Історія – наука про людей у часі, наука, в якій безперервно треба пов’язувати вивчення мертвих з вивченням живих.
Марк Блок, французький історик

«Авторитетна» історія

У стрункий хор тих, хто завів нову стару пісню «про правду», ще вдається прорватися тим, хто знає, де розкол, а де — єднання
4 червня, 2010 - 00:00
ФОТО РЕЙТЕР

Набагато затишніше, ніж на заході країни, керівник освітнього відомства Д. Табачник почуває себе на благословенній у гуманітарному сенсі донецькій землі. Але й тут знайшлися нехороші молоді люди. «5 канал» показав, як ідеолога Партії регіонів зустрічали з плакатами, найпристойніший з яких гласив: «Колесніков був правий!» Мався на увазі інший діяч Партії регіонів, нині віце-прем’єр Борис Колесніков, який дав свого часу панові Табачнику досить непрезентабельну характеристику.

Київський гість у поті чола свого працював на ниві очищення України від української мови, зокрема, переможно повідомив, що тепер іноземні студенти в нашій країні вчитимуться російською мовою, а не українською, що «викликало в них жах». Мовляв, це саме українська мова, а не низька якість викладання, не брудні гуртожитки, не вулична злочинність, не корупція відлякували молодих іноземців від української освіти. Хочу заступитися за іноземних абітурієнтів. Жителю «Золотої Бенгалії», Шонор-Бангла або представнику лаоського народу абсолютно байдуже — російська мова чи українська в тому випадку, якщо він не навчатиметься міжнародною англійською, якою представлена абсолютна більшість світової науково-технічної інформації. І жодних особливих проблем з українською мовою іноземці не мають, це, швидше, біда деяких українських начальників. Суджу зі своїх студентів. Один із них, виходець із В’єтнаму, демонструє відмінну, досить літературну українську мову. Мені інколи хочеться порекомендувати його як репетитора з державної мови багатьом мешканцям офісів на вулиці Банковій і вулиці Грушевського.

У руслі цієї теми і донецького візиту освітнього міністра згадалися останні інтерв’ю членів створеної при Президентові України гуманітарної ради Дмитра Стуса й Івана Драча, які запевняли, що нова влада і Табачник працюватимуть на українську культуру. Дивуюся я цим при будь-яких режимах невиправним оптимістам...

«5 канал» процитував і обіцянку Д. Табачника «навести лад» в українських підручниках історії, аби шкільні вчителі не промивали дітям мізки усілякими «голодоморами-геноцидами». Як аргумент Д. Табачник навів приклад Саратовської області Росії, де 1932—1933 рр. загинуло близько 41% усього сільського населення. Пан Табачник сказав правду, але, як завжди, не всю. Річ у тім, що нинішня Саратовська область РФ включає і територію колишньої Автономної республіки німців Поволжя, де першою за чисельністю етнічною групою була німецька, а третьою — українська. А на правом березі Волги в межах Саратовської області близько половини сіл складали українські села. І зараз третина населення області, за офіційними російськими даними, має українське коріння. А ось серед жертв голоду в республіці німців Поволжя українці були на другому місці. Тому, якщо пан Табачник бажає у виправлених ним підручниках розповісти про геноцид українців Саратовської області Росії, то це жодних принципових заперечень не викликає.

Показав «5 канал» депутата-регіонала Василя Кисельова, що, вочевидь, примирився з рідною партією, і подав до Верховної Ради проект про вилучення з відповідного закону визначення «геноцид» стосовно Голодомору 1932—1933 років. Історик Володимир Вятрович сказав у телестудії, що читав це юридичне творіння пана Кисельова, в якому «знавець питання» двічі називає Джеймса Мейса Джеймсом «Мейсоном», вочевидь, переплутавши із героєм відомих детективів...

Уся ця «буря в склянці води» тим більше дивна, що сам автор поняття «геноцид» не мав жодних сумнівів щодо геноцидності українського Голодомору. В порядку «лікнепу» для панів Табачника та Кисельова: автор концепції геноциду американський юрист польсько-єврейського походження Рафаель Лемкін однозначно вважав геноцидом української нації не лише події 1932—1933 рр., але й усе те, що відбувалося в радянській Україні, починаючи з 1918 року. Про що й сказав у своїй доповіді «Радянський геноцид в Україні».

ЗА КИМ ПЛАЧЕ ПР

Останнім часом у деяких наших політиків з’явилася цікава мода оплакувати НАТО та Європейський Союз, розповідати про те, які там колосальні проблеми, які безрадісні його перспективи. Минулого тижня цей репертуар прозвучав у виконанні опозиційного (поки що) політика пана Гриценка і теоретика з Національної академії наук пана Толстова. А тим часом Альянс, що відзначив 60-річний ювілей, показав себе найефективнішою структурою міжнародної безпеки, оскільки жоден із його членів за всі ці роки не став жертвою іноземної військової агресії або територіальних претензій. І навіть конфлікт між двома членами НАТО — Грецією і Туреччиною щодо острова Кіпр (улюблений антинатовський «аргумент» доктора історичних наук Д. Табачника) не переріс у війну саме завдяки активній позиції Північноатлантичного альянсу.

Європейський Союз переживе загальносвітові важкі кризові часи, навчить усіх своїх членів жити за своїми можливостями (у тому числі й Грецію) і піде далі. Ресурси виживання там досить потужні, як людські, так і організаційні. Отже, нам не ЄС треба жаліти, нам себе треба жаліти. І ось про це був наступний сюжет із міста Лисичанська Луганської області. Як багато розповідали нам політики про благотворний вплив на українську економіку російського бізнесу! Мовляв, тільки-но з’являться «широкі російські господарські натури» в наших краях, як усе відродиться, оживе, зацвіте й заколоситься. «Широка натура» з’явилася. Але луганський люд, мабуть, уже неабияк розбещений «петлюрівцями і бандерівцями», щастя свого не оцінив. Зокрема, на заводі «Лисичанська сода», де робітники не отримують зарплату від російських господарів аж із лютого 2010 року. На телеекрані відбувалося щось середнє між сценами з п’єс Вільяма Шекспіра і сюжетами картин Рембрандта ван Рейна: робітниці, котрі трясли голодними малятами перед очима суб’єкта, який сидів за столом із біло-синьо-червоним прапорцем, скаржилися на важке життя і вимагали зароблених грошей. Діяч, який сховався за прапорцем, спокійно посилав трудівниць «вдоль по Питерской, по Тверской». Цей невеликий сюжет із вичерпною повнотою дав зрозуміти, навіщо Москва так наполегливо прагне забезпечити своїм підприємцям в Україні майже дипломатичний імунітет.

Ще й не те буде, це вам не європейці з їхньою культурою вирішення трудових суперечок.

«СХІД І ЗАХІД» ДЛЯ РОСІЇ

Програма «Відкритий доступ» (ТРК «Україна») з Андрієм Данилевичем у Львові, мабуть, була приурочена до візиту на Галичину Президента В. Януковича.

Тема була традиційно провокаційною: «Схід і Захід — як жити разом?» У президії (якщо можна так висловитися стосовно ток-шоу) сиділи Юрій Луценко, Євген Червоненко, Нестор Шуфрич і модельєр Оксана Караванська, львів’янка. Скажу відразу: до глибокого обговорення теми й близько не підійшли. Чого варта хоча б фраза Нестора Шуфрича: «Влада зараз вболіває за те, аби Україна була єдиною». Без коментарів. На жаль, львів’янам слова майже не давали.

Оцінити це шоу можу так: повний провал. Абсолютна бездарність організаторів і натхненників видовища. Але було і щось цінне, що прозвучало всупереч сценаристам і учасникам дійства. Немолодий львів’янин, судячи з регалій на піджаці, ветеран національно-визвольного руху, виголосив епохальну, афористичну фразу, яку слід золотими літерами написати на будівлях Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів та парламенту: «Країна у нас єдина. Це політики — різні...» Просто, як усе геніальне.

А на російському телеканалі НТВ у програмі «НТВшники» розглядалася аналогічна тема, що перегукується зі львівською, і формулювалася вона так: «Московські проти пітерських». Виявилось, що стосунки між Москвою та Петербургом не простіші, ніж між Львовом та Донецьком. Як з’ясувалося, на думку петербуржців, Москва — це зухвалі і цинічні малокультурні торгаші (я практично цитую формулювання, що прозвучали в російському ефірі). Між іншим, якийсь петербуржець у студії навіть вигукнув: «Це московська манера всіх пригнічувати!» Виявляється, ми, українці, в наших претензіях до російської столиці далеко не оригінальні... А на думку москвичів, петербуржці — це провінційні невдахи під псевдокультурою личиною, лицеміри і ханжі.

У процесі з’ясування стосунків московські всує згадали і Україну, яка нібито по-варварськи перебудовувала Москву руками свого «годованця» Лазаря Кагановича. І не знав бідний Лазар Мойсейович, що він у Москві втілює «лиходійські плани» українських націоналістів... Утім, було б дивно, аби в російському ефірі Україну згадували в позитивному контексті, хіба що лише тоді, коли її нинішня влада щось по-крупному здає Російській Федерації.

Спостерігаючи всі ці колоритні сцени на НТВ, я розмірковував, а що було б, якби до цих загалом беззлобних з’ясувань і взаємних «підколок» підключилася яка-небудь іноземна спецслужба (при повній байдужості спецслужб російських), за активної підтримці афільованих (як тепер модно говорити) з нею ЗМІ, при скаженій спекуляції на цьому місцевих політиків? Гадаю, ми отримали б у Росії проблему, яка в Україні називається проблемою Заходу та Сходу. Інша річ, що в Росії такі спроби присікаються владою «в корені», а в Україні часто самою владою й провокуються.

ЗАПІЗНІЛЕ ПРОЗРІННЯ

У Євгена Кисельова на «Інтері» Ганна Герман запустила досить загадкову фразу, адресовану явно не телеглядачам: «Якщо комусь у Партії регіонів не подобається, що я із західної України і розмовляю українською, то хай мені про це скажуть і я піду». Це якийсь серйозний меседж керівництву власної партії. Щось там у «бункері», схованому від очей громадськості, відбувається. Що саме, можна лише здогадуватися на основі інформаційних «вихлопів», що періодично трапляються. Ще один такий «вихлоп» — це сенсаційне і знакове інтерв’ю депутата ВР від Партії регіонів Володимира Ландика, брата ще одного нардепа ПР і власника заводу з виробництва холодильників Валентина Ландика. Щодо зовнішньої політики своїх однопартійців донецький бізнесмен і політик заявив кореспондентові «Газети по-українськи» наступне: «Для зухвалої Росії ми — ніхто. Росія — це дуже хитра, підступна країна. Вона вже не єльцинська. Це він казав: «Прокинувся і думай, що ти зробив для України». Ці вже прокидаються і думають: що вкрасти в України». Здається, в мізках цієї публіки донецьких (і не лише донецьких) олігархів починає щось прояснюватися (не без допомоги Д. Медведєва). Мабуть, стало зрозуміло, що в результаті «дружби» кращі шматки української економіки знайдуть собі успішніших менеджерів у Росії, а українським «братам» залишать «торгівлю насіннячком» на базарі. Цікаво, чи встигнуть олігархічні регіонали остаточно прозріти до того моменту, поки здадуть всю Україну Кремлю разом із собою? Адже розраховували, що за харківську зраду Москва буде їм вічно вдячна, з ранку до вечора з ними ділитиметься надприбутками, пустить їх у свій бізнес (у тому числі й у святая святих — нафтогазовий)...

Історію потрібно вивчати, панове, і не за скрижалями всіляких там регіональних «наукових» авторитетів. Не вас перших кинули...

А для того, щоб гідно виглядати на будь-яких переговорах, слід припиняти неоголошену війну з половиною України і досягати якщо не згоди, то хоча б мирного співіснування. Потрібно перестати наступати на українську мову, де-факто позбавляючи її державного статусу, як це сталося в Криму, де вже почали видавати паспорти і інші офіційні документи, оформлені не по-українськи. Потрібно перестати виймати з нафталіну сталінсько-хрущовсько-брежнєвську історіографію і нав’язувати її всій країні. Не слід забувати, що, як стверджують політологи, реально нинішня влада користується підтримкою не більше 35% усього електорату країни. А постійно піднімаючи прапор стабільності, безрозсудно провокувати в Україні конфлікти. Адже боротися проти українського в Україні так само безглуздо, як боротися проти ісламу в мусульманській країні. Боротися можна, але перемогти в історичній перспективі не можна. Адже стверджує ж нардеп від ПР Володимир Ландик, що йому і всій фракції соромно, коли з антиукраїнськими висловами виступають однопартійці Вадим Колесніченко і Михайло Чечетов. Якщо соромно, то чому ж допускаєте?

НЕ ПЛАТОН, АЛЕ ІСТИНА ДОРОЖЧА

А московські телеканали обговорювали юридичний прецедент: рішення Європейського суду з прав людини у справі Василя Кононова. Європейський суд відкинув вимогу Кононова визнати незаконними рішення латвійського суду у справі цього колишнього радянського партизана, який на території Латвії у період Другої світової війни скоював військові злочини, розстрілюючи мирних людей. Кононов не заперечує сам факт, але стверджує, що всі розстріляні були нацистськими посіпаками. Вочевидь, та вагітна жінка, яку вбили бійці Кононова, заштовхавши її знову в палаючу хату, з якої нещасна поранена виповзла, теж була німецьким поліцаєм...

Цікава сама система захисту Кононова та його прибічників. Виправдання базується на кількох простих, але надзвичайно сумнівних тезах, запозичених із радянсько-кадебістського минулого: «війна все спише», «переможців не судять», «у нас нізащо не розстрілюють» тощо. Президент Д. Медведєв уже звинуватив європейський суд в політичній заангажованості. Це викликало жовчну іронію журналіста Леоніда Радзіховського на каналі RTVI: «...та де вже Європейському суду до нашого незаангажованого судочинства. Їм би приїхати до Москви на стажування в Хамовницький суд, де зараз розглядається справа Ходорковського».

Варто зауважити, що на Заході процес Ходорковського оцінюється як зразок судового свавілля. Ось би де юристові Медведєву сказати своє вагоме слово, але ні, набагато цікавіше не те, що в Хамовниках, а те, що в Страсбурзі. А щодо Кононова, то військові злочини є такими незалежно від того, хто їх вчиняє — переможці чи переможені. І немає значення, під яким прапором душогуб служив: у Вермахті, в Червоній армії, НКВС, МДБ, в УПА. Злочинець є злочинець. Для того й існують у всіх арміях світу військові трибунали, аби карати тих, хто скоює військові злочини. І тут не може бути подвійних стандартів, один для своїх негідник, а інший — для чужих. Зрозуміло, що нинішній російській владі терорист Кононов близький і дорогий. Але ж принципи права та моралі двом кремлівським правознавцям мають бути дорожчі. Як казав Аристотель Стагіріт: «Amicus Plato, sed magis amica veritas». Аристотель, звичайно, висловлювався по-грецьки, але й у латинському перекладі це звучить непогано. Хоча і йдеться далеко не про Платона...

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ