Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Про особливі п’ять тижнів

Учасники Х Літньої школи журналістики «Дня»: Це стажування варте двох курсів університету
3 серпня, 2012 - 00:00
ЛІЛІЯ ГРИЦЕНКО: Я БЕЗМЕЖНО ДЯКУЮ ЗА ТЕ, ЩО МІЙ ПЕРШИЙ РЕДАКТОР — ТАКТОВНА, РОЗУМНА, ДОБРОЗИЧЛИВА ЖІНКА; ЩО МОЯ ПЕРША ЗАМІТКА — ТАКА СКЛАДНА, АЛЕ ЦІКАВА Й ВАЖЛИВА; ЩО МОЇ ПЕРШІ КОМЕНТАРІ БУЛО ВЗЯТО У ПРИВІТНИХ, ЩИРИХ ЛЮДЕЙ... / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Попри те, що з Літньою школою журналістики мені доводиться мати справу вже кілька років поспіль, а точніше з 2008-го (спершу — у ролі учасника, а цього року — куратора), ще жодного разу її учасники не були людьми з настільки яскравими індивідуальностями і ще ніколи процес їхнього єднання в один згуртований колектив не був таким помітним. Упродовж п’яти тижнів колектив редакції спостерігав невпинну трансформацію 22-х молодих особистостей під впливом зустрічей, подорожей знаковими місцями, спілкування з журналістами й один із одним. Це не означає, що вони докорінно змінилися, але щось додали до свого інтелектуального набору і, мабуть, подорослішали. Наприклад, одна з учасниць по завершенню практики в газеті написала, що поборола кілька негативних рис характеру, які межують з егоцентризмом. Інша дівчина розповіла, що здобула невеличку «перемогу» над татом, який до участі своєї доньки у школі не вірив у те, що з професії журналіста може бути якась користь. А ще кілька сказали, що заново повірили у свою професію. Але найголовніше — вони по-новому відкрили для себе українські регіони і своє покоління.

Нас у редакції завжди радує не так те, що учасники школи зростають професійно (хоча це, звичайно, важливий складник практики), як саме ось ці особистісні зміни. Бо вони свідчать, що кількість людей, які точково впливатимуть на стан справ у країні, зростає. Принаймні ми в це віримо.

Упевнені, що читачі «Дня» пам’ятають перше знайомство з цьогорічними учасниками після публікації анкет та есе, за якими їх добирали до ювілейної Літньої школи. Тепер у тих, хто уважно стежить за газетою, є можливість ознайомитися з думками вже випускників цього проекту, які вони висловлювали, заповнюючи підсумкові анкети. Ми, зокрема, запитали, що для них означає досвід, набутий у редакції «Дня», що вони переосмислили для себе, яким тепер бачать своє місце у країні та яким є їхнє найяскравіше враження.

Тетяна АВДАШКОВА, студентка факультету слов’янської філології та журналістики Таврійського національного університету ім. В. Вернадського:

— Інтелектуальні коктейлі, якими пригощав «День», змінили моє уявлення щодо критеріїв розвитку людини. Спочатку завалилася не досить висока «споруда», а потім виріс «високий замок», «новий світ». Я зрозуміла, що мені доведеться пізнавати кожну його елементарну частину. Іноді від цього стає страшно. Це своєрідний екстрим. І він мені подобається.

«День» став парашутом, під покровом якого я стрибнула. Не знаю, як почуватимуся, коли повернуся додому, тому що сталося переродження. Нові знання й принципи повернули мене в дитинство, коли все нове, захоплююче, але це — дитинство на якомусь вищому рівні.

Ще на початку навчання в університеті я чітко вирішила: після 2 курсу вперше спробую свої професійні сили в Києві. Але цього року навесні залишилася без роботи в Сімферополі і мріяла знайти хоча б щось — про Київ не було й мови. У травні я побачила оголошення про набір до ЛШЖ «Дня», заповнила анкету, ні на що не сподіваючись. Потім мені запропонували роботу на місцевому телеканалі. Треба було погоджуватися, щоб заробити грошей. Але діставши позитивну відповідь «Дня», я відчула, що повинна їхати в Київ.

Коли прийшла до редакції, зрозуміла, що втілилося бажання дворічної давнини. Я відчула дивовижну силу, усвідомила, що можу досягти найвищої мети. Гадаю, що тепер можу багато зробити для своєї родини, Криму, України.

Найяскравіші враження — це зустрічі з Віталієм Портниковим, Іваном Малковичем і Людмилою Засєдою. Мені сподобалася енергетика цих людей, ідеї, якими вони живуть. Завдяки «Дню» я познайомилась із художницею Валею Роєнко, після спілкування з якою багато нового зрозуміла й відкрила в собі.

А ще я отримала свою першу професійну нагороду — ніжне «пір’ячко» від пані Лариси. Воно допоможе моїм думкам бути легкими, чіткими, вишуканими.

Як і раніше, бачу себе в журналістиці. А оскільки це професія, на яку покладають великі сподівання в побудові нової країни, то для мене важливо бути професіоналом. Я знайшла своє місце і журналістські принципи, які мене влаштовують. Це — принципи «Дня».

Ніна ПОЛІЩУК, студентка факультету журналістики Львівського національного університету імені І. Франка:

— Це, безперечно, ще одна сходинка на шляху до кар’єри професійного успішного журналіста. Цього разу, сподіваюся, сходинка не з гнилої деревини, а з монолітного мармуру. «День» став для мене не просто «літньою школою журналістики», про яку можна забути того ж літа, це моя робота — справжня й динамічна, повчальна й пізнавальна. Ці п’ять тижнів, упевнена, варті відпочинкового літнього часу, а в дечому — навіть двох курсів університету. Адже тут я не тільки здобула досвід роботи у ЗМІ, а й відчула атмосферу справжнього редакційного колективу, почувалася частиною чогось єдиного й великого, носієм спільної, виробленої роками ідеї. Тому можна сказати, що найважливішим і найновішим досвідом для мене стала так звана «родинність «Дня», відчуття єдності завдяки спільним думкам і вподобанням.

Насправді стажування у «Дні» було вирішальним у моїй професійній кар’єрі (без пафосу). Якось я повністю розчарувалася в журналістиці як у вартісній професії. Але потім випадково прочитала про конкурсний добір у Літню школу журналістики «Дня». Тоді промайнула думка: приймуть анкету — продовжу свій шлях у журналістиці; не приймуть — ніколи більше не візьму ручки, щоб написати щось «для аудиторії». Не можу сказати, що розчарування в журналістиці повністю розвіялося, проте нова надія на можливість існування якісних ЗМІ зародилася. Я почала помічати більше позитиву в подіях, які відбуваються довкола, в історії нашої землі.

Найяскравіше враження — найсвіжіше. Написавши о восьмій вечора репортаж на сайт про подорож у село Легедзине, ми разом із Вікторією Скубою, а згодом — і з Артемом Жуковим правили текст і придумували заголовок до 23.00, але втоми навіть після 14-годинного робочого дня майже зовсім не відчували. У чому секрет? Гадаю, у тій самій «родинності «Дня».

Моє місце, без сумніву, у суспільстві. Але, зауважу, не як частини цього суспільства, а як складника його двигуна. Чомусь вірю, що журналістика, незважаючи на весь скепсис, може бути рушієм суспільного переродження на краще — у ніші якісної націотворчої журналістики.

Анна ХАБАРОВА, магістр української філології НПУ ім. М. Драгоманова:

— Я завжди вважала, що досвід — це найголовніше в будь-якій ситуації. Набуття навичок за п’ять тижнів, проведених у редакції газети «День», можна порівняти з бойовим хрещенням. Той, хто сумнівався, чи варто йому бути журналістом, міг остаточно вирішити для себе це питання. Для мене найважливішим досвідом стало спілкування зі знаковими постатями нашого суспільства. Нехай я не завжди брала активну участь в обговоренні проблемних питань, але з кожної такої зустрічі винесла багато корисного для себе. Зокрема переконання, що ніколи не можна опускати рук. Вихід є з будь-якої ситуації, і лише ми маємо право розпоряджатися своїм життя. Активна суспільна позиція — це мій свідомий вибір. Після Літньої школи я, найімовірніше, уже ніколи не зможу бути байдужою до того, що мене оточує.

Я почуваюся частиною тієї сили, яка повинна змінити країну й привести її до процвітання. Сила — у мені, у такій молоді, як я. Лише разом ми зможемо зробити щось корисне й помітне. Бути частиною такої сили — почесна справа. Моє місце у країні на сьогодні ще дуже незначне, але це не надовго, я вам обіцяю.

Ельвіра МАТРОСОВА, студентка інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка:

— Це, перш за все, не тільки перевірка мене, як журналіста-неофіта, а й такий собі імпровізований тест на якість освіти, яку дають у моєму виші. Тому я вдячна за досвід, хоч вважаю, що «День» дав нам значно більше, ніж ми йому за ці декілька тижнів. Це трохи егоїстично, навіть невдячно, тому в подальшій своїй професійній діяльності буду завжди радо допомагати. Якщо раніше тільки мій заклад міг вважатися за альма-матер для мене, то тепер на цю сходинку впевнено піднялася і газета. Під час практики часто згадувала слова нашого викладача зі «Вступу до спеціальності» пана Олекси Підлуцького, який радив нам, тоді ще зграйці не надто серйозних першокурнисків, іти відразу на стажування не на радіо чи телебачення, а у щоденну газету, бажано репортером. Бігати й писати, бути у вирі подій. Мовляв, лише там ми зможемо ѓрунтовно «виписатися» й відшліфувати відчуття мови, а вже потім це дасть змогу без особливих складнощів працювати в інших видах медіа (звісно, хто бажає, бо я, наприклад, прихильниця друкованих ЗМІ; на третьому курсі свідомо відмовилася йти на відбір на кафедру телебачення і радіомовлення, та обрала пресу, яка була моєю мрією з першого курсу, то ж не вважала за шляхетний вчинок зрадити мрію заради більшої «престижності» кафедри — занадто вже ефемерні категорії, на мою думку).

Серед КНУ-вців-гуманітаріїв загалом та, зокрема, ІЖі-вців дуже розповсюдженими є дискусії-тире-нарікання на виняткову теоретизацію матеріалу в навчальній програмі та часткову недостатність практичних порад. Утім, за ці п’ять тижнів я трохи заспокоїлася щодо цього недоліку, бо тепер для мене він є питанням спірним. Я тепер РОЗУМІЮ, що практичний досвід — більший чи менший — все ж таки можна здобути, якщо мати це за мету, а ось, наприклад, знання суто мовних тонкощів — це справа не одного року, і не двох.

Яскравим, звісно, був кожен день. Особливо, якщо він «виїзний». Але я можу виокремити найсильнішу емоцію, яку відчула під час маршруту № 1. На все життя запам’ятала момент, коли ми були в музеї трипільської кульутри в Легедзиному і серед амфор та глечиків здавалося, що за спиною дмухає в потилицю щось на тисячоліття старше за тебе... А тут хтось позаду саме в той час, коли я зблизу роздивлялася візерунки на глині, випустив з рук пластикову бляшанку, і вона якось зловісно гучно впала на підлогу. Це було за моєю спиною, тож за ці декілька секунд, що я озиралася навкруги, я встигла похоронити весь цвіт трипільського гончарства.

Мабуть, те, що я не хочу нікуди виїхати з України — вже є маленьким здобутком. Хоч магістратуру я планую скінчити у Франції, думка залишитися там жити мене не надто тішить. І полишати журналістику я теж не планую. Це, звісно, не таке шляхетне покликання, порівняно з такими професіями, як лікар або вчитель, але це саме той стереотип, з яким я можу боротися тільки «залишившись у справі». Тож поки що можу сказати, що бачу своє місце тут, і це місце буде безперечно якось пов’язане або з журналістикою, або з письменством. Нехай уже мене вибачать родичі, які свого часу переконали мене не вступати на факультет літературної творчості. Утім, як компромісне рішення, я ніколи не відкидала для себе художню публіцистику. Якщо не ти змінюєш напрямок, то напрямок змінить тебе. Справедливо.

Юлія САБАДИШИНА, студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка:

— У своїй анкеті претендента я зазначила, що хотіла би перевірити себе на «профпридатність». Стажування в газеті «День» передбачало всі можливості для цього. Питання в тому, чи сповна ми їх використовували. Не хочу лукавити і стверджувати, що все було бездоганно, адже насправді бувало по-різному. Часом наші лінощі й апатія давали про себе знати, гальмуючи поступ уперед. Однак побачити, як то кажуть, «навиворіт» редакцію однієї з найавторитетніших газет та спроектувати свої вміння й попередні навички на роботу великої команди — це, безперечно, досвід безцінний для кожного з нас.

До останнього дня перебування в редакції мене переслідувало питання: «Чому я раніше ніколи не замислювалася про те чи інше явище?» Таких відкриттів було чимало, і торкалися вони найрізноманітніших сфер людського існування. Пощастило багато переосмислити в собі, стати на тернистий шлях подолання внутрішніх стереотипів, подивитися на деякі речі абсолютно з іншої точки зору й відчути в собі непереборне бажання бути причетною до творення якісної української журналістики. У мене з’явилося значно глибше усвідомлення того, що треба об’єднуватися, переборювати такий властивий українцям індивідуалізм та вчитися працювати у команді. Не вірю в долю, тому переконана, що обирати місце під сонцем мушу самостійно. І я бачу це місце: воно поруч із однодумцями — пліч-о-пліч із тими, кому не байдужа доля України та цілого людства.

А найприємніший момент за час стажування для мене — це перший самостійний репортаж поза межами редакції. Працюючи над матеріалом про «Fashion Chance» (показ мод для жінок-інвалідів), довелося брати коментарі та спілкуватися особисто з багатьма цікавими людьми як по телефону, так і, зокрема, під час самої події.

Марта КОВАЛЬЧУК, студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. I. Франка:

— Коли тобі двадцять, то усміхаєшся навіть серцем. А коли у свої двадцять ти ще й журналіст, то розумієш, що усмішка може вмотивувати цілу країну, тож головним завданням є знайти те місце, звідки тебе почують і побачать мільйони. Літня школа журналістики втаємничила мене в багато відповідей. Процес пошуку сенсів був безкінечним, доводилося багато думати, дискутувати, довіряти, та, як Декарт, ловили себе на думці: мислимо — отже, існуємо. А існувати було заради чого: натхненні творчі зустрічі, безцінні поради колег, гуртожитські ночі поетичних читань і можливість завдяки своїм матеріалам стати другом кожному українцеві. Згідно з календарем, минуло близько сорока днів, відколи я тут, проте всередині прожила вічність. Не знаю, куди завтра попливе український корабель історії, проте переконана, що точну буду на його борті, тримаючи в торбинці чесність, об’єктивність і силу волі. Скільки часу потрібно людині, щоб зрозуміти свою життєву місію? Ціле життя, але тепер я знаю, куди рухатися. Ліхтарик, подарований нам колективом «Дня», світить завдяки енергії сердець кожного українця, тож дорога буде довгою — маємо знайти хороше взуття.

Переосмислення — одна з ознак здорової людини. Цей процес народжується у сумнівах, а сумніви — це рух, нехай повільний, але предметний і усвідомлений. За період школи у власних поглядах я пережила зміщення дуже багатьох точок відліку, змінився і їхній вектор, і швидкість руху — це прекрасно. Почала відчувати, що мій фізичний вік збігається із психологічним, що є важливим особливо тоді, коли плануєш перевернути не одну гору.

Пригадую епізод: ми з іншими учасниками школи — на екскурсії в Буках, біля каньйону на річці Гірський Тікич. Екскурсовод говорить, що стоїмо на каменях, яким два мільярди років. У цей момент я аж трохи зніяковіла, адже свідомо ходити по експонатах мені ще не доводилося. Під час прогулянки я декілька разів повторювала собі фразу «два мільярди років», а якийсь чоловік раптом сказав мені: яка різниця — два мільйони чи два мільярди? Можливо, усі наші біди — через те, що люди перестали дивуватися? Але ж усе навколо стається лише один раз, тому «зупинися, мить, ти прекрасна»!

В одному з відгуків про газету читачка назвала «День» «республікою духу», і я погоджуюся з кожним звуком фрази. У цій газеті справді народжується якість і курс на великі подвиги й силу слова. Лариса Олексіївна Івшина — воістину заслужений молодець, адже продукує, як сама каже, моду на відповідальність.

Юліана ЛАВРИШ, магістр журналістики Львівського національного університету імені І. Франка:

— Досвід у газеті «День» — це насамперед незмарноване літо. Після Літньої школи 2010 року мені бракувало того ритму й інтелектуального гарту, що пропонує редакційне життя. Перед поїздкою до Києва запланувала реалізувати певні теми з релігійної журналістики. Проте навіть не думала, що процес виявиться настільки продуктивним. Вдалося поспілкуватись із лідерами різних християнських спільнот: Борисом Грисенком (лідером месіанських євреїв), архієпископом Петром Мальчуком (РКЦ) і нещодавно —ігуменею Серафимою (УПЦ МП). Вдалося зіставити їхні погляди зі своїми і бодай запропонувати модель нової системи координат, яка б спрямовувала український духовний світ на взаєморозуміння і долання стереотипів відносно одне одного. По-друге, попри мій цілеспрямований релігійний проект, «День» знайомив мене з непересічними особистостями, від яких, переконана, багато чого можна навчитися. Від Богдана Гаврилишина — бути закоханим у життя, від Івана Малковича — залишатися дитиною в серці, від Юрія Щербака — зберігати українськість у глобалізованому світі, від Олеся Донія — бути рішучим, незважаючи на виклики часу, від Павла Макова — бути справжнім, від Євгена Марчука — чітко втримувати власну позицію. Гадаю, що згадані постаті розширили наш світогляд, демонструючи те, що у наш нелегкий час потрібно мати на всі 180 градусів мислення, при цьому критично зважене на шальках терезів.

У залах зустрічей «Дня» лунало багато позицій — як оптимістичних, так і песимістичних. Упродовж практики спілкуючись із різними людьми, розумію, що наше українське становище не настільки катастрофічне; просто потрібно займатися правильною саморекламою, вміло презентуючи Україну українцям. Необхідно показати різнобічність нашої культури, глибинність духовного світу, тобто шукати ту «яскраву обгортку», яка привабить. Також вдалося побувати в різних куточках України: на Полтавщині, у Черкасах та Одесі. Безумовно, Україна — різна, але водночас єдина у своїй різноманітності і прагненні пізнати краще. Тому ці 5 тижнів настільки насичені яскравими враженнями, що виділити окремо якісь моменти просто неможливо. Мабуть, особливість цієї Школи — в інтеграційній місії, адже її учасники представляють регіональне різноманіття. І тоді найважливіше — бачити те, що у пропагуванні української ідеї ми — єдині. Після школи всі ми маємо займати активну позицію у суспільстві. Нехай суспільно-соціальна ніша кожного з нас буде різною, зате позиція — єдиною!

Юлія ЯРУЧИК, студентка Національного університету «Острозька академія»:

— Мені пощастило вже втретє стати учасницею цього проекту, а тому з упевненістю можу сказати: щороку Літня школа ставить різні пріоритети й акценти, але незмінним залишається її найперше завдання — навчити мистецтва спілкування. Здавалося б, що тут складного? Але вміння правильно розуміти фахівців та експертів із різних сфер, усвідомлювати і сприймати різні світоглядні позиції, а також співвідносити їх зі своєю — це чи не найскладніший момент у журналістській праці.

Місяць повноцінної журналістської практики і та концентровано-інтелектуальна атмосфера, яку створив навколо себе «День», уже вкотре дали зрозуміти, що, незважаючи на політику, владу і соціальні проблеми, кожен повинен творити власний простір. І ще ніколи не було так просто це робити, як у ХХІ столітті. Не Президент вирішує, якою мовою спілкуватися кожному з нас, не депутати повинні поповнювати наші домашні бібліотеки, обирати для нас пресу, фільми, музику, водити нас знаковими історичними місцями і вказувати, чим нам цікавитися. Кожен сам заповнює той простір, в якому бажає жити. Важливо, аби в ньому завжди переважало розумне і добре.

На відміну від інших проектів для молоді, літня школа журналістики акцентує увагу не на практично-теоретичному аспекті, а на світоглядному. Вона показує, чим відрізняється життя з постійним прагненням до високого, мистецького й інтелігентного від звичайного маргінального існування. Найяскравішим літнім моментом для мене стала шляхетна верхова їзда — своєрідний подарунок від Лариси Івшиної учасникам ювілейної школи.

Думаю, що кожен із нас зрозумів, що головною вимогою до себе повинна стати відповідальність — не лише перед читачами, а й перед країною, родиною, минулими та прийдешніми поколіннями і, зрештою, перед собою. Більше відповідальності, менше пасивності й лінощів — це запорука хорошого майбутнього для себе і для країни.

Враження решти учасників Х Літньої школи журналістики читайте у наступних випусках «Дня».

Вікторія СКУБА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments