Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу.
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Чому український глядач і українське кіно не можуть зустрітися?

Доки триває дискусія про правильний розвиток національного кінематографа, «Золотою медаллю» президента Італії Джорджо Наполітано «За внесок у розвиток світового кіно» нагородили 14 робіт молодих українських режисерів
9 листопада, 2012 - 00:00
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ ІРИНИ ПРАВИЛО «МУЖИЦЬКИЙ АНГЕЛ. РІЗДВЯНА ІСТОРІЯ». ПРЕЗЕНТАЦІЮ ХУДОЖНЬОЇ СТРІЧКИ В КИЄВІ ЗАПЛАНОВАНО НА ГРУДЕНЬ / ФОТО НАДАНО ІРИНОЮ ПРАВИЛО
МАРЧЕЛЛО ДЗЕППІ

На шляху до встановлення остаточних — цивілізованих — правил гри в українському кінематографі, які б задовольнили всіх учасників ринку, схоже, «просвітлення» поки що не видно. Режисери, кінокритики й держава (в особі Держкіно) замість налагодження цивілізованого діалогу, в результаті якого можна було б дійти консенсусу, активно продовжують звинувачувати одне одного у «вбивстві» щойно реанімованого національного кіно. За кількістю таких звинувачень нинішню осінь сміливо можна назвати найінтенсивнішою упродовж останніх років. Так, 14 режисерів та кінокритиків, зокрема лауреати «Золотої пальмової гілки» Каннського фестивалю Марина Врода, «Срібного леопарда» Міжнародного кінофестивалю у Локарно Мирослав Слабошпицький, «Срібного ведмедя» Берлінського міжнародного кінофестивалю Степан Коваль, під кінець жовтня у відкритому листі міністру культури Михайлові Кулиняку висловили своє незадоволення тим, у яких реаліях існує українське кіно. Передусім, їх турбує «монополізація державними кіностудіями бюджетів українських фільмів». На думку авторів листа, «далеко не всі директори державних студій є фахівцями у галузі кіновиробництва, й далеко не всі з них можуть розуміти особливості багатоманітної й нерідко суперечливої творчої складової кінопроцесу. Натомість, виходячи зі свого менеджерського світогляду, вони — природно й зрозуміло — ставлять на чільні місця у своїй управлінській практиці суто універсальні виробничі показники, через що мистецькі вартості й завдання послідовно займають місця другорядні, що в процесі творення мистецтва є нонсенсом». Без зайвої політкоректності режисери у листі нагадали міністру, що відзнака українського кіно на міжнародному рівні упродовж останніх років — далеко не заслуга держави. Наприклад, «Золота пальмова гілка» Каннського кінофестивалю для студентського фільму Ігоря Стрембіцького «Подорожні» була б неможливою без підтримки одного з приватних телеканалів, а ще одна аналогічна відзнака стрічки Марини Вроди «Крос» — результат творчого альянсу з незалежними кіновиробниками. Зрештою, навіть фільм-претендент на «Оскар» від України «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка хоча й створений за державний кошт, але приватною кіностудією. Безкомпромісна вимога молодих режисерів — забезпечити вільну конкуренцію кіностудій усіх форм власності.

На 13-му пленумі правління Національної спілки кінематографістів України, що відбувся невдовзі після оприлюднення згаданого листа, голова НСКУ Сергій Тримбач, коментуючи звернення молодих режисерів, натякнув, що «джерело» проблем нашого кінематографу у не завжди прозорій політиці Державного агентства України з питань кіно. Зі своєю відповіддю на звинувачення голова Держкіно Катерина Копилова не змусила довго чекати — 6 листопада на сайті агентства з’явилась стаття «Кіностудії мають існувати для виробництва фільмів, а не фільми — для утримання кіностудій».

«У коментарі пана Тримбача до листа молодих кінематографістів я вкотре почула одні й ті ж вперто повторювані Спілкою звинувачення: у необ’єктивності роботи Експертної комісії, моїй надмірній участі у її діяльності, незацікавленості продюсерів у кінцевому результаті своєї роботи... — прокоментувала Катерина Копилова. — ...Звинувачення в заангажованості або змові членів Експертної комісії вважаю абсурдними і образливими».

Учасники ще однієї сторони цієї дискусії — керівники кінотеатрів та центральних телеканалів. Відсутність масових показів національних фільмів вони пояснюють «кволою» вітчизняною кіношколою і, в результаті, браком конкурентоспроможного кіно.

ПЕРЕМОГА НА ФЕСТИВАЛІ В МОНТЕКАТІНІ

Доки в українському інформаційному просторі тривають дискусії щодо того, як повинно розвиватися національне кіно, молоді режисери активно знімають стрічки, здебільшого за власні кошти. Їхні роботи все більше завойовують симпатії не лише свого, але й вимогливого європейського глядача. Свіжий приклад — перемога України на 63-му Міжнародному фестивалі короткометражних фільмів у Монтекатіні (Італія), який відбувся із 22 по 28 жовтня. Головною відзнакою цього престижного фестивалю — «Золотою медаллю» президента Італії Джорджо Наполітано «За внесок у розвиток світового кіно» нагородили 14 робіт молодих українських режисерів з майстерні Василя Вітра Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Українські стрічки журі назвало кращими з-поміж представлених робіт із 57 країн. А режисера Олену Потьомкіну (майстерня Євгена Сивоконя) за стрічку «Всередині» було відзначено окремою нагородою фестивалю.

«Українська молодь, як я побачив, стриманіша, а в чомусь розважливіша за своїх європейських ровесників. А ці ознаки дуже важливі для режисерів. Взагалі українське кіно схоже на італійський мистецький неореалізм, — прокоментував «Дню» перемогу українських митців президент фестивалю Марчелло Дзеппі.

Крім високої відзнаки майстерні Василя Вітра, сім кращих українських студентів, які відвідали місто Монтекатіні, разом з італійськими молодими режисерами упродовж семи фестивальних днів зняли спільний короткий фільм, показом якого урочисто завершився міжнародний кінофорум.

«РОБОТИ УКРАЇНСЬКИХ РЕЖИСЕРІВ ПОРУШУЮТЬ ВАЖЛИВІ МИСТЕЦЬКІ АРХЕТИПИ, ЗАБУТІ ПОСЕРЕД ГАЛАСУ АМЕРИКАНСЬКОГО КІНО»

Днями для участі в VII Міжнародному форумі сучасного мистецтва ART KYIV contemporary до української столиці завітав президент Міжнародного фестивалю короткометражних фільмів у Монтекатіні Марчелло Дзеппі. Перебуваючи в Україні, відомий кінокритик не зміг не відвідати майстерні Василя Вітра, щоб ближче познайомитися з українськими колегами, зокрема «молодою режисерською зміною, яка стала відкриттям італійського фестивалю».

— Роботи українських студентів-режисерів, які були представлені на нашому фестивалі, просто вразили. Вони порушують ті важливі мистецькі архетипи, які сучасним глядачем посеред галасу американського кіно забуті. Українські стрічки цікаві передовсім своїм національним колоритом. Більшість фільмів, зокрема «Кров» Ірини Правило, зримо відображають втрачений між поколіннями зв’язок. А це саме те, що італійська культура сприймає дуже добре, — розповів «Дню» Марчелло Дзеппі після спілкування зі студентами. — У нас глибока культурна близькість. Митці цю близькість дуже гостро відчувають. Якщо не говорити про політику, то українці й італійці — об’єднані народи. У нас схожі характери, ми однаково розважаємося і тому полюбляємо схоже кіно. Ми — взаємно цікаві одне одному. На жаль, останніми роками наші країни багато втратили у питанні культурної співпраці, тому сьогодні необхідно це надолужувати. Україна часто говорить про євроінтеграцію, про пропагування європейських цінностей. Не знаю, як часто у політиків розходяться такі заяви з реальними кроками в цьому напрямку, але ваші молоді режисери на фестивалі показали, що вже давно не на словах, а на ділі своїм кіно пропагують європейські цінності.

— Про що свідчить відзнака української кіномайстерні медаллю президента Італії?

— Про те, що вона об’єктивно краща. Медаллю президент Італії нагороджує лише на двох кінофестивалях — на Венеціанському за повнометражні фільми і на фестивалі в Монтекатіні — за короткометражні. Ми даємо медаль абсолютному переможцю, незалежно від країни, яку він представляє. І хоча, зізнаюсь, організатори цього року ставили собі за мету прискіпливіше дивитися на роботи представників Сходу, майстерня Василя Вітра перемогла лише тому, що вона була кращою. Я не був у складі журі, але бачив, що після перегляду українських стрічок глядачі — люди віком від 18 до 80 років — виходили зі сльозами на очах. Це — найвища оцінка для кінематографіста.

Сьогодні в Києві я запрошую українських режисерів на наступний фестиваль в Монтекатіні, бо ваше кіно цікаве Європі.

За словами Марчелло Дзеппі, організатори фестивалю в Монтекатіні попросили молодого режисера Ірину Правило залишити в Італії копію фільму «Кров», яку планують показувати в італійських школах кіно як зразок якісного сучасного кінематографу.

— Наші випускники упродовж останніх п’яти років на Каннському фестивалі взяли дві найвищі нагороди за короткометражні стрічки, перемагають на інших престижних фестивалях. Минулого року ми святкували 50-річчя своєї кінотелевізійної школи. Тож всі балачки про відсутність чи кволість української школи кіно — пустопорожні, — під час зустрічі з Марчелло Дзеппі сказав Василь Вітер. — Сьогодні держава, бізнес і кіношколи повинні працювати спільно без взаємних звинувачень. Молода зміна режисерів готова взяти кінематограф у свої руки. Цю талановиту молодь потрібно просто підтримати. А держава, на превеликий жаль, сьогодні не дбає про національне кіно. Принаймні я цього не бачу. Більше того — сьогодні культивують думку про відсутність чи неконкурентоспроможність національного кінематографу, бо хочуть окупувати Україну продуктом іноземного виробництва. Це цілеспрямована політика витіснення українського кіно. Схожа проблема існує в цілому світі. Голлівуд витісняє європейське кіно, а російський кінопродукт — українське.

«МЕХАНІЗМ КІНОІНДУСТРІЇ ПОВИНЕН ПРАЦЮВАТИ»

У статті «Кінематограф без формули» «День» (№76-77 від 29 квітня 2011 року) вже писав про молодого талановитого режисера Ірину Правило, зокрема про успіх її стрічки «Кров», створеної на основі новели грузинського письменника Нодара Думбадзе, та початок роботи над фільмом за мотивами оповідання Степана Васильченка «Мужицький ангел. Різдвяна історія». Ці роботи увійдуть до майбутньої трилогії, присвяченої незабутньому світу дитинства. Готуючись до прем’єри «Мужицького ангела», яку заплановано на грудень, Ірина з приємністю дізналася про високу оцінку в Монтекатіні картини «Кров». «Отже, — каже режисер, — ми правильно рухаємося. Коли ми знімали стрічку за мотивами «Мужицького ангела» у селі на Прикарпатті, мене просто за живе зачепила фраза, сказана акторкою своєму шестирічному сину. Коли хлопчик дуже втомився і змерз, жінка промовила: «Анатолька, ми мусимо це зробити. Ми допомагаємо хорошим людям. Вони ж знімають українське кіно!». Думки таких людей з української глибинки збігаються з думками серйозних кінокритиків та президентів міжнародних фестивалів — наше кіно затребуване. Проблема в тому, що український глядач і українське кіно ніяк не можуть зустрітися. Тому обов’язкова присутність ринку з усіма його наслідками — прокатом, кінотеатрами, фестивалями. Механізм кіноіндустрії повинен працювати. А проблема України в тому, що не всі частини цього механізму повноцінно запущені, а деякі, відпрацювавши своє, вже вийшли з ладу. Сьогодні потрібно більше працювати і максимально доводити світу, що ми здатні робити якісне кіно. У режисерів завжди вистачає ідей, проектів, «матеріалу», на якому можна знімати».

Вадим ЛУБЧАК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments