Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Апогей наближається

Чи не під’їдуть на наші виборчі дільниці російські танки з питанням: «А де нам тут проголосувати?»
15 березня, 2019 - 11:55

Дивитися ТБ в нинішній період — заняття нецікаве і обтяжливе. Суцільна виборча історія. З ранку і до вечора. А деякі телепрограми взагалі перейшли в режим бенефісів кандидатів у президенти. Ті з’являються в студії як дорогі гості, їм владновують «теплу ванну», жодних «нетактовних» запитань і експерти всі ретельно підібрані, аби хтось випадково не зіпсував настрій бенефіціантові.

Винуватці торжества розсипаються правильними словами, витонченими ораторськими конструкціями, яскравими прикладами і аналогіями, але за всім цим в реальності — космічна порожнеча. Словам вже ніхто не вірить, вони остаточно девальвувалися. Люди у нас звикли, що виконувати свої обіцянки — це рідкісний виняток, а не правило. Політики все більше справляють враження акторів, які грають чужі ролі.

Недавно в «Свободі слова» на ICTV з’явився Андрій Садовий, такий, що ще раз оголосив, що знімає свою кандидатуру на користь Анатолія Гріценка.

А молодий політик пан Гацько попередив публіку, що буде дуже погано, якщо в другому турі обоє претендентиа виявляться представниками олігархів. Садовий компліментарно відгукнувся про Мустафу Найєма та інших «єврооптимістів» і «антикорупціонерів». Львівський мер ще плекає ілюзії або «так треба» говорити?

Найєм, Лещенко і Заліщук, прийшовши до парламенту в «кишені» Петра Порошенка (інакше б там їх і близько не було), просидівши в «БПП» практично всю депутатську каденцію, узявши від «БПП» все, що можна було узяти, за місяць до президентського обрання в кінці березня 2019 р. вирішили проявити настільки властиву їм «принциповість і героїзм», заявивши про свій розрив з «барыгами». Це все, що вам потрібно знати про «моральність» цих колишніх журналістів, великих аматорів відвідувати імпрези олігарха Пінчука, що ніяк не заважає їм вести «люту боротьбу» з кланово-олігархічною системою.

До речі, сам чесний Найєм, що уміє говорити пристрасно і переконливо з будь-якого приводу (причому у нього міняються лише позиції, а пристрасність і переконливість завжди незмінні), сам з’явився в студію ICTV. І виголосив яскравий квітчастий спіч. Лише даремно в цьому спічі він потривожив прах героїв Небесної Сотні, закликаючи українців бути чесними. З себе коханого треба починати.

Цим політиканам з «молодих» не вірю навіть на копійку. Потім на ICTV обговорювали постанову Конституційного Суду про неконституційність закону «Про незаконне збагачення». У нас люблять постійно посилатися на світовий досвід, хоча  запозичують його мало і невдало, незрідка чомусь беручи на озброєння не найкорисніше. Так-от, в багатьох країнах, які ми називаємо цивілізованими, діють закони, на зразок того, який не сподобався нашому суперпринциповому Конституційному Суду. У цих державах діє презумпція винності державних службовців, на відміну від простих громадян. Там чиновник зобов’язаний доводити правомірність свого багатства, а не державу доводити, що він злодій і хабарник.

Наш КС знаменитий тим, що  за часів Кучми намагався переконати українців, що Кучма був у нас  президентом не двічі, а лише один.

Цей же КС сприяв узурпації влади Януковичем, що отримав ті повноваження, які не передбачалися у момент його обрання президентом.

Чи багато українців вірять КС і поважають його? А прийняте ним рішення — на користь корупціонерів, тих, хто наживається за рахунок використання службового положення. Саме так цей «продукт» КС оцінили багато міжнародних партнерів України.

На тому ж ICTV пройшла критична інформація про чергову заяву Ірини Фаріон. Вона назвала прибічників Володимира Зеленського — «дебілами».

Ну, я не знаю, як назвати фанатів коміка, які, в першу чергу на півдні і сході країни, в разі його  перемоги на виборах, ризикують стати біженцями.

Фарион — кандидат філологічних наук, повинна уміти працювати із словом, могла б знайти і м’якше вираження.

Втім в середині 1990-х років, коли в РФ масово проголосували за Жіріновського з його людоїдськими гаслами, відомий тамошній публіцист Юрій Карякін вигукнув у телеефірі: «Росія! Ти з’їхала з глузду!» Тепер щось подібне у випадку із Зеленським відбувається з Україною. Карякін стилістично і лексично виразився культурніше, ніж Фаріон, але по суті сказав те ж саме.

Публіка почала звинувачувати Фаріон в нетолерантності. Ну а сам білий і пухнастий комік? Цей претендент на булаву вже встиг потоптатися по релігійних відчуттях православних християн, познущавшись над Томосом, на території іноземної держави (Латвії) витерти ноги об Україну, ототожнивши її з повією. Тоді як пан Цукерберг видаляє із «Фейсбуку» слово «хохол» як образливе, «толерантний» Зеленський публічно з сцени багато і охоче його вживає. Чи означає це, що тепер в прилюдному просторі України нормою стануть такі вирази як «москаль», «лях», «жид», «цурка», «чучмек», «хачик», не говорячи вже про «чорномазих» і «узкопленочных»? Дуже «толерантний» президент може у нас з’явитися.

Особисто я людей, Зеленського, що підтримують, вважаю, як мінімум, безвідповідальними, не дуже осудними і схильними до небезпечного авантюризму. Якщо звичайно, не йдеться про сповна осудних і переконаних, прекрасно розуміючих, що вони роблять, ворогах України. А дурість і безвідповідальність можуть коштувати країні дуже дорого, як всяка катастрофа. Мимоволі згадуються слова Маркса: «Нації, як і жінці, не прощається хвилини помилки, коли перший зустрічний авантюрист може легко опанувати її».

Ольга Айвазовська, наша знаменита громадська діячка і правозахисниця, «зірка» багатьох телешоу, щось там сказала, що нібито принизливі оцінки позицій виборців порушують їхнє право на вибір. Тобто головне, аби були формальні вибори, а кого там виберуть і чим це закінчиться для країни та її народу — справа десята. А я думаю, що якби 2010 року набагато більше й різкіше говорили про злочинця-рецидивіста, який рвався до влади, то, можливо, багатьох трагедій і жертв удалося б уникнути.

Багато телеканалів розповідали про вдалу спецоперацію України в так званій ДНР, де на користь української розвідки діяла заст. командира танкового полку російсько-терористичних військ Світлана Дрюк. З її допомогою українські партизани висадили вісім новітніх російських танків, відправлених на Донбас для випробувань.

Але найважливіше — вона надала матеріали про плани широкомасштабного вторгнення РФ до України. Декілька десятків тисяч кадрових російських військових будуть введені в «ДНР-ЛНР», забезпечені паспортами цих псевдореспублік (а якщо знадобиться, то і паспортами України) і почнуть настання углиб нашої країни під прапором «повстання місцевих українців» проти «київської хунти». Це нагадує наступ більшовицьких російських військ в період війни між РРФСР і Україною в 1918—1921 рр. під виглядом «української Червоної армії», коли Ленін вимагав від її командувача Антонова-Овсієнка «надалі називати себе лише Овсєєнко, а не Антоновим». Звичайна московська мімікрія. «Могутня армія «ДНР-ЛНР», що складається з регулярних полків, бригад і дивізій збройних сил Російської Федерації атакуватиме Україну, звично прикидаючись, що вона не має жодного стосунку до Росії.

А який-небудь Вітольд Фокін в «Бульварі» Гордона транслюватиме московські казки про «донбасівських шахтарів і трактористів», під виглядом яких до них попруть вологодські артилеристи, саратовські танкісти і рязанські десантники. Їх там і сьогодні на сході України хапає. Такий нахабно-примітивний єзуїт сповна у дусі Путіна та історичних традицій «матінки Росії». А ми в цей час захлинаючись займаємося виборами. Чи не під’їдуть на наші вибіркові ділянки російські танки з запитанням: «А де нам тут проголосувати?»

І ще. Колишній головний санітарний лікар РФ Оніщенко, який постійно в період політичних ускладнень між РФ та її сусідами знаходив щось шкідливе то в грузинському вині, то в українському сирі, тепер очолив донецьке земляцтво в Москві. Він, між іншим, випускник Донецького медінституту. У статуті земляцтва сказано, що його головною метою є «повернення України до складу Росії». Принаймні, на відміну від Путіна і Лаврова, — чесно. Це завжди було справжньою метою всієї «братської дружби» та «інтеграції з РФ» з 1991 року. Всім, хто це пропагував, а завжди ставив запитання: до якої межі інтегруватимемося, що є кінцевою метою цієї інтеграції? Ох, як не любили «любителі Росії» це запитання. Тому що дуже добре знали відповідь на нього. Але тоді ще було не час розкривати карти. А тепер час настав.

Ігор ЛОСЕВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments