У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю
Євген Коновалець, український громадсько-політичний діяч

Без ілюзій...

Російська інтелігенція, як правило, в разі чергового «заспокоєння» інородців зливається з російською владою у зворушливій єдності
6 лютого, 2015 - 11:31
Ігор ЛОСЄВ
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Хтось з наших адміністраторів телебачення вирішив ощасливити українців нібито ліберальним і демократичним російським телеканалом «Дождь». Може, він і ліберальний, але явно не по відношенню до України. Під час останнього обстрілу російською озброєною агентурою (та й власне російськими військами, про що заявив шеф СБУ Валентин Наливайченко) Маріуполя, що призвело до жертв серед мирного населення, «Дождь» транслював у ефірі коментарі того, що відбувається, з боку «лідерів» «ДНР» і «ЛНР». Коментарів з українського боку я на «Дожде» не діждався, якщо не рахувати думки якоїсь маріупольської журналістки, яка не представляла нікого, крім себе.

Тобто де-факто «Дождь» виступив у ролі ретранслятора й рупора терористичних псевдореспублік. От і вся об’єктивність і безсторонність. Телебюрократи України, які приймають рішення в нашому інформаційному просторі, не можуть або не хочуть зрозуміти, що в нинішній Росії незалежних телеканалів і радіостанцій не залишилося. Усі вони так чи інакше контролюються Кремлем, хтось більше, хтось менше, комусь повідець роблять довшим, комусь коротшим, але під наглядом перебувають усі. Так, «Дождь» працює не так грубо й нахабно, як Дмитро Кисельов або Володимир Соловйов, але тенденція очевидна. До речі, й у репортажі з Маріуполя ніяких прямих звинувачень на адресу України не пролунало, але загальне враження закономірно складалося не на нашу користь. У цьому й майстерність телепропагандистів. Кремль міг би вже десять разів закрити «Дождь», але чомусь цього не робить, мабуть, має резони. Дозволену свободу (вельми, щоправда, куцу) треба відпрацьовувати, особливо у війні з Україною, де всі ефірні діячі Москви зобов’язані продемонструвати лояльність до вищих геополітичних інтересів імперії. Покажеш події в Україні «правильно» (з погляду Кремля), і за це тобі дозволять облаяти якого-небудь російського губернатора-злодія, а може й двох.

Чомусь, напевно, через псевдоліберальну репутацію процвітає в нашому телеефірі й російський телеканал RTVI, телевізійна іпостась радіо «Эхо Москвы». Нещодавно радіо відмовилося розміщати на своєму сайті тексти гострого критика путінського режиму академіка Андрія Піонтковського. Привіт директорові «Эха» лібералові Олексію Венедиктову...

ІЛЮЗІЇ ЩОДО РОСІЙСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Нам слід позбавитися, вилікуватися від ілюзій щодо російської інтелігенції, яка насправді приймає демократію, гуманізм і лібералізм виключно для внутрішнього вживання, без поширення її на ті території, які раніше називали «національними околицями».

Тому російська інтелігенція, як правило, в разі чергового «заспокоєння» інородців зливається з російською владою у зворушливій єдності, в «симфонії», як давньоримські сенатори, які забували про внутрішні склоки, коли слід було впокорити варварів. Тут у них чітко працює система розпізнавання «свій- чужий». Останній завжди не правий...

Проти виступають лише особливо принципові й відчайдушні одинаки. На кшталт Герцена. Нам не слід розраховувати на співчуття й розуміння на тому боці фронту. Подібні надії — самообман.

Природа наших ілюзій, взагалі, зрозуміла. Дуже багато хто з нас пройшов через радянсько-російські школи, де вивчення російської культури та літератури як об’єктивно критичного процесу не було, була лише їхня аналогія, коли ці феномени показувалися виключно з парадного боку. Адже Пушкін — це не лише «Я помню дивное мгновенье»... це ще й ціла низка вірнопідданських імперсько-шовіністичних текстів, на кшталт «Клеветникам России». Це оспівування російських каральних походів на Північному Кавказі, на кшталт експедиції фельдмаршала Котляревського (не плутати з автором «Енеїди»):

Твой ход, как черная зараза,

Губил, ничтожил племена...

Тоді навіть сучасник Пушкіна Вяземський висловився, що «слово поета не має перетворюватися на славослів’я різанині».

Достоєвський вважається у нас великим гуманістом на основі його белетристики. Але мало хто читає його публіцистику. А там — чого тільки немає, й ідейний антисемітизм, і люта ненависть до Заходу, Європи, презирство до поляків і «малоросів», навіть недавно звільнених з-під турецького владицтва сербів і болгар Федір Михайлович не полінувався прикувати до ганебного стовпа за їхню, на його думку, недостатню вдячність Росії. Гуманіст, який міркував про те, що всі блага світу не варті однієї сльозинки безневинно вбитого дитяти, гарчав: «Константинополь має бути нашим!», хоча не міг не передбачати цілі потоки і зліз і крові в разі досягнення такої мети. Між іншим, як це схоже на «Кримнаш»... Автор «Дня» Борис Соколов у своїй книжці «Окупація» пише, що нацистська влада поширювала серед населення підконтрольних територій деякі тексти «великого гуманіста», щоб підігріти погромні настрої, додати їм, так би мовити, «філософської глибини». Справа, врешті-решт, не в тому, щоб ізолюватися від російської культури, а в тому, щоб ставитися до неї критично й об’єктивно, а не із захватом і трепетом тубільця, якому білі люди принесли намиста, бачити не лише її світло, а й тіні.

АНТИУКРАЇНСЬКІ ВОЛАННЯ НА РОСІЙСЬКОМУ ТБ

І вся ця проблематика є далеко не відсторонено академічною. Ось, наприклад, недавно «Бульвар Гордона» дав інтерв’ю з російським актором Олегом Басілашвілі, який належить до вузького кола російської інтелігенції, що прагне не піддаватися масовій істерії проти України. Але й їм це не завжди вдається. Ось що заявив, наприклад, російський метр: «Ворожнеча між Україною і Росією викликана виключно оскаженілою пропагандою як з одного, так і з другого боку».

Тобто Басілашвілі роздав «кожній свашці по ковбасці», поставив на одну дошку злочинця й жертву злочину. Немає на території Російської Федерації жодного озброєного українського солдата, який би вбивав росіян. Є російські війська на території України, які вбивають українців. Ось саме це породжує ворожнечу й ненависть. А що, накажете агресорів зустрічати з квітами? Мати до них добрі почуття? Антиукраїнські волання на російському ТБ Басілашвілі вважає проявом «небайдужості й турботи» росіян про Україну.

Але аж надто вбивча й кривава ця російська турбота, в самому такому формулюванні є щось збочено-протиприродне. Краще б уже були в Росії до України байдужі за прикладом швейцарців і новозеландців. Басілашвілі заперечував антиукраїнські настрої російської народної маси, 84% якої підтримують завойовну політику Путіна.

Актор відтворив усі штампи імперської пропаганди, зокрема заперечив існування української мови в такій формі: «Наприклад, росіяни й українці говорять майже однією мовою, ми розуміємо один одного без перекладача». Очевидна неправда, Росіяни без попередньої підготовки розуміють українську мову погано й часто неадекватно. За даними лінгвістів, у російській і українській мовах 62% спільної лексики, а в італійській і французькій — 70%, італійській і іспанській — 68%, але там ніхто не стверджує, що італійці, французи й іспанці говорять однією мовою. У Москві поки що не додумалися стверджувати, що російська й болгарська — це одна мова, хоча там аж 74% спільної лексики. Та й ми не говоримо, що українська й білоруська — одна мова, незважаючи на більш ніж 80% спільної лексики.

Воістину, як стверджував герой російської сатиричної літератури Кузьма Прутков: «Не знаючи законів мови ірокезької, чи можеш ти сказати про неї щось таке, що не було б негрунтовним і безглуздим?»

Напирав Басілашвілі й на спільну православну віру. Але чому ж православ’я не завадило 2008 року Росії бомбити батьківщину предків пана актора, Грузію, священні православні володіння Іверської Божої Матері? А ось іще один перл: «Я, наприклад, не бачу відмінностей між російським і українським селянином». Кожен, хто має елементарні знання у сфері російської й української етнографії, знає, що російський і український селянський побут відрізняються надзвичайно. Блиснув пан актор ерудицією й на предмет князя Ярослава Мудрого, мовляв, він заснував російське місто Ярославль, а отже, ми одне й те саме. Ну, в далекій землі естів київський князь заснував місто Юр’їв, яке німці називали Дерпт, а естонці називають Тарту. Чи означає це, що українці з естонцями — один народ? Ні, звісно, за всієї пошани й симпатії до естонців. А далі Олег Басілашвілі розповів, як «київське військо стріляє по житлових будинках». Він це сам бачив чи йому Дмитро Кисельов повідав? Швидше друге. Ось такий «джентльменський набір» у голові одного з найкращих представників російської інтелігенції. Що ж тоді про інших казати?

КАНАЛИ ОБМАНЮЮТЬ УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДЯН

Телеканал ICTV невтомно транслює нескінченний російський серіал «Прокурорська перевірка», що прославляє зразково-показову «правову державу» в РФ. Два головні герої — прокурор з бородою й прокурор-товстун. Це якісь ідеальні представники людської породи. І прокурорської теж. На перше прохання громадян вони, забувши про все інше, негайно кидаються допомагати трудящим, відстоювати їхні права й викривати злочинців. І роблять це у будь-який час дня й ночі. Певна річ, безсрібники, хабарів не беруть, ніякої корупції. У прокурора-товстуна лише одна вада: схильність до поглинання їжі в неймовірних кількостях.

Але в країні, де такі прокурори, неможливим є феномен Надії Савченко, яку захопили на території іншої держави, з мішком на голові привезли до Росії й намагаються судити за російськими законами за надуманими звинуваченнями. Керуючись таким правознанням, Україна повинна була б схопити в Москві командувача повітряно-десантних військ РФ генерала Шаманова, приборкувача Чечні, привезти його з мішком на голові до Києва й судити за українськими законами за «злочини проти чеченського народу». Абсурд з юридичної точки зору? Так, але ж Росія саме так і чинить, наплювавши на поняття юрисдикції. При цьому своєї власної юрисдикції Росія дотримується, не видаючи нікому своїх злочинців, наприклад, відмовляється передати правосуддю Вірменії солдата РФ з військової бази у вірменському місті Гюмрі, який розстріляв цілую сім’ю.

А канал ICTV обманює українських громадян, створюючи в їхній свідомості оманливий образ сусідньої держави, що вчинила збройний напад на Україну. У тих кривавих подіях, що відбуваються на сході України, — величезна провина цілої низки наших телеканалів і їхніх власників-олігархів, які десятиліттями імплантували в мізки українців казки про «російський рай», міражі московського «Ельдорадо».

Ну й, звісно, тієї дивної безпорадної й безсилої (коли йдеться про захист національного телепростору) організації, що зветься Національною радою з телебачення й радіомовлення. Зважаючи на її «досягнення» виникає питання, а чи потрібна вона взагалі в подібному вигляді? Якщо ні на що не впливає, а лише розподіляє частоти. Справа, звичайно, хлібна. Але яка від цієї структури користь країні?

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments