Завдання: «аналізувати й бачити головне»

Завершився добір до дев’ятої Літньої школи журналістики газети «День». Сьогодні буде оголошено результати. Цього року, окрім заповнення традиційної анкети «Дня», в умовах добору було написання есе на тему: «День» у контексті новітньої історії України», що ми приурочили до 15-річчя газети. Треба сказати, що більшість претендентів дуже відповідально поставилися до виконання завдань. Тому замість 15 людей, як планувалося спочатку, ми дібрали аж 27! Саме вони із 4 по 30 липня працюватимуть у стінах редакції «Дня» та поза її межами нарівні з досвідченими журналістами. Учасники Школи матимуть можливість зустрітися із впливовими політиками, відомими митцями, публіцистами, брати участь у різноманітних акціях і презентаціях. Окрім того, «День» уже традиційно запропонує студентам поїздку «Маршрутом №1» у межах ідеї «інтелектуального туризму» головного редактора «Дня» Лариси Івшиної. Про всі ці події наші читачі дізнаватимуться зі шпальт газети. Також традиційно широка географія учасників Школи — цього року до редакції приїдуть студенти з Острога, Луцька, Львова, Дніпропетровська, Луганська і, звісно, Києва. Насправді це теж дуже важливий момент, адже під час стажування і напруженої спільної роботи студенти стають справжніми друзями і, як показує досвід, потім створюють спільні проекти, їздять одне до одного в гості та разом подорожують Україною.

У читачів «Дня» ще буде можливість познайомитись із усіма учасниками. Сьогодні ж ми пропонуємо вашій увазі фрагменти анкет та есе уже добре знайомих нам Анни Вакуленко з Острога та Христини Бондарєвої зі Львова, а також Людмили Мороз із Дніпропетровська, яка вперше буде учасником Літньої школи журналістики «Дня».

Анна ВАКУЛЕНКО, студентка Національного університету «Острозька академія»:

— Приємно познайомитись, Анна Вакуленко, родом із Кіровоградщини, але другою батьківщиною називаю місто Острог Рівненської області, де я мала честь навчатись у славетному Національному університеті «Острозька академія» за спеціальністю «документознавство та інформаційна діяльність». Маю широке коло зацікавлень — журналістика, нові медіа, соціологія, туризм, керування авто, спілкування з розумними людьми, які мають почуттям гумору, волонтерство. За час навчання встигла попрацювати у відділі зв’язків із громадськістю Острозької академії, а також із групою ініціативних студентів розробляли проект розвитку туризму в Рівненській області, що має назву «Західна Брама», була куратором у студентів молодших курсів та учасником різноманітних тренінгів, молодіжних шкіл, семінарів, що пов’язані перш за все з журналістикою, політикою, екологією.

Читати я люблю з дитинства. Зараз надаю перевагу публіцистиці, аналітичним матеріалам «Дня», «Українського тижня», «Української правди», «Телекритики» та її медіасапієнсів, свіжим новинам із твітера. На жаль, на художню літературу часу залишається обмаль, тому це прерогатива так званих зимових, осінніх чи літніх канікул. Телевізора не вмикаю, на фільми часу немає (тільки якщо це не документальний фільм, або ж так звані топ-рейтинги тваринок — хто вухастіший-пухнастіший тощо — люблю тварин, «Это тебе не люди, с ними можно договориться» як в тому фільмі). Останнім часом отримую величезне задоволення від так званих інтелектуальних поїздок, коли можна і повчитися, і Україну побачити. Як сказав Володимир Панченко: «У мені, як і в газеті «День», живе і розвивається «бісик» мандрівництва». Ці слова можу прикласти й до себе.

Від Літньої школи очікую справжньою літньої спеки в роботі редакції, нових завдань, поїздок, цікавих знайомств. Але, звичайно, в першу чергу мене приваблює сама робота. Єдине проханнячко — відпустити у визначені дні для вступу до університету.

Історія мого знайомства з «Днем» обговорювалась не раз, але можу сказати, що в кожному номері я відкриваю для себе щось нове: як у самій газеті — про її працівників, так і про нашу країну і людей.

ЕСЕ: ПРОТИ КАПІТУЛЯЦІЇ

1996 рік... 28 червня — прийняття нової Конституції України, 25 серпня — Указ Президента України Л.Кучми «Про грошову реформу в Україні», 2—16 вересня — введення в Україні національної грошової одиниці — гривні, проведення грошової реформи. Разом із цими національно значущими подіями здогадливому читачеві газети «День» вимальовується ще одна дата — 11 вересня 1996 року, коли вийшов друком перший номер часопису; за словами відомого соціолога Євгена Головахи, видання «сильно відрізнялося від інших. У другій половині 90-х важко було собі уявити, як можна вижити щоденній газеті з інтелектуальним іміджем». Можна уявити, що за цей час було чимало викликів та проблем, однак стратегія газети не лише залишилася на заданому — дуже високому — рівні, а з мого власного досвіду й зі слів вдячних читачів, передплатників, експертів лише з роками розширювалась, набирала форми, більшого змісту, акцій, тематичних рубрик, гостей, експертів, проектів.

Для мене, як для студентки Острозької академії, однією з найважливіших акцій «Дня» є співпраця з нашим вишем та створення Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді. Тому що як заснування газети «День», так і відродження Острозької академії відбувалося приблизно в однаковий час, із різницею в кілька років. Знаю, що наша активна співпраця триває роками. Це — і постійні візити Лариси Олексіївни з метою спілкування зі студентами, публічні лекції (у виданні «Мої університети» Л.О. Івшина говорить, що «Ставлення в мене до Острога особливе. Це мій Університет»), і «Фотовиставка» газети в університеті, і Бібліотека «Дня», і Літня школа журналістики, і Острозький клуб, і врешті-решт, наші випускники — це вже зараз працівники газети, які наполегливо трудяться в редакції видання. Згадую, як ректор Ігор Пасічник розповідав на зустрічі зі студентами, як через англомовне видання «Дня» про Острозьку академію дізнались меценати з-за кордону, які теж частково сприяли розвиткові університету. Також «День» у «Моїх університетах» відкриває студентські аудиторії та фідбек із ними в багатьох вузах України — «острівках просвітництва» — Луцьку, Кіровограді, Чернігові, Донецьку, Острозі, Хмельницькому, Черкасах, Києві, Кам’янці-Подільському, Запоріжжі, Львові, Одесі. Тому беззаперечна роль газети та її головного редактора полягає не лише у виявленні унікального, з покладами національного та ідентичного, а й у внутрішній інтеграції українців.

Особисто для мене величезне значення має те, що газета виконує так звану місію «першовідкривача» для громадськості відомих особистостей, які зробили надважливий внесок в історію України, її висвітлення. Один із них — американець Джеймс Мейс, який не лише відкрив іншому народу — українцям — правду про їх національне горе — Голодомор, започаткував акцію «Свічка пам’яті», співпрацював із «Днем», починаючи з 1998 року. Головним було те, що події в Україні Джеймс Мейс розглядав насамперед під кутом творення громадянського суспільства, що від самого початку було основною метою і газети «День». Тому величезний плюс видання в тому, що була заснована Премія імені Джеймса Мейса та інформаційна підтримка у вигляді книг із серії Бібліотеки газети, висвітлення відкриття Меморіального кабінету Джеймса Мейса при Києво-Могилянській академії.

Так само «День» розказав і про Норильське повстання Євгена Грицяка, і про Клару Ґудзик, Сергія Кримського, і багатьох мислителів, видатних постатей у рубриці «Україна Incognita» та потім у відповідному виданні, щирих українців. Адже, як писав М. Лермонтов, історія душі людської чи не цікавіша й не корисніша за історію цілого народу. Фотовиставка газети подорожує Україною для того, щоб кожен міг прийти й побачити, в якій розмаїтій, багатій, гарній країні ми живемо. Тому «День» відкриває й відомих, і не надто відомих, але від того не менш розумних та цікавих українців. І не лише відкриває, а й закликає до активної співпраці як на сторінках газети, так і, приміром, долучившись до акції «Подарунок рідній школі», коли можна подарувати видання часопису «День» в подарунок тому навчальному закладу, який тебе виховав.

Тому я ціную «День» за те, що він розумний і благородний, обстоює українські інтереси, адже, як писав Євген Маланюк: «Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, тільки завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм». «День» ефективно сприяє становленню Української держави, відновленню історичної правди, а відтак відбувається розвиток громадянського суспільства, налагодження співпраці, сприяння молодому поколінню.

Христина БОНДАРЄВА, студентка Львівського національного університету ім. І. Франка:

— Мене звуть Христина Бондарева, я пишу до вас із міста відданих читачів — Львова. Цього року завершую третій курс факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка. Моя спеціалізація — «Міжнародна преса та інформація». Це, власне, не єдине місце мого студіювання. Заочно вивчаю німецьку філологію в тому ж виші. І також третій рік.

Книга, яку зараз читаю — «Дім без господаря» Генріха Белля. Це історія різних австрійських сімей, які переживають кризу повоєнного життя і намагаються знайти свій спосіб вижити разом з «утраченим поколінням». Нещодавно прочитала «Норильське повстання» Євгена Грицяка за порадою Лариси Олексіївни. Знайшла відповіді на багато запитань, які мене хвилювали, зокрема про непрості українсько-російські стосунки, які розвивалися не тільки у владних кулуарах, а й за завісою виправно-трудових таборів. Ще одна варта уваги книга — «Студії одного вірша» Андрія Содомори. Працю про мистецтво перекладу читала не випадково, адже два тижні тому в межах навчального курсу «Журналістська майстерність» зустрічалася з цим видатним перекладачем. Та й сам переклад мене захоплює, тому з цікавістю читала цю книгу.

Фільми, які переглядаю, мають здебільшого історичний характер. Завдяки художньому баченню режисерів дізнаюся чимало фактів із світової історії. «Лютер», «Че Гевара: щоденник мотоцикліста», «Я обслуговував англійського короля» за мотивами книги чеського письменника Богуміла Грабала — останні з побачених. Окрім того, намагаюся переглядати стрічки, які фігурують на міжнародних фестивалях, щоб знати, чим «дихає» світове кіномистецтво. Час від часу відвідую кінопокази австрійського кіно, а також покази короткометражних фільмів різних країн.

Нещодавно переглянула цикл передач Human Planet на Бі-Бі-Сі, й мене вкотре охопив жаль через брак такого високоякісного продукту на нашому ТБ.

Нещодавно відкрила для себе Національний музей української літератури. Прогулювалася Києвом і випадково потрапила туди. Це, мабуть, єдине місце в Україні, де представлено чи не всі зразки нашої літератури від її зародження і до початку ХХ століття. Ще одним відкриттям для мене був Донецьк. Відвідини цього міста зламали всі можливі стереотипи і довели, що наша країна — багатогранна й неочікувана.

Хотіла б побувати у квартирі Булгакова, оскільки давно мрію туди потрапити. А також відвідати Чигирин. Бо, за словами Ольги Герасим’юк, «кожен українець хоч раз має побувати в Чигирині».

Минулорічна Школа журналістики ознайомила мене з роботою редакції, а співпраця протягом року продовжувала спрямовувати у «днівське» русло. Коли ми нещодавно спілкувалися з Ларисою Олексіївною, вона сказала, що головне вміння — це думати. А ще аналізувати, бачити головне, конструювати систему. Думаю, це вже немало:) Очікую ще раз потрапити в редакційний колектив, робота з яким — велика честь і неабияке навчання. «День» розширює світогляд і вдосконалює наявні навички. Учить спілкуватися з людьми різного чину. А головне — виховує українську особистість. А це для мене дуже важливо.

Вдумливо читати газету почала ще в школі, здається, коли навчалася в Малій академії наук. Її передплачувала моя сім’я, яка й досі це робить. Теперішнє моє знайомство — зовсім іншого рівня. Тепер «День» став частиною мого щоденного життя.

ЕСЕ: ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДУМКИ

У 15-річному віці ми переживаємо так званий перехідний період — час, коли в нас формується характер із своїми ціннісними орієнтаціями, коли ми починаємо сублімувати власну енергію в правильне русло. Так помалу формується особистість людини. 15 років для «Дня» — це давно сформований конгломерат суспільно-культурних вартостей, які, однак, пробивали собі дорогу в надскладних умовах, характерних для усіх державотворчих галузей нашої країни.

«День» крок за кроком робить те, що інші вважають марним. Він береться за такі справи, за які жодна інша організація в нашій країні першою не взялася б: мовляв, навіщо, коли сізіфова праця — неблагородна та й нерентабельна. Згадаймо листа до The New York Times із проханням відкликати у Волтера Дюранті Пулітцерівську премію за висвітлення подій Голодомору в Україні. Чи ініціативу перейменування Донецького національного університету на честь Василя Стуса. Так, донецька спроба зазнала краху через байдужість владних верхів. А The New York Times узагалі справляла мовчанку. Але зерна кинули, а пророслі культури навіть дали свої плоди: завдяки «Дню» та покійному Джеймсові Мейсу про українську трагедію 1932—1933 років знають у всьому світі — і це одне з найвагоміших досягнень видання. А донецькі ініціативи отримали широкий розголос у всій країні і довели, що вона перебуває далеко не в летаргічному сні. Насіння проростає щодня, а отже плоди будуть. Головне — вірити.

До речі, для видання характерна глибока впевненість у реалізації своїх дій. І це невипадково, адже воно вірить у значущість кожного свого читача, навіть із найвіддаленіших куточків України, незалежно від статків. «За дрібними політиками з їхнім чванством до грошей і ненаситною жадобою забуваємо, що в нас є скромні непохитні люди. Вони не вислухані, і країна їх не побачила», — говорить Лариса Івшина в одному із своїх інтерв’ю. Нині країна вже частково знає про них. Причина цього — 15 років щоденної натхненної роботи працівників редакції, власних кореспондентів у регіонах, науковців, мислителів та й самих читачів, які можуть публікуватися на шпальтах газети. Таке різноманіття автури демонструє рівень високої громадянської журналістики. А це — фундамент розвитку демократичної України, це голос народу, якому Конституція гарантує свободу слова і думки.

Феномен «Дня» підкреслює міжнародний Проект «Синдикат». 14-річна співпраця з ним реалізується у вигляді матеріалів на шпальтах газети. До речі, «День» є єдиним виданням в Україні, з яким співпрацює організація. Менеджер глобальних відносин Проекту «Синдикат» Грен Іванов, який відвідував редакцію, якось дав їй високу оцінку: «Ми раді співпрацювати з «Днем» — лідером серед українських якісних видань». Вивчаючи своє, разом з «Днем» ми не оминали світового досвіду. Така редакційна політика є ключовою. Світова історія — тісний клубок ниток, переплетених між собою. Витягуючи одну, ти мимовільно доторкаєшся до інших. Тому нам так важливо стежити за тим, що відбувається в Ірландії, Німеччині, Японії, Канаді... Без знання загального контексту не можемо творити свій власний.

Інтелектуальна спадщина «Дня» уже налічує кілька томів книг із «Бібліотеки газети «День». Мандри Фотовиставки складають кілька десятків тисяч кілометрів. Декілька тисяч студентів зустрілися й обговорили з Ларисою Олексіївною насущні проблеми українського буття. Кілька десятків молодих людей стали випускниками Літньої школи журналістики «Дня». Боюсь припустити кількість людей, що починають свій ранок з «Днем», для яких він став інтелектуальною поживою у раціоні самоактуалізації. Та незважаючи на числові показники, можна ствердно сказати: «День» став явищем.

Людмила МОРОЗ, студентка Дніпропетровського національного університету:

— Я, Мороз Людмила, 1992 року народження, народилася в маленькому місті Кам’янка, що на Черкащині. З дитинства мріяла про журналістську діяльність, тож зараз навчаюся в Дніпропетровському національному університеті на факультеті систем і засобів масової комунікації. Намагаюся вести активну суспільну діяльність: патріотка України, у 18 років балотувалася в депутати міської ради Дніпропетровська. Прагну встигнути якомога більше за своє життя.

На жаль, зараз почала менше читати. Знайомлюся зі знаковими книгами наших постмодерністів: «Чорним вороном» Шкляра, «Ґудзиком» Роздобудько, «Нацією» Матіос. Телевізор дивлюся дуже рідко, усі новини дізнаюся з Інтернету.

У травні, у рамках програми «Проща до Тараса», відвідала Тарасову гору в Каневі, де була на лекції Забужко «Мій Шевченко». Це так приємно: побачити патріотів з різних міст України, що приїхали відвідати Шевченка до 150-річчя з дня його перепоховання. Також була в маєтку Олеся Бердника, що під Каневом. Назавжди, мабуть, запам’ятаю бесідку біля його могили з вирізьбленими висловами різних людей. Один з них належить самому Олесеві Берднику: «Не можуть бути народи вільні, допоки душі людські в полоні».

Уже рік виписую «День». Минулого літа в бібліотеці шукала матеріали про В. Чорновола. У каталозі знайшла потрібну статтю в рубриці «Україна Incognita». Таким чином «День» потрапив мені до рук. Я відразу полюбила газету за її патріотизм.

ЕСЕ: РЕТРОСПЕКТИВА, АБО ПЕРЕМОТУВАННЯ ПЛІВКИ ЗАВДОВЖКИ В НЕСКІНЧЕННІСТЬ

«Дню» минає 15 років. Результатом щоденної інтенсивної роботи у творенні української громадської думки та історії є тисячі прихильників газети в різних кутках України, континенту, ба навіть Землі: в Індійському океані, наприклад. «День» читають у кав’ярнях, у Верховній Раді, на студентській лаві, в чиновницьких кабінетах. «День» у промінні слави, але це ще далеко не все.

Нарешті дочекалися книги Ліни Костенко. Разом із «Днем» читаємо, радіємо і пишаємося тим, що колись зможемо сказати онукам: «А мені «Записки українського самашедшого» підписала сама Ліна Костенко!».

Помирає Джеймс Мейс. Перед цим весь світ від нього дізнається про Голодомор. Нас з професором знайомить «День». Ми знаємо, що наші мертві вибрали його, а не когось іншого.

Здобуваємо перемоги на Чемпіонаті світу в Німеччині. Уперше за роки незалежної України наші футболісти на висоті. Разом з мільйонами вболіває «День». Справжня ейфорія охоплює фанатів української збірної.

Україна просинається і об’єднується на хвилі революції. Пізніше будуть вишиванки, пам’ятники, криза, «Україна для людей», але ми цього ще не знаємо — натхненні, творимо Помаранчеву революцію, за якою потім будемо сумувати. А «День» нас попереджає: не поспішайте занурюватися в ейфорію...

Руслана перемагає на Євробаченні. Ми не можемо стримувати емоцій, у ритмі «Диких танців» святкуємо перемогу і не здогадуємося, що потім вона стане нашою візитівкою за кордоном. «А, знаємо!» — схоплюватимуться продавці сувенірів в Європі, перераховуючи імена та прізвища: «Руслана, Ющенко, Сердючка!».

Скнилівська трагедія 2002 року. 77 загиблих, серед них — 28 дітей. «День» плаче разом з Україною.

Смерть Гонгадзе, касетний скандал, «Україна без Кучми». Починається активізація патріотичних сил України, яку з ентузіазмом підхоплює «День».

1999 рік, нарешті закриваємо третій реактор на Чорнобильській АЕС. Знаємо, що рани, спричинені у 1986-му ніколи не загоїти.

Євген Марчук та «канівська четвірка». Разом із «Днем» прагнемо змінити майбутнє України. Зазнаємо поразки. Пізніше скандуватимемо: «Україна без Кучми!».

Проводжаємо в останній шлях В’ячеслава Чорновола. «День» та вся Україна шоковані раптовістю його відходу в небуття. Рух утратив свого героя. Але ми завжди пам’ятатимемо, що «Україна починається з нас!».

1996 рік. Народжується нова історія. Народжується нове майбутнє. Народжується «День».