А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

Спадок від УНР

29 грудня, 2017 - 17:04

22 січня 2018 року депутати-націоналісти на чолі з Андрієм Іллєнком зареєстрували у Верховній Раді України законопроект № 7521 «Про правонаступництво України щодо Української Народної Республіки».

Йдеться про те, що держава Україна своїм політичним корінням сягає Української Народної Республіки, а доба УРСР вважається періодом окупації та геноциду українського народу. У преамбулі сказано, що «Верховна Рада України приймає цей Закон, що має на меті визначити правонаступництво України щодо Української Народної Республіки та закріпити статус СССР як держави-окупанта». Таким чином, автоматично звучить теза про те, що Російська Федерація винна у всіх злочинах СРСР, позаяк є її правонаступницею, й Україна має право вимагати репарацій і сатисфакції в міжнародних судах. Хоча на цьому етапі прийняття закону виникає певна колізія, адже в ЗУ «Про правонаступництво України» від 12.08.1991 р. у ст. 7 йдеться: «Україна є правонаступником  прав  і  обов'язків  за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать  Конституції України та інтересам республіки». Зрозуміло, що тут обґрунтовується полярна позиція й Україна є прямим нащадком УРСР. Прокомуністична влада початку 90-х прийняла цю статтю без зауважень, але чи переслідувала вона тоді державні інтереси, чи відстоювала державницькі національні позиції, це вже питання риторичне. Тим не менш, закон є чинним, і довколо нього виникне чималий резонанс.

Відповідно до законопроекту з 18 березня 1921 року по 23 серпня 1991 року Україна була під окупацією, а національні сили вели збройний і підпільний спротив проти тоталітарної машинерії, що звалася СРСР. До речі, автори законопроекту зберігають транслітерацію без перекладу на українську мову. Відтак, СРСР названо СССР – Союзом Совєцьких Соціалістичних Республік. Така термінологія природно вживається для того, щоб підкреслити абсурдність того, що відбувалося в Україні на той час, та дистанціюватися від нав'язаних радянською пропагандою шаблонів і макетів розуміння державного процесу.

ІV універсал від 22 січня 1918 року, на який посилаються народні депутати України, теж не є досконалим, він швидше декларативно-показовий, проте він все-таки увінчує боротьбу наших пращурів за незалежність. Українська Центральна Рада, розуміючи свою безпорадність, заграє з ворогом. У документі сказано, що Рада зробила всі «заходи, щоб не допустити цеї братовбивчої війни двох сусідніх народів». Та незважаючи на це, проголошується незалежність і самостійність на всіх рівнях політичного, економічного й соціального життя від Москви.

Саме від влади УНР в екзилі на чолі з Миколою Плав'юком 22 серпня 1992 року першому президенту України Леоніду Кравчуку було передано клейноди УНР і грамоти про правонаступництво, тим самим було завізовано нерозривність і традицію існування української держави, яка своїм корінням сягає часів Київської Русі. На жаль, ця історична подія набула формального характеру й український народ достеменно не знає, що криється за тим довгоочікуваним рішенням. Це підкріплено й тим, що в системі освіти належним чином не висвітлено діяльність уряду УНР у вигнанні, не поставлено акцентів на очільниках опору, їх не увінчено відповідними державними нагородами, хоч би й посмертно, а дискусія стосовно окупації розпочалася через 25 років із початком російської агресії на сході України. Згадана Грамота закінчується такими словами: «У згоді з Деклярацією Уряду Української Народньої Республіки з 12 червня 1924 року, Постановою 10-ї Сесії Української Національної Ради з 19 червня 1989 року та Постановою Надзвичайної Сесії Української Національної Ради з 14-15 березня 1992 року врочисто проголошуємо всьому народові в Україні і в розсіянні сущому про складення повноважень і припинення діяльности Державного Центру Української Народньої Республіки в екзилі, які він виконував упродовж сімдесяти двох років поза межами України».

Вищезгаданий законопроект № 7521 теж не вирішить усіх історичних спорів і не залікує вчинених образ, однак він є підвалиною до майбутньої не лише внутрішньої, а й зовнішньої політики України. У світлі останніх подій, зокрема прийняття 18 січня 2018 року так званого закону про реінтеграцію, логічно було б реальність пов'язати з минувшиною, де імперіалістичні амбіції СРСР кристалізуються в антиукраїнській політиці Кремля. На перший погляд дивним виглядає те, що лише зараз Україна приймає певні атрибутивні рішення, проте будь-які цивілізовані країни Європи давно цей шлях пройшли. Для них історичний фундамент є невід'ємним, позаяк саме на ньому формується національна свідомість прийдешніх поколінь.

Олександр ПОДВИШЕННИЙ, м. Рівне
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments