Нащо слова? Ми діло несемо.
Олег Ольжич, український поет, археолог і політичний діяч

Місто «вишуканих деталей»

Про золотий час та аристократичний шарм Вінниці, який зберігся до сьогодні
25 травня, 2018 - 10:03

Вінницю я люблю і добре знаю, проте була вражена влучним формулюванням Лариси Івшиної, з якою нещодавно ми мали нагоду пройтися вулицями під час Днів «Дня» у місті. Вона сказала, що Вінниця — місто «вишуканих деталей». Таким чином народилася тема нового матеріалу.

Вінниця не має великої кількості архітектурних пам’яток чи палаців, які свого часу «виросли» на Поділлі. Але досі зберігає відчутну аристократичну привабливість початку ХХ століття — так званої епохи срібного віку, коли місту нарешті вдалося «стрибнути вище голови» і здійснити прорив у всіх сферах — економічній, культурній та архітектурній.

У книжці «Вінниця: історичний нарис» ідеться про те, що активний розвиток міста розпочався зі спорудження залізниці. 1871 року здали в експлуатацію Києво-Балтську лінію, і Вінниця опинилася на одній із найважливіших залізничних артерій країни, яка сполучала Одесу з Москвою та Києвом. 1873 року відкрили маршрут Козятин — Здолбунів. Це сполучило Вінницю із західними містами й дало можливість вивозити сільськогосподарську продукцію із Поділля до портів Балтійського моря.

Та справжній золотий час для міста настав, коли Вінницьким міським головою обрали Миколу Оводова — «титулярного советника со старшинством». Новообраний голова 1900 року запросив на посаду міського архітектора цивільного інженера Григорія Артинова — молодого, але вже досвідченого службовця Головної казарменої та будівельної комісії Генерального штабу імперії. Темпи та обсяги будівництва, які розпочалися в місті, вражали. Артинов не тільки будував нові споруди, більшість яких збереглася до наших днів, а й реконструював старі, надаючи їм нового вишуканого вигляду.

«Більшість екскурсій, які розпочинаються в нашому місті, стартують від вежі Артинова, бо це історичне середмістя. Вона принесла архітектору і славу, і трагедію, — розповідає мистецтвознавець Тетяна ЖУРУНОВА. — Споруда мала технічне призначення — забезпечення міста водогоном, але була збудована у стилі середньовічного замку-ратуші з годинником. Навіть зараз, сто років потому, вона виглядає стильно й ошатно. Але зведення цієї важливої для міста будівлі у самого Артинова асоціювалося з трагічними спогадами. На будівництво часто навідувався молодший син архітектора, хотів бути поруч із батьком. Одного разу хлопчик сильно застудився і не одужав, помер».

Вдячність від городян Григорій Артинов отримував як за життя, так і після смерті. Сто років потому, 2010 року, біля вежі встановили пам’ятник архітектору. Бронзовий Артинов сидить на лавиці й ніби милується містом. Автором і головним скульптором твору композиції став архітектор зі Львова Володимир Цісарик. Мабуть, зайве казати, що це одна з найпопулярніших селфі-зон у центрі міста, а ще — чудова нагода, зручно присівши біля Артинова, детально роздивитися колишній особняк лікаря Вілінського, який розташований напроти вежі. Він містить класичний орнамент, античну оздобу, кольорові вкраплення плитки і розкішні рельєфні композиції. До речі, подібні деталі, хвилеподібні архітектуру і криволінійність у декорі можна побачити також на будинку генералова Брусилова, який товаришував з Артиновим, час від часу навіть здавав йому свій будинок в оренду. Та характерними особливостями стилю Артинова стали вежки чи куполи, які збереглися на багатьох будинках у центрі міста. Крім мистецької складової, вони мають і цікаве практичне застосування.

«Понад половину населення Вінниці становили євреї. Бідніші люди жили на Єрусалимці — це особливий район міста, а заможніші — на центральній вулиці. Перші поверхи вони віддавали під магазини, майстерні чи ательє, а другий і третій — у найм, залишаючи собі частину будівлі, яка, власне, і мала такі вежки, що перекривали особливі об’єми, — пояснює Тетяна Журунова. — Усі вони мали знімальні поверхні. І коли євреї святкували свято Суккот, то за звичаєм повинні були ночувати під відкритим небом, бачачи зорі. У невеликих містечках Вінниччини (Тиврові, Шаргороді) для цього зводили дерев’яні галереї до будинків, щоб уся родина могла виконували обряди і вшановувати традиції. У місті для цього використовували вежки з рухливими частинами, що давало змогу мешканцям належно дотримуватися своїх звичаїв».

Крім того, що всі свої помешкання здавали в оренду євреї, в місті діяло чимало буржуазних готелів, які користувалися попитом серед і комерсантів, і заможних туристів. Вони приїздили до Вінниці на відпочинок, оскільки місто славилося гарним кліматом, ландшафтом і доступністю з точки зору логістики — не було відірване від усього світу і водночас у ньому не відчувалося шаленого темпу, як, власне, й сьогодні. Анатолій СЕКРЕТАРЬОВ, відомий вінницький бард і краєзнавець, у дослідженні «Савой» проти «Франсуа» подає історію конкуренції цих готелів на основі розповідей дослідника вінницьких старожитностей Павла Карлінера.

«Іноземні капітали — французький, англійський, а головне, німецький — широкою рікою текли тоді у нашу подільську глухоманію (дореволюційну Вінницю)», — пише Анатолій Секретарьов. У Вінниці та на її околицях багато впливових людей і землевласників належало до пронімецької партії. Серед супротивників германофілів була профранцузька партія. Саме із суперництвом цих двох партій пов’язана цікава історія одночасного будівництва двох найвеличніших готелів Вінниці — «Савой» та «Франсуа». На жаль, нині жоден із них не виконує своєї функції. «Франсуа» заселили офісами, а «Савой» віддали у довгострокову оренду Вінницькому апеляційному адміністративному суду. І хоча всередині інтер’єр уже не відновити, автентичного його вже немає — встигнути помилуватися екстер’єром поки що можна...

Особливістю Вінниці можна назвати й особняки з садами і палісадами, які також будували за часів Артинова. Зводили їх як у центрі міста (тільки не на центральній вулиці, а на другій чи третій лініях), так і уздовж річки. На іншому березі від центру на початку ХХ століття садиби часто купували заможні жителі інших міст, зокрема кияни, які облюбували це місце. Невеликі садиби з ландшафтним дизайном можна й тепер побачити обабіч вузеньких доріг Вінниці — ніби ти і в місті, але почуваєшся, як на дачі. Ці будинки є на різних вулицях. Досить повернути від центру вгору чи вниз, і вас зустрічатимуть затишні палісади колишніх заможних городян.

«Справжню Вінницю неможливо не відчути, якщо ви побуваєте біля світломузичного фонтану, відвідаєте ставку Гітлера чи Музей-садибу Пирогова. Атмосфера затишку, простоти й відкритості ховається у вуличках, просто треба знайти час, щоб ними погуляти, — каже директор центру історії Вінниці Олександр ФЕДОРИШЕН. — Ми маємо чимало цікавих маршрутів на різні теми. Їх можна змішати, а можна створити свій. Якщо є час і бажання, то я радив би туристам просто прогулюватися містом, а не будувати собі чіткі маршрути, бо тоді можна відкрити місто таким, яким його не бачили навіть самі вінничани. Це буде власне знайомство з Вінницею, яка одразу стає своєю. Чимало моїх друзів, які приїздять у наше місто вперше, кажуть: «Як класно і затишно, я б тут жив». Вінниця — це місто, де турист завжди почувається як удома. І байдуже, чи він приїхав сюди вперше, чи повертається знову. Це місто, яке дарує натхнення і врівноважує водночас».

Корінні вінничани кажуть: щоб відчути й пізнати справжню Вінницю, з її шармом і шляхетним аристократизмом, — тут потрібно прожити життя. Вона радо зустріне вас у гості, вразить своїм світломузичним фонтаном, поділиться секретами на ставці Гітлера, спонукає до роздумів у музеї Пирогова. А на завершення — точно звабить і зачарує своїм затишком, компактністю, витонченими деталями і величною простотою. Приїжджайте до Вінниці, щоби переконатись у цьому.

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця, фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments