Дружба! Велике це слово – дружба! Може, найбільше з усіх слів людських. Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають.
Всеволод Нестайко, український письменник

«Головне – системність...»

Журналістка, музикознавець, радіо- і телеведуча Галина БАБІЙ — про те, як медіа залишатися сучасними, і місійну роль «Дня»
27 липня, 2018 - 14:40

Як донести тему культури популярно через радійних ретрансляторів? Що допомагає утримати увагу аудиторії? І нарешті, чи має радіо майбутнє? На ці та інші запитання учасниць ЛШЖ відповіла радіо- і телеведуча на Суспільному Галина БАБІЙ. Відійшовши від формату інтерв’ю, спікер одразу налаштувала на теплу атмосферну розмову. І розпочала цей діалог із розповіді про свій «День»:

«Щоп’ятниці я купую випуск газети «День» і завжди її читаю від першої до останньої сторінки, бо вважаю, що це — всеосяжна газета, яка не має в’їдливості чи сарказму, висвітлює головні речі, сповідує позитив та добро для того, щоб дати кожному світогляд зі знаком «+». Відсутня чорна барва, зневіра, ціль щось або когось розтрощити. Спостерігається запрошення мислити критично, дивитися на ситуацію з обох сторін — схвальної та сумнівної, але завжди знаходити «золоту середину». Як відданий читач «Дня», я надзвичайно поважаю Ларису Олексіївну Івшину і колектив, який вона створила. Для мене це  середовище, яке називають «всі свої!». Але це не означає, що ми уникаємо людей з іншим світоглядом.

Я не прихильниця баталій, які призводять до фатальних результатів. Ми про це неодноразово говорили з Ларисою Олексіївною і зійшлися на тому, що обидві прихильниці гри в довгу — важкої, нудної, але системної праці, яка веде до еволюційного розвитку, бо має в основі своїй критичне мислення, накопичення знань, переосмислення, вибудови своєї філософської системи і цінностей. Якби певні політичні сили не керувалися одноденними і особистими потребами, суспільство, можливо, розвивалося б у потрібному напрямі й не потрапляло в кризові ситуації, коли треба виходити на Майдан. Значною мірою популістські позиції й гасла доводять якраз до таких от громадянських зіткнень. «День» пропагує щоденну системну роботу над собою, як наслідок — постійний системний вплив на суспільство задля вдосконалення себе та соціуму».

«ТЕЛЕВІЗІЙНЕ ТА РАДІЙНЕ ПОЄДНАННЯ СПРАЦЮВАЛО»

Пані Галина поділилася з викликами власної роботи: «Я — музикознавець, займалася, здебільшого, культурними програмами. На радіо я з самого початку прийшла в музичну редакцію, куди раніше брали працівників тільки з вищою музичною освітою. Уже потім, коли радіо стало реформуватися і журналістів почали виховувати як універсалів, довелося спочатку освоїти соціальну сферу. Зараз я уже веду політичні програми, хоча їх підготовка вимагає значно більше часу, ніж ті теми, з якими я  багато років працювала. Мені необхідна велика концентрація: розумова, інтелектуальна і навіть фізична. Але я розумію: якщо мені це довіряють, маю довіру виправдати.

Програма, яку я веду, — це експеримент. «РадіоДень» — телераідопрограма в ефірі Українського радіо, яке як державний мовник стало базою для створення Суспільного. Це перша програма, яку почали транслювати ще й на телебаченні. Тобто — синтетичний двогодинний ефірний відрізок, який є і радійним, і телевізійним контентом. Це теж було випробуванням. Ми з Романом Колядою почали працювати для радіослухачів як телеведучі. Постійно працювати на камеру. В одному вусі чути телевізійного режисера, а в іншому — радійного. Окрім того, я вважаю, що «на камеру» не можна читати з папірця. Також вважаю, що спілкування з гостем має бути «очі в очі» і, відповідно, — тут же на камеру з глядачем чи слухачем. Такі стандарти я виробила для себе, так і працюю.

Ми є тим невидимим «гачком», який має тримати людину біля радіоприймача. А до екрана часто людина прикипає тільки через картинку, яку вона бачить. Тут працює візуальний «гачок», може, навіть, не важливо, що людина говорить. Отже, треба було зважитися на те, щоб тебе бачили. 30 років пропрацювавши «за ширмочкою», розумієш, що всі твої раніше напрацьовані «радіогачки» не дуже чіпають. Та згодом виявилося, що таки чіпають, коли нам сказали, що наші рейтинги в деяких випадках були вищі, ніж телевізійний контент. І це при тому, що програма виходить в обідній час — із 13.00 до 15.00. Телевізійне та радійне поєднання спрацювало. В нас аудиторія суттєво збільшилася.

У мене є також авторська програма «Династії» на радіо «Промінь», яка присвячена українським сім’ям, що передають свою справу з покоління в покоління. Моя ціль — дослідити феномен міцної сім’ї, яка є школою для будь-якої професії. Програма звучить по четвергах, а у суботу в повторі на Першому каналі Українського радіо. І теж має хороший рейтинг.

Можливо, радіо скоро стане лише «цеглинкою», вмонтованою в медійний процес. В так звану мультимедійну журналістику, в якій поєднується і звукова, і vision-журналістика.

Оскільки Національна телерадіокомпанія, яка зараз стала базою для створення Суспільного, має колективи — симфонічний оркестр, академічний хор, оркестр народної та популярної музики, — то ми всі, зокрема я і мої колеги, маємо досвід ведення прямих ефірів безпосередньо з колективами, з будинку звукозапису. Це — коли концерти транслюють наживо в радіоефірі та знімають для телебачення. Це теж складні багатовимірні проекти, з якими ми справляємося, і це насправді особливість Суспільного. Жодна телерадіокомпанія не може собі цього дозволити, не маючи такого художнього ресурсу. В нас взаємодія з колективами обов’язкова.

Крім того, наші колективи є базовими для наповнення українського художнього фонду. Вони ж і концертну діяльність здійснюють як іміджеву для Суспільного. Тому профіль нашої діяльності дуже широкий».

«ІНТЕРЕС МЕДІАСФЕРИ ДО МИСТЕЦЬКИХ ПОДІЙ ЗБІЛЬШУЄТЬСЯ»

Владислава ШЕВЧЕНКО, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Цього року в українській музичній сфері відбулося багато знакових подій. Вже згадували «Бах-333» у Харкові, й щойно проходив у Львові LvivMozArt. На ваш погляд, чи адекватно висвітлюють ці події в медіасфері України і чому — погано або добре? І як можна змінити цю ситуацію?

— Як на мене, такі події висвітлюються набагато краще, ніж це було рік чи два тому. Це все було в трішки меншому масштабі, ніж цього року. Зараз я точно знаю, що «UA:Культура» — телеканал, де мої колеги виходять у прямий ефір з концертних майданчиків, готують репортажі з фестивалів, робляться записи концертів. Це стосується Суспільного. Але й загалом, мені здається, що інтерес медіасфери до мистецьких подій збільшується. Самі події робляться набагато яскравіше. Наприклад, фестиваль LvivMozArt також пішов шляхом розробки потужної промокампанії, тому медіа виявили до нього інтерес. Взагалі — більший інтерес до того, що є яскравішим. З іншого боку, хай не ображаються на мене журналісти, але такі події добре коментують чи висвітлюють саме фахові критики та оглядачі. Інша справа, що у нас зникли професійні видання... Журналісти або  бояться братися за висвітлення мистецьких подій, або послуговуються загальними фразами з прес-релізів. Але, повторюся, мені здається, що дедалі більше медіа звертаються до мистецької сфери.

Дар’я ЧИЖ, Київський університет ім. Бориса Грінченка:

— Нещодавно з’явилася загроза закриття унікального коледжу кобзарського мистецтва. Яке ставлення до таких процесів та до кобзарського мистецтва? Як можна вплинути на вибір молоді цих навчальних закладів, адже закривають їх саме через недобір?

— Як на мене, питання складне. Я була свідком, як ця школа поновлювалася, як туди пішов працювати викладачем Володимир Кушпет, як відбувався перший набір... Все тоді робилося для відродження всього національного. Випускники цього коледжу працюють у Національній капелі бандуристів, у колективах, які показали новий зріст кобзарського мистецтва, ті ж «Шпилясті кобзарі»... Я не кажу, що такий коледж має бути масштабним, але... бандури немає більше ніде в світі. Литовці, наприклад, мають канклес, який із любов’ю культивують і пропагують. А ми маємо бандуру — цей срібний звук струн... Це дуже локальні інструменти, але вони дають нам наші неповторні «стібочки» на світовій культурній «вишивці».

Для того, щоб щось жило,  треба докладати багато зусиль, популяризувати, охороняти. Якщо зараз закриють Стрітівську школу, то через кілька років знову будемо казати, що нам потрібні бандуристи, бо хто ж ми такі, про нас в світі не знають. Буде прикро, якщо школу закриють, бо все робилося для збереження унікальності та неповторності.

Iрина ЛАДИКА, Львівський національний університет імені Iвана Франка: — Пані Галино, коли впроваджували квоти на українську музику, лунали побоювання, що не буде чим заповнювати ефір. Однак такі передбачення не справдилися. Чи є квотування української музики кроком до подолання стереотипу про «нижчість» української культури?

— Знаєте, на Українському радіо з початку 1990-х років була домінанта української музики. Завжди це було україномовне радіо. Тому мені навіть не дуже близькі ці полеміки комерційних станцій. Хоча, з іншого боку, зрозумілі. Їх власники, часто іноземні, пропагували свій контент, і їм було не до української музики. Тим паче, що українська музика, як і українська культура, є складовою нашої політики. Якщо є українська музика, то є й українська  нація, якщо немає — то хто ми такі? А от зараз квоти — позитивна річ, бо навіть вдалося відродити музичну телевізійну премію «Золота жар-птиця»! Вона нещодавно була вручена каналом «М-2» у палаці «Україна». Роман Муха, його продюсер, говорив у нас в ефірі: «Квотування позитивно впливає на заповнення українського комерційного радіоефіру і телеефіру». Тобто з’явилися нові кліпи на нові україномовні пісні. Це стало стимулом для виконавців писати і записуватися в студіях. Мені здається, що все рухається в правильному напрямі. Головне — системність. Якщо це і далі системно впроваджуватиметься, то це буде позитивна динаміка. Можливо, квотування в майбутньому не буде й потрібне. Навіщо нам щось шукати, якщо є свій якісний контент? Знову ж таки, я зауважую, що це моя думка.

Христина САВЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка: — Можна почути думку про те, що радіо — застарілий формат, і, наприклад, щорічне опитування в рамках проекту State media (Державні ЗМІ) показало, що газети та радіостанції залишаються непопулярними і рівень довіри до цих ЗМІ становить 2%. Як ви гадаєте, чи має перспективи цей вид ЗМІ у майбутньому?

— За останніми даними, радіо виходить на дуже хороші показники за інтересом аудиторії. Радіо першим «пішло» в інтернет. Радіо є в різноманітних програмних додатках, девайсах, нас слухає молодь. Радіо зараз переходить на цифрову платформу, а кабельні радіоприймачі поступово зникають. Хоча й вони ще працюють!  Радіо в інтернеті доступно де завгодно і коли  завгодно. На жаль, аудиторія, яка не має доступу до інтернету, програє. А що вдієш? 1977 чи 1995 роки вже не повернуться. Тому ми не покладаємо надії на відродження кабельного радіо. Технології зараз володіють світом, і якщо ти хочеш бути поінформованим, то мусиш бути у тому інформаційному вимірі, в якому живе світ.

— Х. С.: — Я сама із західноукраїнського села. У мене завжди дідусь слухав радіо, тобто йдеться і про старше покоління.

 — Це те дротове радіо, яке було завжди. Воно мало ще й функції оповіщення, у разі техногенної чи природної катастрофи. Але ця функція зараз під питанням, адже як МНС або інша структура спрацює у цьому напрямі — невідомо. Але загальнонаціональна система оповіщення, вочевидь, має бути.

Також радіо має дуже великий сегмент аудиторії, коли є подкаст. Він доступний для будь-якої аудиторії у будь-який час. А нещодавно нам повідомили соціологічні дані, які свідчать, що нас під час прямого ефіру слухає одномоментно 36 тисяч людей! Мені здається, що це дуже велика аудиторія.

«ЩО РОБИТИ ГАЗЕТІ?»

— А можна я поставлю вам запитання? — звернулася Галина Бабій до «літньошколярок». — Як ви думаєте, в якому форматі має далі існувати газета, щоб вона була цікава аудиторії? Ми знаємо, що зараз людей привчають до читання маленьких колоночок, «Твітер» стає авторитетним, кожному важливо першому запостити новину. То що робити газеті?

Евеліна КОТЛЯРОВА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Я думаю, що попит на аналітику ніколи не зменшиться. Газета «День» пише саме такі матеріали. Тут задіяний феномен людського прагнення до обізнаності та зацікавленість. Просто треба давати більше контенту в інтернет. Той аналітичний формат, який є, нехай лишається без змін, просто він має бути доступним і в інтернеті.

— Нещодавно я була в Седневі, а перед тим — на Вінниччині. В багатьох селах закривають «Укрпошту», навіть якщо вона одна на кілька навколишніх сіл. Як треба виховувати націю, щоб вона мала якісь такі невеличкі речі у вигляді «клею», який тримав би нас разом? — ставить питання пані Галина Бабій. — От британці люблять газету. В них, попри те, що це країна дуже сучасна, технологічна, присутня звичка мати вранці газету. Це щось таке, як ... наша бандура. Це тримає їх у рамках своєї неповторності. У нас рідко зараз побачиш людину з газетою. Такі люди зараз для мене сприймається як люди-інтелектуали. Тож мені здається, що газета має бути ознакою  цивілізованості людини, особливо така, як «День».

Анастасія КОРОЛЬ, Донецький національний університет імені Василя Стуса:

— Також, мабуть, потрібно розділяти, про які газети ми говоримо. Можливо, якщо ми говоримо про місцеві «жовті» газети, то на папір, на якому вони друкуються, шкода витрачати дерево. Це як порівнювати брутальний роман та «Анну Кареніну». Видання цікаві та якісні — поза конкуренцією...

«ВАШ ПРИХІД У ЦЮ ШКОЛУ — ДУЖЕ ХОРОШИЙ СТАРТ»

Під час зустрічі Галина Бабій поцікавилася і знайомством «літньошколярок» з Бібліотекою газети «День». Особливо вона відмітила старт нового фотоконкурсу «Дня».

— Кожного разу, коли такі фотоконкурси стартують, на виставку приходить величезна кількість народу. Найцікавіше, що такі заходи охоплюють різні вікові категорії: і пенсіонерів, і молодь, і богему, і політиків — абсолютно всі, бо це подія. Я завжди намагаюся бути на відкритті й завжди кажу, буваючи у Літній школі журналістики газети «День», що це середовище поступово перетворюється на культурний місійний центр, який впроваджує світле й високе у суспільстві. Мені здається, що ваш прихід у цю школу — дуже хороший старт. І це важливо ще й тому, що назріває дуже багато конфліктів на ґрунті непорозумінь поколінь. Із віком це відчуваєш сильніше, тому що всі діти отримують різну освіту за якістю, різне виховання і, відповідно, різний світогляд. Є такі діти, які приходять із більш руйнівною метою в цей світ і говорять: «Нарешті я його зроблю таким, яким він ще ніколи не був». А є діти, які розуміють, що можна від кожного покоління взяти щось хороше. Руйнівного у кожному з нас має бути менше, а пізнавального, бажання щось почерпнути для свого розвитку, свого світогляду має бути більше. Мені цікаво слухати ваші ідеї, а вам цікаво слухати досвід того ж Леоніда Кравчука чи Євгена Марчука...

Критичне мислення — це те, що дає нам можливість сприйняти, «профільтрувати», переосмислити і подати інформацію з позицій свого часу. Потрібне реальне зображення світу, але потрібне також і вміння чути іншого, знаходити спільну мову, системно працювати. Це завжди дасть гарний та якісний результат.

Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні

Вікторія ГОНЧАРЕНКО, Софія ПОСТОЛАТІЙ, Літня школа журналістики «Дня»-2018
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments