Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Створюємо «дружнє поле для розуму»

Протягом місяця п’ятнадцять студентів із різних університетів країни працюватимуть у редакції в рамках Літньої школи журналістики «Дня»
2 липня, 2010 - 00:00
ОЛЬГА САВЧЕНКО, АНАСТАСІЯ САМОШИНА, ДМИТРО ЧАЛИЙ, ТЕТЯНА КУЧЕРУК, ІРИНА БОЧАР

Восьмий рік поспіль газета «День» проводить Літню школу журналістики. Цей проект був започаткований в рамках співпраці газети з університетами. Керівники найкращих вишів України, розуміючи, що теоретична база без практичної підготовки мало чого варта, зверталися до головного редактора «Дня» Лариси Івшиної з проханням прийняти студентів на практику. Цікаво, що до редакції традиційно приїжджають не тільки майбутні журналісти, а й документознавці, філологи, літературознавці, політологи й навіть інженери та програмісти — ті, хто прагне всебічного розвитку та розширення кругозору.

«За українського журналіста ніхто не переробить і не передумає те, що потрібно Україні», — сказала Лариса Івшина на відкритті Літньої школи журналістики-2010, відповідаючи на запитання Юліани Лавриш, студентки Львівського національного університету, про те, з якими концептами західної преси вона як головний редактор погоджується, а з якими — ні. А від чого залежить процес формування саме УКРАЇНСЬКОГО журналіста (запитання студентки Національного університету «Острозька академія» Аліси Гордійчук), учасникам Школи належить дізнатися протягом місяця насиченої програми, яка передбачає повноцінне кореспондентське життя, поїздки та походи інтелектуальними маршрутами, зустрічі з цікавими людьми та безперервний процес розвитку.

«Ми створюємо дружнє поле для розуму. Щороку тут, у редакції, ми зустрічаємося з такими молодими людьми, як ви. Хтось із них потім стає автором «Дня», хтось — просто читачем, а хтось, можливо, і взагалі втрачає з нами зв’язок. Але ми їм показали, і вони знають, що можна інакше. — так, як робимо ми. І наша точка зору за ці роки довела свою життєздатність. А розумне поле нам не конкурент, воно тільки нас підсилює, — пояснила Лариса Івшина Катерині Яковенко з Донецька, чому «День» не ображається, коли підготовлені ним кадри йдуть працювати до інших видань. — Я відчуваю від вас енерготоки різних середовищ, які допомагають мені краще орієнтуватися в тому, що думає, чим живе молоде покоління».

Результати багаторічної роботи газети «День» зі створення «розумного поля» ми яскраво побачили в цьогорічних анкетах та есе про одну із книжок «Бібліотеки «Дня», які учасники писали для добору до Літньої школи журналістики. Прочитавши їх, ми переконалися, що, незалежно від політичних вітрів, та частина роботи, яку послідовно робив «День» на шпальтах щоденної газети, у своїх книжках та під час зустрічей в університетах, не минула даремно, а зафіксувалася в думках молодих людей.

Кілька есе ми пропонуємо вашій увазі.

Ольга САВЧЕНКО, студентка Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова:

— Хочу зосередити увагу на одній із книжок «Бібліотеки» — «День і вічність Джеймса Мейса», виданій у 2005 році (українською та англійською мовами) під загальною редакцією Лариси Івшиної за особисті кошти журналістів і співробітників «Дня».

Перш за все, вражає особистість Джеймса Мейса. Він — ГРОМАДЯНИН СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ — один із перших дослідників Голодомору в Україні. Не залишає байдужим натхненна плідна праця науковця, історика, політолога, журналіста, його ентузіазм та сила співпереживання, подвижництво, самонавернення до чужого народу. Мабуть, Джеймс Мейс — вибраний Богом (хоч сам казав: «Ваші мертві вибрали мене...), бо по-справжньому відчув біль мільйонів безневинно погублених життів і зробив спробу донести знання про трагедію до українців, до їхньої свідомості, до серця, розбудити народну пам’ять, відродити національну самосвідомість та гідність. Він був упевнений, що голод 1932—1933 рр. — планомірний геноцид, знищення української нації як політичного фактора і суспільного організму, спрямований на духовне, моральне, мовне, культурне знесилення українства.

Український народ для Сталіна був проблемою. Тому великий вождь зробив спробу знищити народ — вирішити проблему. Частково йому це вдалося. Сучасну Україну Мейс порівнює із хворою людиною в Європі. Він знає, що Україна — надзвичайно багата країна, з найродючішою землею, величезними мінеральними ресурсами й освіченими людьми. Але, вважає він, щоб рухатися далі, запобігти можливим бідам, треба засвоїти уроки історії.

Якою ж великою мала бути трагедія нашого народу, що змогла схвилювати серце іноземця, проникнути в його вразливу душу? Яка ж велика сучасна трагедія нашого народу, коли ми, українці, не знаємо власної історії, своїх героїв, зневажаємо святу пам’ять про невинно убієнних...

І як тут не провести паралель з недавніми подіями в житті України?

27 квітня 2010 р. у Страсбурзі під час засідання Парламентської асамблеї Ради Європи ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ Віктор Янукович заявив, що Голодомор не можна визнавати геноцидом. «Це були наслідки сталінського тоталітарного режиму, ставлення до людей... Але визнавати Голодомор як факт геноциду того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо. Це була трагедія, спільна трагедія держав, що входили до СРСР».

Перед нами — два погляди. Ось так українська спільнота ставить собі запитання: кому вірити? Проте вже немає дефіциту інформації. Тепер кожен може дізнатися, як це було. Кожен має сам зробити вибір. І бути відповідальним за нього.

Анастасія САМОШИНА, студентка Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка:

— Середньовічні студенти вищих навчальних закладів, певно, мали деякі відмінності від своїх сучасних побратимів, які, розумово напружуючись і незважаючи на впровадження різноманітних новітніх технологій, все ще традиційно смакують граніт науки. Мабуть, ті середньовічники слухали іншу музику, захоплювалися іншими поетичними темами, мали інші системи шпаргалок. Але то все форма. А форма має змінюватися — інакше нецікаво буде жити далі. Щодо глобального змісту, то він майже завжди — константа. Ще один доказ цього — поняття «альма-матер», усвідомлене та сформульоване, вочевидь, десь між черговими спробами віднайти філософський камінь і шліфуванням знань із латини. Обрана середньовічними спудеями персоніфікація своїх університетів поцілила в яблучко. Адже й зараз для розвою непересічної особистості конче потребуємо, щоб «мати-годувальниця» наситила нас своїм найкращим інтелектуальним та духовними молоком. Тоді станемо Людьми.

Такі (дещо сумбурні) думки каталізує та підсилює книга Лариси Івшиної «Мої університети». Розумієш: не все так погано, як, можливо, декому дуже хотілося б, і є зараз іще люди, яким... не фіолетово. Не фіолетово, що булькоче та через деякий час булькотітиме в гарячих, майже безкомпромісних головах студентської братії, не фіолетово щодо комплексного розвитку країни та перспектив для її суспільства, не фіолетово, якими шляхами піде, що робитиме і чи існуватиме взагалі інтелігенція. Продовжувати можна ще довго, але нащо затискати в лещатах тезисності двісті сторінок живої плоті, крові, душі, які саме разом створюють цікавий колаж думок і настроїв, пошуків і запитів молоді, прикладів того, як можна з нею співпрацювати, дослухатися до неї, чути, ставитися тільки як до світлого майбутнього, яке, проте, може змінити забарвлення, коли не приділяти йому належної уваги.

«Мої університети» — книга про долю книг із «Бібліотеки газети «День»». Видання складається з газетних матеріалів, написаних одразу по гарячих слідах зустрічей-обговорень кожної нової книги в аудиторіях університетів України. Отже, зрозуміло, що ці «альма-матер» якнайліпше піклуються про те, що саме споживають їхні «діти».

За словами Лариси Івшиної, головною особливістю книги є те, що чимало порушених проблем формат видання перевів у площину діалогу, в такий спосіб задекларувавши першочергову важливість для альманаху інформації саме від студентів. Чудовий приклад для всіх дорослих! Діти бунтують завжди, із різною силою, але завжди. Коли їх тотально гноблять і коли про них апатично забувають. Стихійний бунт трансформується в активну життєву позицію, в усвідомлене бажання розібратися — але трансформується лише за умови, що дітей запитують, якщо із ними спілкуються, підживлюють увагою та зацікавленістю. «День» це розуміє: «особлива активність студентів залежить дуже часто від небайдужості викладачів. Усюди, де є особистості, є і творчий ріст та розвиток».

Читаючи «Мої університети», ще раз дивуєшся цьому неймовірному «Дню», якому завжди до всього є діло, який завжди переймається найрізноманітнішими процесами, проблемами, подіями, явищами суспільства будь-якої епохи. Саме будь-якої, бо розуміє нерозривну єдність і колосальний взаємовплив системи-трійці «минуле — теперішнє — майбутнє». Книга, що є сильним концентратом світоглядної позиції газети (неоціненна важливість історичного досвіду, його засвоєння), повністю просякнута розумінням життєвої потреби знати історію. До того ж для «Дня» це «не просто реставрація історії, а її осмислення, інтерпретація, її включення в сучасне мислення суспільства, політиків, просто громадян України».

Текст спонукає думати, аналізувати складні історичні й сьогоденні колізії, вчить цього словами розумних дорослих та однолітків, формулює професійні якості журналіста.

«Мої університети» — хроніки «Дня» — це справжній інтерактив. Ти можеш читати «Україна Incognita» або «День і вічність Джеймса Мейса» і час від часу звертатися до публікацій із «Моїх університетів», аби поцікавитися думками експертів, інших молодих людей з приводу, аби формувати багатовимірний погляд, долучатися до взаємозбагачувального полілогу, а не замикатися у спустошливому андеграунді самотності.

Дмитро ЧАЛИЙ, учень спеціалізованої школи №82 ім. Т.Г. Шевченка м. Києва:

— Непатріотизм. Я не кажу антипатріотизм, тому що це явище не заперечує любов до батьківщини, просто ця любов у ньому відсутня. Дивно, адже у явищі має бути активний компонент. Він є. Просто він не конкретний. Він у багатьох речах. Але це не так важливо, як важливі наслідки. Рамки між народами стають дедалі тоншими, можливо, цей процес протікає лише в Україні, можливо, лише в моєму місті, можливо, він зачепив мене одного, але він почався: я це відчуваю. Я почав своє життя в російськомовній родині, в Києві — місті, яке стало домівкою для багатьох людей не тільки української національності. І я не відчуваю абсолютно нічого: я не відрізняю українців, арабів, росіян. Ззовні — так, але я не бачу за цими зовнішніми ознаками ніяких штампів. Українською до мене говорять вчителі в школі і телевізор, але це більше виглядає як формальність. У нас у школі викладають історію України, але я бачу в ній лише дати й події. Добре це чи погано — але це так.

Починаю читати «Україна Incognita»: зачепило «слово до читачів», можливо, в цій книзі та ниточка, яка виведе мене на шлях патріота.

Закінчую читати: я її не знайшов. Я прочитав суб’єктивний цікавий підручник з історії. І все ж відкрив для себе дещо нове, окрім, звісно, багатьох історичних моментів, яких я не знав: впевнився в тому, що погляди на одну й ту ж саму подію можуть бути докорінно різними і зрозумів ще одну з цілей історії — активувати «ген патріотизму « в молекулі ДНК (гадаю, такий існує). Просто, щоб активувати мій, однієї лише книжки не вистачило. Поміркувавши на цю тему, я ось до чого дійшов: у цьому гені — розуміння організмом важливості пройденого народом шляху, і цей ген направляє організм продовжувати цей шлях. Як відомо, якщо орган не виконує свою функцію — він атрофується. Саме це відбувається з моїм «геном патріотизму», та й, напевно, не тільки з моїм. Тоді виходить, що я не лише прочитав суб’єктивний цікавий підручник з історії, я отримав «ліки». «День» лікує Україну — це благородна мета!

Тетяна КУЧЕРУК, студентка Національного університету «Острозька академія»:

Лікарю! Дайте нам ще дев’ять місяців!

               Із обкладинки книги «Екстракт 150», том 2

— Прочитавши «Екстракт 150», ти ніби насправді випиваєш якогось зілля, можливо, настоянки із «Євшану...» М. Вороного, і усе стає НЕ так, як до цього. Реальний та ірреальний світи сходяться в одній точці твого Я, що живе Тут і Тепер, і ти стаєш героєм простору книги. Дія відбувається... Дія у твоєму житті.

Майстерно підібрані матеріали статей із «Дня» виписують епоху із усіма її проблемами і потіхами. Але проблем, зрештою, більше, як і у реальному житті, коли потрібно приймати правильні рішення, щоб дати можливість собі та іншим жити достойно. Але хто ж прийматиме такі рішення, коли «список Анни» ще й досі актуальний? Чому такі, як Анастасія Бабурова, гинуть за демократичну Росію, а не вільно працюють в Україні? На ці та інші питання складно дати коротку і вичерпну відповідь, хоч справа, певно, у нашому менталітеті й у добі. Віками сформована генетична пам’ять не дає нам скинути ярмо навіть тоді, коли «фізично» воно вже далеко від нас. Шия проситься... Шия звикла... Але втішним фактом є існування у нашого народу не тільки генетичної пам’яті, але й розуму, якому вистачає сили якось ворушити лапками у цій склянці молока, де ми всі опинилися. Можливо, лише завдяки йому під нашими ногами все частіше починають з’являтися грудки масла і ми поступово вилазимо на поверхню, де розіслався цілий світ можливостей.

Особисто мене дуже вразила історія про «ровесницю Жовтня» Химу Хтомівну. Горда жінка, яка залишилася самотньою заради відстоювання власних переконань. Жінка, яка, як і наше минуле, стала зрозумілою лише кільком людям, котрі зуміли показати її зрозумілою іншим. Але, незважаючи на це, її залишила напризволяще чи не єдина родичка, а держава так «допіклувалася», що аж «до смерті».

Це історія не лише жительки з далекого села Голенищеве. Це історія про нас, про українців. Забутих і забуваючих, розкоркулених чи «олігархіючих», живих чи ще не народжених. Врешті, писати про свою історію мало, розуміти її — також, а от робити з неї життєствердні висновки — це нагальна потреба нашого часу. А часу у нас було багато, і вірю, що буде...

Ірина БОЧАР, випускниця Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка:

— Із переліку книг «Бібліотеки газети «ДЕНЬ» мене особливо зацікавили «Апокрифи...» видатної Клари Гудзик. Найбільше вабить те, що журналістка у своїх текстах торкається актуальних, почасти болючих для нашого суспільства тем релігії, мови, суспільної моралі.

Основна тематична спеціалізація Клари Гудзик — проблеми духовності — є особливо актуальною для сучасної України. Адже, озвучивши наше нелегке й заплутане минуле (і цим самим увійшовши в мейн-стрім, актуальний для сучасної Європи з викриванням таємниць невідомих, почасти неприємних сторінок її історії), проговоривши наше проблемне сьогодні з усіма труднощами та непорозуміннями, невирішеним релігійним конфліктом, що загрозливо «тліє» на фоні актуальних політичних подій, невирішеного мовного питання та перманентного не-позиціонування себе чи нечіткого позиціонування себе на міжнародній арені (що, зрештою, де-факто одне і те ж), ми нарешті зможемо стати духовно міцною і ментально цілісною нацією.

Потреба українського суспільства у таких журналістах — очевидна. Глибока обізнаність автора з релігійною проблематикою (після прочитання матеріалу залишається слід та підѓрунтя для роздумів), її авторитетність у журналістських колах (про що свідчить кількість посилань в тематичних статтях не менш відомих авторів), уміння об’єктивно та аргументовано донести інформацію — справляє враження. Таких людей мимоволі поважаєш, їхнім словам віриш. Десь на таких журналістських текстах інтелігентні, думаючі люди вчаться вмінню формулювати думку, виробляти власну чітку громадянську та особисту позицію.

Ольга РЕШЕТИЛОВА, «День». Фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments