Берлiн. Топографія свободи

Напередодні дня Перемоги, святкування якого нинішня влада примудрилася перетворити на привід для чергового скандалу, було б дуже повчально дізнатися, як обійшлася зі своїм минулим країна, яка розпочала Другу світову війну. Саме це стало одним із лейтмотивів нашої розмови з колишньою киянкою, а нині жителькою Берліна, журналісткою Катериною Петровською.

— Коли почалася ваша з Берліном історія?

— Мені тоді було 26 років. На той час я побувала кілька разів в Америці, в Англії, але ніколи по-справжньому не подорожувала по Європі. Америка надзвичайно приваблювала мене. А ось сучасна Німеччина для мене практично не існувала.

— Чому?

— Мабуть, через внутрішню заборону.

— Із чим пов’язана ця заборона?

— Моє покоління виховане на воєнному міфі. З одного боку — німецька музика й література, романтики, прекрасна метафізична Німеччина, яку ми обожнювали, а з іншого — щось, що випливало з тієї війни. Хоча ми знаємо, що крім Гітлера був ще й Сталін, все ж таки ми сприймаємо нашу воєнну трагедію як абсолютну, ні з чим не порівнянну. У будь-якому разі, я не відчувала потреби їхати до цієї країни.

— І що ти побачила тут?

— Тоді, 15 років тому, переді мною постало місто, поранене війною. Коли я потрапила на Потсдамер-плац, — найбільшу транспортну розв’язку довоєнної Європи, місце першого європейського світлофора в Європі — на площі стояв один будинок, а довкола нього в радіусі кілометра не було нічого. Пустир у центрі міста, — ось так виглядав мій перший Берлін. Зрозуміло, що це була воєнна рана, законсервована Стіною; що й сама Стіна — покарання за Третій Рейх. Але, як правило, карають не тих, хто винен. Неймовірні пустоти, воєнні шрами, законсервовані або розширені Стіною — ось таке місто я побачила.

— Як це на тебе подіяло?

— Картинка, пов’язана з воєнним міфом і з тим, хто насправді страждає, з тим, які ми, які вони, всередині мене абсолютно перевернулася. Це один з найсильніших шоків, пов’язаних з подорожами. Мені дуже захотілося зрозуміти це місто. Я полюбила його одразу.

— Яким був цей момент візуально?

— Неймовірно блакитне небо, я йшла по Фрідріх-штрассе, саме неподалік від місця, де колись закінчувалася американська зона розділеного міста, світило сонце, а з неба повільно падало перо, я чомусь вирішила, що це не з титрів «Фореста Гампа», а перо ангела з «Неба над Берліном» Віма Вендерса — і, можливо, залишилася в Берліні через цю помилку. А потім, на Потсдамер-плац, я відчула себе в ролі старого з «Неба над Берліном», що йде площею й запитує: «Де тут тютюновий магазин?» і потрапляє в це неіснуюче місто. Загалом, Берлін дійсно багато в чому місто-привид.

— Про багато міст говорять як про привидів...

— Мене вразила кількість вільного простору — не задавленого ієрархією, поняттям структури. Неймовірна невизначеність, коли в тебе немає коду. Після Москви я побачила світ, для якого нормальне життя набагато важливіше за гроші і владу, причому не в обивательському, а в дуже близькому мені сенсі. Берлін був бідним містом порівняно з іншими німецькими містами, і водночас найбільш романтичним, бо сюди з’їжджалися художники, взагалі всі незаможні, хто хотів займатися своїми справами. Варто сказати, що ніч музеїв і виникла в Берліні, це тутешній винахід — десятки тисяч людей ходить цієї ночі по музеях. Тут прекрасний культурний менеджмент, який працював багато років на те, щоб проста людина почувалася причетною до таких цінностей і до свого міста взагалі. Тому тут цікаво жити: кожен твій сусід залучений до чогось такого, до чого люди в нас зазвичай не мають доступу. Це і привабливість Берліна, і біда його: людей, які виробляють культурні цінності, більше, ніж споживачів культури. На щастя, це все ще дешеве місто. Тут багато хто живе на невеликі гроші й займається своєю улюбленою справою.

— Хіба таких людей немає тут?

— Питання не в тому, що їх немає в Москві чи в Києві, а в тому, що це було мало не головною рисою Берліна останнього часу. Тиск соціуму майже не відчувався. Здавалося, перше, що зробиш, приїхавши сюди «на Захід» — викинеш старі туфлі й нарешті купиш гарну річ. У Берліні це взагалі нікого не цікавило. У якийсь момент я зрозуміла, що стала їздити в центр у такому вигляді, у якому ані в Москві, ані в Києві не спускалася за поштою. Несподівана простота, але, мабуть, так і має бути.

— Ми говоримо про контрасти з нашою реальністю. А що стало вирішальним доводом, щоб залишитися?

— Те, як німці обійшлися зі своїм минулим. Окрема тема, дуже важка. У Москві, у перебудовні часи був момент, коли здавалося, що ми зараз скажемо: «ми як нація самі перед собою винні в наших жертвах, у тому, що відбувалося в страшному ХХ столітті». У якийсь момент це майже визнали, але так і не сказали «ми», весь час говорили «вони»: комуністи, євреї, росіяни, українці. Постійні спроби звалити провину на інших. Зрозуміло, що майже в будь-якій сім’ї є представник катів і представник жертв. Спочатку він був революціонер, потім чекіст, потім його самого забрали — він жертва чи кат, як із цим розібратися? Має виникнути загальнонаціональний консенсус. Можна по-різному ставитися до того, що відбулося в 1960—1970-ті в німецькому суспільстві. Але ця нація дійсно взяла провину, пов’язану з Голокостом і розв’язанням війни, на себе. Це досить смішно звучить із вуст української єврейки, але мені їхнє ставлення до свого минулого було набагато ближче, ніж національні крики моєї пострадянської Батьківщини — байдуже, Росії чи України. Мені захотілося тут жити й навіть стати ось таким німцем, бути цими «вони», взявши на себе німецьке «ми». Це дивні парадокси, але вони мають, мабуть, стосунок до поняття совісті. Сучасна німецька самосвідомість напрочуд чуйна до будь-якого виду расизму й нетолерантності. Я буквально в усьому відчувала, як ці люди цінують життя.

— Саме тоді ти себе відчула жителем Берліна?

— У мене ніде немає шансів злитися з пейзажем. Я не емігрант, що досить принципово. Комусь потрібно емігрувати, щоб урятувати сім’ю, щоб покращити положення. У мене ситуація зовсім інша: я пожила там і сям, цілком випадково закохалася в прекрасну людину, яка виявилася німцем — це мабуть називається єврейським щастям... У кожного своя глибина минулого. Деяких людей, які потрапляють до Німеччини, взагалі не цікавить Друга світова — зрештою, у Берліні багато культури, не пов’язаної з війною, але для мене важливо саме це. Думаю, що в моїй історії з Німеччиною є велике внутрішнє завдання на багато років наперед, над яким мені ще працювати.

— Де саме в Берліні ти живеш?

— Я вибрала район Пренцлауерберг у східній частині міста.

— Чому?

— Насправді Стіна існує не лише в головах: люди із Західного Берліна не їздять до Східного, і навпаки, бо інфраструктури так склалися, що нема чого. Є лише маленькі острівці, у яких місто більш-менш зрослося. Пренцлауерберг — мало не єдине місце, де цілком змішалося східне й західне населення. Сюди переїхали студенти одразу після падіння Стіни через низькі квартплати. Район був спочатку дешевим і модним, нереально обшарпаним. Коли я потрапила сюди, то тут не було жодного відремонтованого будинку, на стінах збереглися сліди шрапнелі, можна було бачити, з якого боку наступала Радянська армія. У 1999 році!

— А зараз?

— За 11 років район відремонтували. Студентам, які переїхали сюди, зараз десь від 38 до 45. Останніми роками Пренцлауерберг посідає перше місце в Європі за народжуваністю. Люди одного віку, немає старих. Неймовірний феномен: живеш серед людей, схожих на спокійний середній клас, деякі з них бідні художники, деякі багаті лікарі, але це непомітно — ваші діти ходять в одні й ті самі погані дитячі садки й погані школи, панує атмосфера неповаги до грошей, презумпція інтересу до особистості й нормальне неієрархічне спілкування. Це майже утопічний соціум, зараз він закінчується: район став надто багатим, діти підростають, старих немає, і це починає набридати. Берлін взагалі влаштований як велика лабораторія, де райони існують у різних функціях і частини населення в ньому переміщаються.

— Яким місцям цієї лабораторії ти віддаєш перевагу?

— Можу назвати не маршрути, а стани. Наприклад, у Кройцбергу найбільше турецьке місто за межами Туреччини — близько 150 тис. турків, ти їдеш туди, купуєш рахат-лукум і дихаєш цим турецьким світом, де зовсім інакше спілкування у магазинах, де кричать на вулицях, здається, що ти на півдні. Неймовірний район, там живуть ще бездітні студенти — революціонери 1968 року, але в останні 5 років він раптом змінився, туди переїжджають студенти сьогоднішні, для яких Пренцлауерберг став надто дорогим. Дуже люблю Кройцберг, він дуже смачний. У мене були улюблені руїни уздовж Шпреє, неподалік від Янновиц Брюке. Там дотепер стоять дивні занедбані фабрики, очевидно, їх будуть зносити і будувати величезний медійний комплекс. Ще я в Берліні навчилася їздити на велосипеді і просто щаслива. Бо Берлін пов’язаний з подоланням простору на велосипедній швидкості. Я вважаю, що кожному простору відповідає якийсь засіб пересування: так, зрозуміти пушкінський Кавказ напевно неможливо на машині. У Берліні це велосипед, і мої улюблені маршрути — це Пренцлауерберг, Острів музеїв, Мітте, уздовж по набережній — просто ось так прокотитися.

Обожнюю блошиний ринок у Мауерпарку. Це одне із найдивніших місць Берліна. Вулиця Бернауер-штрассе розділяє Пренцлауерберг і Веддінг, по ній проходила Стіна, був знесений перший ряд будинків на Східній стороні. Одна з найтрагічніших вулиць. Там, де Стіна повертала, утворюючи досить широку мертву зону, виник парк, а в ньому — один із найбільш знаменитих нині блошиних ринків. Якщо захочеться подивитися на іноземців, можна піти туди — там німецькою практично ніхто не розмовляє. Японська, іврит, іспанська, дуже багато італійців. Блошиний ринок — одне із найбільш характерних берлінських явищ, там продають усе що завгодно: від крутих дизайнерських робіт до страшного мотлоху. Поруч — амфітеатр, у якому щонеділі влаштовують караоке. І там виступають і заїжджі американці, і НДР-івські пенсіонери. Дуже кумедно. І якщо запитати, що таке Берлін — мені здається, що ось цей ринок у Мауерпарку, де з одного боку розквіт дизайну, а з іншого — абсолютний мотлох і любов до цього мотлоху. Дуже важливе людське послання, нехай навіть не сформульоване.

— А в західній частині?

— Люблю деякі місця, хоча рідко там буваю. Дійсно, здається, що опиняєшся за кордоном. Скажімо, райони Вільмерсдорф або Шарлоттенбург — там набагато менше дітей, більше старих, розміреного життя. Можливо, це пов’язане з віком, але мені раптом почало подобатися це бюргерське життя, люди, які вже 40 років ходять до одного й того самого шинку, живуть в одному будинку... Думаю, поділ на Захід і Схід не зникне ще багато років.

— Здається, у Берліні уживається кілька дуже різних міст. Столиця ХІХ століття, Веймарський Берлін, роздвоєне місто Холодної війни — яке з них домінує, від чого це залежить?

— Від точки зору. Мені здавалося, що багато років після падіння Стіни домінувало це невимовне, різношерсте місто, де рівно співіснували й російський, і турецький Берлін, і міф про російський Берлін 20—30-х, і студентський незачесаний Берлін, і Берлін істеблішменту. Зараз починає домінувати місто влади, ієрархії. Берлін нарешті стає столицею в поганому сенсі слова. Істеблішмент починає придушувати все інше. Одним зі знаків цього придушення стало руйнування НДР-івського Палацу республік, страшної будівлі, що стояла в самому центрі; але його зруйнували з бажанням відновити прусський палац, нікому не потрібний. Це прусське начало, пихате, історично зрозуміле, пов’язане з певними німецькими конотаціями. Дуже шкода. Адже найцікавіше в Берліні — дивна некрасивість і різношерстість, вся ця змішана солянка, коли знаменита Нефертіті дивиться на Хонеккерівський палац. Берлін набагато більш цікавий, ніж красивий, його розрив і незрозумілість нікуди неможливо вписати. Якщо Париж і Нью-Йорк легше описуються загальними місцями, то Берлін набагато більше вимагає від читача.

— Зрештою, де ще можуть сусідити вулиці імені лівака Руді Дучке й антикомуністичного повстання17 червня...

— Цілком вірно. Невипадково Стіна залишилася на відрізку біля Мартін Гроппіус бау. Це одне зі знакових місць у Берліні. Там був будинок гестапо. Після війни закатали все в цемент, зробили автостоянку, але народ організував стихійний музей, потім підтриманий державою. Розкопали залишки будинку гестапо, виставили фотографії й, на щастя, залишили шматок Стіни, показавши, що існує щось на кшталт наступності диктатур. Геніальна назва — «Топографія терору» для всього, що відбувалося в місті. Нинішня привабливість Берліна — його музеїв і нічних клубів, фестивалів класичної музики й альтернативного театру, блошиних ринків і кав’ярень, його чудової атмосфери легкого неробства та інфантилізму — відчутна особливо гостро саме на тлі пам’яті про війну, пам’яті, відображеної в топографії. Це принципова річ.

— Ми вже говорили про берлінців. Які вони у твоєму уявленні?

— Берлін — місто практично без індустрії. Берлінський пролетар майже вимер. Залишилося кілька фабрик, але цього грубуватого, смішливого, нахабного, а насправді доброго роботяги практично не існує. Є типаж турецького крамаря, звісно. Є тип літнього джентльмена з Кантштрассе, який завжди вбраний, як на весілля, дуже залучений до культури, і читає, мабуть, навіть не берлінську пресу, а «Зюддойче Цайтунг». Є такі вільмерсдорфські вдови, їх назвали за типом «Віндзорських кумоньок» Шекспіра, — страшенно пихаті, добре одягнені бабусі, їм, мабуть, більше 100 років, вони дуже не люблять дітей і взагалі нікого не люблять. Політичний істеблішмент — як правило, не-берлінці, теж цікава ситуація, бо, скажімо, у московській політиці москвичів набагато більше, ніж у берлінській — берлінців, що відчувається. У цілому, мені здається, що берлінець — це людина від 35 до 50 років, дуже активний культурно, що займається виробництвом неіндустріальних цінностей — політика, культура, менеджмент, кіновиробництво. І в першу чергу ця людина неймовірно толерантна.

— Так, це впадає в око.

— Коли почалася війна в Іраку — у Берліні була демонстрація...

— У 2003 році. Я був на ній.

— У Берліні живе трохи більше 3 мільйонів, і ось на неї вийшов мільйон чоловік. Те, що берлінець не загубив мови для політичного висловлення, вражає найбільше. У цьому сенсі людина з пострадянського простору перебуває в трагічній ситуації неможливості вплинути на ту гидоту, що відбувається на цьому просторі і в Україні, і в Росії.

— Але ж гидоті і тут знаходиться місце.

— Це демократична країна. Тобто нацисти теж мають право на виступ. Вперше за багато років у тому ж 2003-му тисячі хлопців, що належать до профашистської партії, дозволили пройти по Унтер дер Лінден. Був страшенний скандал. Наступного дня різні організації оголосили контрдемонстрацію. Прийшло 150 тис. чоловік. До мене прибігли друзі-музиканти, з якими ми ніколи не говорили на такі теми, і сказали: «Пішли». Я відповіла: «Я що, з дитячим візочком піду?» Вони кажуть: «Так». Ось це була демонстрація візочків. Туди пішли з дітьми, били в барабани, співали пісень. У звичайної людини тут поки не відібрали вулицю.

— Все ж таки, по-твоєму, чи закінчилася війна для Берліна?

— Один мій знайомий сказав, що війна закінчилася, коли я вийшла заміж за німця. Але, безсумнівно, є й інші думки щодо цього.