Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

Ужгород: два етюди у стилі конструктивізму

6 травня, 2015 - 15:06
УЖГОРОД, КІНЕЦЬ 1920-х РОКІВ. ПРАВОРУЧ — ВЗУТТЄВИЙ ЦЕНТР Т. БАТІ З ВИВІСКАМИ «BAT’A»
МИКОЛА САДОВСЬКИЙ
КОРИФЕЙ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ МИКОЛА САДОВСЬКИЙ
ТОМАШ БАТЯ
ЧЕСЬКИЙ «ВЗУТТЄВИЙ КОРОЛЬ» ТОМАШ БАТЯ

Кожне місто має власне обличчя, душу, темперамент. Живе лише йому притаманним темпоритмом. І зберігає таємниці, які не поспішає розкривати чужим. Треба завоювати в міста довіру — тоді воно відкриється, дозволить зазирнути за умовні лаштунки.

Більшість мандрівників, певно, хоч раз відчували подібне: ходиш серед гарних будинків, милуєшся балконами, ліпниною, дивакуватими маскаронами і старовинною черепицею на дахах, але споруди байдужі до тебе — вони мовчать. І хтозна, що відбувалося за цими стінами, пам’ять про яких видатних людей вони зберігають, які цікаві розмови точилися тут за кавою та чиї долі вирішувалися...

Міста вміють мовчати, коли хочуть. І так само починають говорити, якщо захочуть. От як змусити їх заговорити?

Мені імпонує думка керівника проекту «Мистецькі експедиції» Людмили Гарарук. «Місто, — сказала вона, — можна зрозуміти через людину. Візьміть яку-небудь історичну постать, яка відвідала місто, і спробуйте подивитися її очима».

Наша розмова відбувалася в березні напередодні експедиції до Ужгорода. Познайомитися зі столицею Закарпаття я мріяв давно. Бував там раніше, але, за великим рахунком, справжнього контакту з містом не відбулося — воно ніби й пускало до себе, проте ввічливо тримало дистанцію. Тепер, опинившись серед учасників «Мистецьких експедицій», я вирішив скористатися нагодою і подивитися на Ужгород очима двох історичних персон: корифея українського театру Миколи Садовського та чеського «взуттєвого короля» Томаша Баті.

Вони дуже різні люди — і за віком, і за фахом, і за походженням. До того ж, за життя не були знайомі особисто. Що ж їх об’єднує? По-перше, Ужгород, який увійшов окремим рядком до життєпису обох. По-друге, один і другий спостерігали місто «чеського періоду», між двома світовими війнами. Саме цей період мене цікавить найбільше. Ну, а третій збіг я несподівано виявив уже після того, як приїхав до Ужгорода. Виявляється, діяльність Садовського і Баті пов’язана з тією самою площею — Театральною. Ба навіть більше: будинки, де назавжди залишилися їхні тіні, стоять один навпроти одного...

ЕТЮД ПЕРШИЙ: НЕМОЖЛИВІСТЬ ЛІТАТИ І БУДІВЕЛЬНІ ПАРКАНИ

У житті Миколи Садовського Ужгород з’явився несподівано. Режисер утік із червоної України до Польщі — тимчасово замешкав у Львові, де писав спогади й перекладав українською твори Миколи Гоголя. Із чого жив? Помалу продавав речі. Сталого заробітку не мав. «Нарешті хтось про мене згадав, і запросили мене директорувати в Ужгород», — писав у листі до Софії Тобілевич.

«Хтось» — це товариство «Просвіта», яке дістало офіційний дозвіл на відкриття першого у краї професійного українського театру. Повна назва: Руський театр товариства «Просвіта» в Ужгороді. Зрозуміло, 64-річний Садовський, легенда української сцени, був найкращою кандидатурою на посаду директора і головного режисера нового театру.

1921 року Микола Карпович переїхав до Ужгорода, який уже два роки перебував у складі Чехословаччини. Раніше, за часів Австро-Угорщини, місто мало угорську назву — Унґвар. Але нова влада вирішила слов’янізувати назви міст та сіл. Унґвар перейменували на Ужгород. Садовський оглянув будівлю театру біля мосту через річку Великий Уж. Трупу зібрав з аматорів, адже професійних акторів, які говорили б українською мовою, в краї не знайшлося. Почав навчати своїх артистів сценічної майстерності.

«Роботи до чорта, а толку мало, — пізніше згадував Садовський. — Із неуків треба було зробити акторів й сформувати театр. Тепер він уже є. Щоправда, довелося додати декого з фахових акторів, котрі були розсипані по горах і долинах Польщі й Галичини. Але розвернуть свої крила нема де, тісно, літати не можу...»

Театр відкрився «Запорожцем за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Основу репертуару склала українська класика — «Мартин Боруля» І. Тобілевича, «Наталка Полтавка» І. Котляревського тощо. Згодом на афішах з’явилися прізвища сучасних українських авторів, а саме В. Винниченка, С. Черкасенка, Г. Цеглинського, а також російських (А. Чехов, О. Островський) і чеських (Ф. Свобода, Я. Квапіл) драматургів.

Загалом робота виявилася пекельною. Приміром, протягом 1922 року театр видав 26 прем’єр — тобто дві-три щомісяця! Микола Карпович не тільки займався режисурою, але як директор опікувався костюмами, перуками, декораціями, реквізитом, партитурами. Брав для театру кредити в Підкарпатському банку, а потім ламав голову, як їх віддавати. А ще грав у власних виставах!

Але було щось, що надихало й додавало йому наснаги. Це — атмосфера Ужгорода. Нещодавно перебравши на себе функції адміністративного центру краю, він почав перетворюватися з провінційного містечка на сучасне, європейське місто. Чехословацький уряд виділив на його модернізацію 150 млн крон.

Неподалік від театру, де творив корифей, засипали річечку Малий Уж. На колишній заболоченій місцевості (через постійні повені) розпланували тринадцять вулиць і почали копати понад сімдесят котлованів для майбутніх багатоквартирних будинків. Все робилося швидко й чітко. Таким був ритм Ужгорода Садовського. Переважали кольори: червоний (цегла), жовтий (пісок) та сірий (гравій, цемент).

Але з цього хаосу мало-помалу почали поставати гарні будинки в модному стилі конструктивізму. Нові вулиці виявилися зручними, затишними. Їх прикрасили екзотичними деревами — сакурами. Коли вони зацвітали, місто перетворювалося на суцільне свято. Такої краси раніше ніхто не бачив у краї... Нині сакури — одна з найвідоміших «родзинок» столиці Закарпаття. Щоквітня з’їжджаються люди чи не з усієї України, щоб помилуватися їхнім цвітінням...

Оновлення — такою була домінуюча інтонація тогочасного Ужгорода. Вона виявилася співзвучною діяльності самого Миколи Садовського, який модернізував місцеве культурне життя, керуючи першим у краї професійним українським театром.

Однак Миколі Карповичу довелося залишити місто, до якого він звик. Причина — сварка з провідним актором театру Миколою Певним. Що саме сталося між ними, невідомо. Проте Садовський спересердя звільнив артиста. Знайти ж повноцінну заміну не зміг. Колектив виступив проти самоуправства свого керівника, але визнавати помилки було не в стилі Миколи Карповича. Він залишив театр. А на початку серпня 1923 року виїхав до Праги.

ЕТЮД ДРУГИЙ: ВЗУТТЄВИЙ ЦЕНТР І УРЯДОВІ КВАРТАЛИ

Той самий період чеський підприємець Томаш Батя відчував як зірковий час. Ще б пак! З початком Першої світової війни він, провінційний виробник взуття з моравського містечка Зліна, вирушив до Відня і хтозна-яким чином вибив для своєї фірми держзамовлення на мільйони пар чобіт для австро-угорських вояків. Це забезпечило йому колосальні прибутки. А коли відчув, що війна добігає кінця, Батя заходився відкривати у різних містах фірмові взуттєві магазини «Bat’a» — дбав про позиції на повоєнному ринку.


УЖГОРОД, ПОЧАТОК 1920-х РОКІВ. ЛІВОРУЧ — РУСЬКИЙ ТЕАТР, ЯКИМ КЕРУВАВ М. САДОВСЬКИЙ

Невдовзі до бізнесового сприяння у пана Томаша додалося й політичне: Австро-Угорська імперія розпалася, а колишня її частина — Чехословаччина здобула державну незалежність. До складу нової країни увійшла і Підкарпатська Русь (тодішня назва Закарпаття) на правах автономії. Томаш Батя вирішив завоювати цю синьо-жовту територію (прапор автономії був саме цих кольорів).

Щоправда, повоєнна економічна криза підкосила купівельну спроможність людей. Взуттєвики скорочували обсяги виробництва. Натомість Батя оголосив на всю країну про радикальне зниження цін на свою продукцію — аж удвічі! У його магазинах вишикувалися черги. Це дало підприємцеві можливість не лише зберегти робочі місця та виробничі потужності, а й збільшити випуск продукції. У середині 1920-х Томаш Батя вважався найбільшим у Чехословаччині виробником взуття. Газетярі називали його «взуттєвим королем».

Саме в цей період підприємець з’явився в Ужгороді. Навпроти Руського театру, праворуч елітного готелю «Корона», у спеціально збудованій чотириповерховій споруді відкрив найбільший у місті взуттєвий центр — мешканці міста назвали його «Батьов дом». Позаду, в глибині кварталу, проклали торговельний пасаж із модерною бібліотекою. Пасаж вів до нового міського кінотеатру, збудованого в тому ж таки стилі конструктивізму (нині кінотеатр «Ужгород» на вул. А. Волошина).

Минуло кілька років після від’їзду Садовського, проте місто значно погарнішало. Якщо Микола Карпович спостерігав лише початок перетворень, то Батя побачив їх ефектний результат. В Ужгороді з’явився красивий урядовий центр. Постали будівлі крайового жандармського управління, поліційної управи, крайового та окружного судів, нової в’язниці, управління держбезпеки, військового управління, національного банку. З’явилося також чимало привабливих і зручних житлових будинків. Жодного довгобуду! Всі споруди — найвищої якості...


ФРАГМЕНТ «ЧЕСЬКОГО КВАРТАЛУ» В УЖГОРОДІ, ЗВЕДЕНОГО У 1920-ті РОКИ. СУЧАСНИЙ ВИГЛЯД. ФОТО АВТОРА

У місті відкрили летовище. Укріпили каменем береги Великого Ужа, облаштували красиву набережну, на якій посадили липову алею — чи не найбільшу в Європі... Ритм Ужгорода Баті — спокійна впевненість. Домінували кольори: сірий та червоний (фасади триповерхових новобудов), помаранчевий (черепиця) і чорний (бруківка вулиць). Таким був «золотий вік» Ужгорода.

Тріумф Томаша Баті у столиці Закарпаття тривав кілька років. 12 липня 1932 року він вилетів власним літаком «Юнкерс» зі Зліни до Швейцарії. Пілот переконував, що в такий туман підніматися в небо небезпечно, тим більше — з мотором трапились дрібні неполадки. Але 56-річний «взуттєвий король» наполягав. І коли літак набрав висоту, сталася аварія — відмовив мотор, «Юнкерс» почав падати і врізався в трубу взуттєвого заводу, що належав Баті. Підприємець і пілот загинули.

Микола Садовський помер наступного року в Києві. Повернувшись із еміграції, був розчарований побаченим.

В Ужгороді один перебував на чужині, інший — на Батьківщині. (Хоча якби події відбувалися нині, картина виглядала би геть інакше: Садовський почувався би вдома, а Батя — емігрантом.)

Один ледь зводив кінці з кінцями, інший заробляв мільйони.

Один тяжко сумував і нудьгував, інший тріумфував.

Минуло майже сто років. Про перебування Миколи Садовського в Ужгороді нагадує меморіальна дошка на фасаді колишнього Руського театру — нині в цих стінах дає вистави Закарпатський академічний обласний театр ляльок «Бавка».

Про «Батьов дом» натомість нічого не нагадує. Будівля збереглася, нині в ньому так само магазини (один з них — отакої! — теж пропонує взуття, щоправда, іншого виробника). Лише на старій світлині можна побачити написи «Bat’a» — на даху будинку і над входом до магазину.

Ужгород — різноманітний. Я навів лише два погляди на нього. Лише дві грані не такої вже далекої історії міста. Вони відкрилися мені під час перебування в ньому у складі «Мистецьких експедицій».

Станіслав ЦАЛИК, письменник, есеїст, краєзнавець, історик
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments