це означає відшукати істину без допомоги наших сусідів з усіх боків. Створити таку систему дзеркал, про яку говорила Ліна Костенко, — це ще одне з найважливіших завдань. Адже нам справді є чим пишатися, але пересічні люди, крім звичних прізвищ, не знають, чим мають пишатись, і тихо (інколи голосно) нарікають на важку долю. Наче титан, узяла на себе цю важку ношу газета «День». Вона добре усвідомила свою роль, а її творці, журналісти, далеко не пересічні люди з гострим розумом, критичним поглядом, знайшли ту нішу, яка була чи не найнеобхіднішою в українській пресі. Кожен із них відчуває свою відповідальність у процесі «пригадування» великої та прекрасної України. Наочним прикладом є Джеймс Мейс, який обрав сам свій народ і державу, за яку боровся й помалу йшов до великої, страшної істини 1932—1933 років — Голодомору-геноциду українського народу. Ось такі великі люди крок за кроком дійсно відроджують і карбують історію свого народу. Журналісти «Дня» без перебільшення — літописці новітньої історії України.

Ольга РЕШЕТИЛОВА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments