Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Чи може бути цензура гіршою за смерть?

Міжнародні організації продовжують ігнорувати війну в Україні
7 березня, 2018 - 14:29

У січні цього року Freedom House оприлюднив черговий рейтинг «Свобода у світі-2018», в якому зарахував Україну до категорії «частково вільних країн». У документі в негативному світлі згадуються санкції, які ввела українська влада щодо популярних російських соціальних мереж та інтернет-ресурсів, припинення мовлення деяких російських медіа в Україні та заборона окремим російським журналістам в’їзду в Україну.

Декілька днів тому директор представництва Freedom House в Україні Метью Шааф заявив: «Влада обмежила свободу слова в Україні нібито під приводом національної безпеки. Але це більше політичні дії. Намагання посилити контроль в інтернет-просторі ми розцінюємо як посилення цензури».

З цією критикою можна було б повністю погодитися — в мирний час. А як треба діяти під час російської гібридної агресії? Перш за все захищати свободу слова? Затуляти очі на те, що засоби масової інформації країни-агресора перетворилися на інструменти пропаганди? Що люди із журналістськими посвідченнями стали «солдатами гібридної війни»? Що треба робити — не захищатися, здати свій інформаційний простір гібридному агресору та капітулювати?

Звичайно, Україна має зберегти свободу слова та вільні ЗМІ як демократичні інституції, які є запорукою розвитку країни за європейськими стандартами. Але якщо в процесі збереження стандартів демократії ми втратимо країну?

Незважаючи на те, що Україна вже п’ятий рік поспіль потерпає від гібридної агресії Росії, міжнародна спільнота не виробила жодних рецептів, як правильно діяти, щоб поєднати захист демократичних принципів і національну безпеку. Давно вже зрозуміло, що поради на кшталт «підвищуйте якість журналістики та медіаграмотність населення» добре працюють в умовах, коли необхідно забезпечити розвиток демократії та зміцнити демократичні інституції на довгу перспективу. Але коли інформаційна агресія від замаскованих під журналістів пропагандистів активно відбувається тут і зараз, займатися в цей час лише освітою та впровадженням журналістських стандартів мирного часу і ніяк не протидіяти агресору є шляхом до поразки і, врешті-решт, до руйнації всіх демократичних надбань — разом із країною.

Багато разів уже звертали увагу на те, що сучасні стандарти захисту свободи слова та правил роботи медіа були вироблені в демократичних країнах уже після Другої світової війни, коли провідні західні країни вже не відчували прямої загрози національній безпеці. Натомість під час війни навіть у державах з найбільш розвиненою демократією була жорстка регуляція висловлювань вітчизняних медіа, і діяли серйозні обмеження на проникнення інформації від країни-агресора.

На минулорічному форумі National Media Talk були оприлюднені рекомендації медіаюристів щодо застосування принципів свободи слова під час війни. Вони кардинально відрізняються від підходів Freedom House та інших подібних установ і базуються на таких основних постулатах:

• Під час міжнародного збройного конфлікту основною метою збору, зберігання, поширення та використання інформації суб’єктами країни-агресора на території країни, що зазнала агресії, є спричинення шкоди задля отримання переваги в конфлікті, а саме — деморалізація громадян, деструкція гуманітарних цінностей, дезінформація населення тощо.

• З цих підстав під час міжнародного збройного конфлікту суб’єкти країни-агресора позбавляються права на свободу висловлювань на території країни, що зазнала агресії.

Тобто, іншими словами, сторона-агресор не має права на свободу слова в країні, яку вона атакує. Це — необхідний самозахист в умовах агресії, до якого вдавалися всі західні демократичні держави, коли вони воювали.

Хоч скільки ігноруй реальність, правда є в тому, що інформаційна діяльність під час війни є частиною військових дій, тільки іншими методами. Відповідно, інформаційна політика в країні, що зазнала нападу, є частиною оборони. І не правом, а обов’язком держави є захист населення від ворожої агресії, яка здійснюється в тому числі й через засоби масової комунікації, які у військовий час теж «мобілізуються» агресором та стають знаряддям для нападів.

Пошуки правильної відповіді на питання, як поєднати захист демократичних принципів свободи слова та забезпечити захист країни під час війни, є завданням номер один для міжнародних правозахисників та медіаекспертів. «Жити по-старому» не можна було вже з моменту анексії Криму і, тим більше, після початку бойових дій на сході України. Але не враховувати під час своїх оцінок факту гібридної агресії Росії через чотири (!) роки після початку конфлікту — зовсім неприпустимо.

Важко зрозуміти, чому в міжнародних організаціях вперто ігнорують страшну дійсність і не хочуть аналізувати реальний стан речей, виробляти та пропонувати дієві, адекватні рішення. Експерти та функціонери із різних правозахисних та журналістських структур вважають за доцільне лише безупинно сварити Україну за те, що вона хоче вижити. Тобто — на вас напали, ви відібрали у нападника його зброю, і тут несподівано з’являється «незалежний експерт» і каже: «А тепер поверни йому ніж, це його кухонне приладдя, тому він має право його і мати, і застосовувати».

Цілі, які декларують міжнародні організації, захищаючи демократію та свободу слова, є — абстрактно — дуже гарними та позитивними. Але на фоні війни, що триває та забирає життя людей, діяльність, яка роками абстрагується від реальності, в першу чергу, від наявності агресора, призводить не до зміцнення демократичних інститутів в Україні, а до зростання недовіри до структур, які вимагають жити та діяти, не звертаючи уваги на збройну агресію, і навіть до виникнення підозри щодо справжніх мотивів таких порад.

Наталя ІЩЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments