Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Чорне сонце серпня 2014-го

Як соціальні мережі та репортажі у віршах рятували життя
9 серпня, 2018 - 20:12
«РІЧНИЦЯ ІЛОВАЙСЬКА» / ФОТО АНДРІЯ НЕСТЕРЕНКА

Ця неймовірна історія сталася чотири роки тому, під час трагічних подій в Іловайську. Героями її є боєць добровольчого батальйону, який виходив з оточення, та відома київська журналістка. Якщо б я не була знайома з ними особисто, я б, напевно, вважала, що такого бути не може, все це вигадано, або, принаймні, значно перебільшено. Втім, всі ці події сталися в реальному житті — в серпні 2014 року, коли країна, щойно відсвяткувавши 23-й День незалежності, з жахом чекала вісточок зі Східного фронту.

6 — 11 серпня розпочалося звільнення Іловайська від незаконних сепаратистських формувань переважно силами наших добровольчих батальйонів. У відповідь — у ніч з 23    на 24 серпня відбулося пряме вторгнення на територію України російської армії.

Ось як описує події тих днів відомий історик та автор багатьох найінформативніших статей про події в Іловайську Ярослав Тинченко:

«У ніч з 23 на 24 серпня почалося масове вторгнення в Україну російських регулярних військ.

...Одна з колон російських військ, кількістю, за свідченням українських офіцерів, до 100 одиниць бойової техніки, ранком 24 серпня рухалася просто дорогою від кордону через Амвросієвку до Дзеркального — де був базовий табір військ «Сектора Б».

Крім розвідників цю колону, що рухалася без жодних розпізнавальних знаків, бачило багато людей — як військових, так і цивільних. Наприклад, поруч із нею тривалий час їхали у приватній машині двоє офіцерів 93-ї механізованої бригади, одягнутих у цивільне. Російські солдати сприйняли наших військових як сепаратистів та привітно махали руками. Офіцери, одразу як приїхали до Дзеркального, негайно доповіли про колону у штаб АТО. Але там сказали, що це, напевно, — наша колона, відтак — спостерігати, вичікувати.

Ані у штабі АТО, ані у штабах «Секторів Б» і «Д» тривалий час не могли повірити, що російські війська просто так візьмуть та у великій кількості зайдуть на територію України».

«Серпень 2014-го. Іловайськ. Частина ІІ», журнал «Український Тиждень», 25 серпня, 2015 р.

Тоді, 29 серпня 2014 року, після отримання гарантій з боку російської сторони щодо безпечного виходу українських військових з оточення, українські підрозділи почали вихід з «Іловайського котла». Але, як виявилося, це було початком найжахливішої трагедії цієї війни: після початку відступу наших бійців російські війська без розпізнавальних знаків впритул розстріляли з важкого озброєння колони під жовто-блакитними прапорами.

Один із бійців добровольчого батальйону дивом врятувався під час бійні в «зеленому коридорі» під Червоносільським і вирішив не здаватися в полон, а виходити до своїх. Повідомив свою дівчину СМСкою про свої наміри... і пропав зі зв’язку.

Так сталося, що мама цієї дівчини — відома українська журналістка та поетеса Маша Старожицька. Вона згадує, що тоді, дізнавшись про вісточку з фронту та подивившись новини, відчула власне безсилля. Почала писати «якісь пафосні пости у «Фейсбук», аби «керівництво країни негайно рятувало тих, хто виходить із того пекла, з тієї страшної війни, породженої брехнею, викривленим інформаційним світом, аби хоч хтось щось робив»... Але потім зібралася, і написала про все це так, як вона вміла і як було можна, щоб не видати бодай якусь секретну інформацію. Вийшов абсолютно унікальний «фейсбук»-пост — віршований репортаж.

Цієї ночі сиджу на підвіконні,

Очі ріжуть вогники криваво-червоні,

Це на тобі кров розстріляних

батальйонів,

Телевежа сирецька, башта моя Вавілонська.

Той, хто вийшов із пекла, тримає зброю

в долонях,

Йде повз соняхи, їх навколо мільйони,

І між ними спокійно, а далі куди —

невідомо,

Бо червоні озера під Червоносільським

і чорне сонце.

Голови соняхів нині схилилися долі

Під вагою зрілих думок у міцній

шкаралупі.

Надто довго були слухняними сонцю,

фатально довго,

Повертали тільки за ним, корилися долі.

Ти правий, вороги, з`ясувалося, всюди,

Ті, що просто всередині, розбивають

на друзки груди,

Ті, що слухають, чи ніхто жалітись не буде,

Тримають радари на горизонті.

Я виводжу тебе із цього згубного місця

По доріжці світлій в річці від місяця,

По словах ясновидиці,

Пунктиру на карті,

Зіроньці з неба.

Ти не зможеш більше тут загубитися —

Не треба.

«Фейсбук»-сторінка Старожицької Марії, 31 серпня 2014 р.

Через чотири дні, 4 вересня, ми зустрілися з Машою на похованні Олега Задоянчука — нашого колеги, відомого журналіста, який був мобілізований, пішов на фронт і практично відразу загинув під час обстрілу реактивною артилерію з російської території наших позицій біля кордону в Луганській області.

ФОТО РЕЙТЕР

Стоячі під тією самою Сирецькою телевежею з вірша, на військовому Лук’янівському кладовищі, медійники з різних редакцій переповідали один одному історію свого знайомства з Олегом, згадували, коли і як спілкувалися з ним в останнє, плакали під час залпів, якими віддали останню честь загиблому воїну — так, саме воїну, вже не журналісту... Але Маша з нами практично не спілкувалася — була зайнята постійними розмовами по телефону.

Коли сумна церемонія завершилася, вона пояснила, що відбувається.

З’ясувалося, що після того, як вона запостила вірш-репортаж на «Фейсбук», їй подзвонили друзі, в яких, у свою чергу, були свої друзі з Донбасу, якраз із тих країв, де ховався в соняшникових полях боєць, що виходив з оточення.

Коли хлопець та його побратими, які виходили з ним із оточення, змогли знову вийти на зв’язок, друзі Маші, по суті, забезпечили дистанційний вихід з оточення і цим бійцям, і багатьом іншим. Як пізніше писала сама журналістка, людина, яка цим займалася, вказувала хлопцям, куди йти від «старого елеватора», на якому териконі безпечно заночувати, звідки можна вибиратися лише повзком на пузі й тільки вночі, де повернути на розвилці й до якої місцини у жодному разі не можна наближатися.

Через кілька днів герой віршованого репортажу вийшов до своїх. І Маша знову написала вірш-репортаж, згадавши в ньому і сумну церемонію поховання колеги на Лук’янівському кладовищі.

Ніс автомат без ременю,

Притиснувши до грудей,

Неначе первістка.

Вдихав його рідний запах

Розпеченого металу і тижневого бою.

Йшов без дороги,

Аби не в полон і не в небо.

Їв насіння із соняхів, набивав рота,

Не міг проковтнути.

Бо пив тільки раз і з калюжі.

І так три доби

Йти, ховаючись,

Ночувати на териконах,

Торкати гранату в кармані,

Як важіль грального автомату -

Чи не вкоротити шлях,

Згадувати тих, хто має чекати,

І йти далі.

Пробиратися

По рядках вірша,

Шукаючи рими,

А їх немає.

Є тільки диво,

Про нього — потім.

Вийшов.

І зброю виніс.

Віддав новачку,

Що так рветься у бій,

А насправді ніколи не бачив,

Як умить попеліє пожежна машина,

На якій побратими з розвідроти «Донбасу»

Виїжджали з Іловайська

по зеленому-червоному-чорному коридору.

Подробиці потім,

Коли вийде останній,

А він ще йде.

Вже вручено всі ордени,

А він ще йде.

Відіспалися по домівках ті, хто вийшов,

А він ще йде.

Відрізано в поранених, що надто

довго чекали,

І руки, і ноги,

А він ще йде.

Оголошено перемир’я, знехтувано

перемир’ям,

А він ще йде.

На алеях героїв ховають загиблих,

А він ще йде

У комбата нові грандіозні плани

І вони не враховують того, хто ще йде,

А він ще йде.

І я знову чекаю до ранку.

«Фейсбук»-сторінка Старожицької Марії, 7 вересня 2014 р.

Пізніше Марія Старожицька написала п’єсу про Іловайськ під назвою «Котел», а потім зі своєю донькою Настею, чий хлопець із позивним «Лавр» і виходив з оточення, вони зняли документальний фільм «Війна химер». Про те, як бійці, які повертаються з війни, насправді назавжди залишаються на полі бою, разом із загиблими побратимами, і живуть далі «химерним життям», одною ногою на цьому світі, одною — на іншому...

Має стрічка і суто інформаційну, журналістську цінність — в ній представлені унікальні документальні зйомки з камер мобільних телефонів журналістів та солдатів, які були в Іловайську. Зокрема, відео спілкування з військовослужбовцями регулярної армії РФ, на якому чоловіки у російському армійському однострої з яскравим російським акцентом чітко відповідають, до яких частин та родів регулярних військ РФ вони належать. Це і є та правда, яку тоді, в серпні 2014-го, так боялася визнати українська верхівка...

Журналістика, яку Вікіпедія визначає як практика збору, інтерпретації інформації про події, теми і тенденції сучасного життя, її уявлення в різних жанрах і формах і подальшого розповсюдження на масову аудиторію, буває дуже різною. Як виявилося, репортаж можна написати навіть у віршах, а історію подій викласти у форматі п’єси та документальної драми. Втім, будь-яка якісна журналістика завжди має спільні риси: вона є щирою, вона є небайдужою, вона є чесною, вона завжди каже правду, вона бореться за правду і вона допомагає людям. Це і є ті самі журналістські стандарти, яких мають дотримуватися справжні журналісти — всюди та в усі часи.

Наталя ІЩЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments