Ціна позиції

Для української журналістики та політикуму події на сході України та в Криму стали іспитом і лакмусовим папірцем. Із кінця минулого року на тлі розмов про виконання Мінських домовленостей і можливостей повернення окупованих територій у ЗМІ і серед політиків з’явилася хвиля заяв у руслі «пошуку компромісу». Але чи не є під час війни така обтічність проявом колабораціонізму?

Про позицію в журналістиці й політиці «День» поспілкувався з Сергієм Гармашем — журналістом, який вимушений був, як і багато інших його колег, залишити Донбас після початку війни.

 «ДЕЯКИМ ЖУРНАЛІСТАМ ЗРУЧНО БУТИ ХОРОШИМИ ДЛЯ ВСІХ. ЦЕ БЕЗПРИНЦИПНО І НЕВІРНО»

— Сергію, останнім часом у ЗМІ з’являються посили від деяких українських журналістів і політиків у руслі пошуку діалогу з окупантами. Яке ваше ставлення до цього?

— Дійсно, і в середовищі журналістів, і взагалі в суспільстві існують колабораційні настрої. Це обумовлено тим, що люди втомлюються від війни і прагнуть повернутися до зони комфорту. З іншого боку, для журналістів така позиція зручна для того, щоб вільно їздити на окуповану територію й отримувати якусь інформацію. Вони гадають, що якщо вони будуть називати речі своїми іменами — бандитів бандитами, окупацію окупацією, — то там їх у кращому разі не приймуть. А так вони можуть туди поїхати, як це зробив Андрій Куликов, і потім на загал дивуватися тому, що там їздять тролейбуси і начебто існує якесь життя. Подібна поведінка, м’яко кажучи, непорядна. Хоча, можливо, ці журналісти усього навіть не усвідомлюють, адже трагедія на Донбасі для них — це щось абстрактне. Вони не знають, як це, коли ти вимушений залишити свою домівку, коли окупант приходить у твою оселю, коли життя треба починати спочатку. Тому психологічно для них принципові речі розмиваються. Ці журналісти не розуміють, що, поїхавши на окуповану територію й потиснувши руку тому, хто прямо чи дотично причетний до вбивств українських громадян, вони автоматично стають їхніми посібниками в цій складній ситуації. Терористи примусили мене залишити свій рідний дім, а мої колеги тиснуть цим бандитам руки. То я тепер не знаю, як мені таким колегами подавати руку.

— Можливо, існують певні імпульси для колаборації зверху в руслі шляху на замирення?

— Я вважаю, що такий колабораціонізм підтримує не влада. У влади взагалі немає чіткої позиції й зрозумілої стратегії в конфлікті. Влада в певний момент говорить про компромісні шляхи пошуку вирішення конфлікту і навіть начебто підтримує вибори на окупованій території. Потім вона відходить від цієї точки зору. Вважаю, що свою позицію має великий бізнес. Наприклад, Ахмєтов планомірно веде таку політику по колаборації. Або на тому ж ICTV Пінчука нещодавно вийшов спецпроект щодо прогнозування майбутнього Донбасу. В цьому проекті виявилися ті, хто має відношення до підприємств Ахмєтова, тобто одразу видно, кому вигідні такі інформаційні проекти. Серед запрошених був, наприклад, і Енріке Менендес, який дозволяє собі заявляти, що в Україні точиться громадянський конфлікт, а не зовнішня агресія. Ці люди працюють на конкретного олігарха. Таку поведінку можна простежити і в Андрія Куликова, коли він веде форуми Олександра Клименка. Я вже не говорю про вояжі Куликова в окупований Донецьк. Багатьом людям зручно бути хорошими для всіх. Ось наші так звані миротворці від журналістів намагаються бути хорошими для всіх і бути над конфліктом. Дехто з них визнає, що дійсно триває інформаційна війна. При цьому вони забувають, що агресор воює проти їхньої Батьківщини, проти їхньої країни, проти їхнього народу. Це безпринципно і невірно.

«ВЛАДА ЗАПЛУТАЛАСЯ У ВИЗНАЧЕННЯХ І БОЇТЬСЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ»

— До речі, Менендеса я бачив і на Першому національному каналі. Тобто тут уже мова йде про нерозбірливість журналістів, які таких людей запрошують на програми.

— Справді, існує і проблема професіоналізму. Журналісти часто не розуміються на тонкощах питання, не вивчають проблему глибоко і вважають, що це — свобода слова. Свобода свободою, але якщо це шкодить твоїй країні, то не можна запрошувати на свої програми і давати ефір тим, хто веде пропаганду проти твоєї країни. І не важливо, це відверта пропаганда, чи завуальована. Потрібна чітка позиція, адже ми живемо у військовий час, коли триває війна проти України. Тут потрібен професіоналізм, розбірливість і вимогливість перш за все до себе. Виходить, що ми не кличемо в ефір нацистів, але кличемо і Менендеса, і Олену Бондаренко. Це збочене розуміння об’єктивності й збочене розуміння того, що коїться в країні. Але з самого початку, починаючи з влади, нас дезорієнтують. Якщо у нас є зовнішній агресор, то чому досі у нас триває офіційно АТО? Це плутанина в базових поняттях. А закінчується це тим, що на телеекранах з’являються розпіарені особи з явно не державницькими позиціями.

— Почали масово з’являтись і фільми, в яких розповідається про «братські» народи, яких хтось посварив, про пошук спільних знаменників із  ворогом.

— Коли такі фільми знімають іноземці, то можна припустити, що вони не можуть розібратись у всіх тонкощах. Якщо б була конкретна і чітко сформульована позиція керівництва країни щодо цього конфлікту, тоді б були розставлені акценти — хто хороший і хто поганий. Але для цього владі треба з самого початку займати державницьку позицію. А інакше у нас все до гори ногами. Ми торгуємо, а не воюємо. І пенсії виплачуємо тим, хто живе на окупованій території, хоча, за всіма правилами, це має робити окупант. Але ж ми досі так і не визнали офіційно цю територію окупованою. У нас агресор на словах. Ми самі себе заплутали — ідеологічно й юридично. Внаслідок такої плутанини влада боїться відповідальності, адже кожен рішучий крок поза зрозумілих орієнтирів є великим особистим ризиком.

«ЧЕРЕЗ ЛІНІЮ РОЗМЕЖУВАННЯ МОЖНА ПРОПУСТИТИ ФУРУ З ХЛІБОМ, АЛЕ НЕ МОЖНА ПУСКАТИ ЕШЕЛОНИ З МЕТАЛОБРУХТОМ»

— Нещодавно ОБСЄ оприлюднило доповідь, в якій значиться дивне прозріння — вони помітили безліч ешелонів із вугіллям і металом, які курсують через лінію розмежування, але ніде не бачили пасажирського сполучення. Хіба таким чином ми можемо відвоювати своє, коли ми програємо битву за самих людей?

— Дехто робить бізнес на крові. Ці гроші ніхто не обліковує. Вважаю, що людям треба надати можливість вільно пересуватися через лінію розмежування, але необхідно припинити всі економічні стосунки з окупованими землями. Я веду мову про серйозні бізнесові відносини. Тобто можна пропустити машину з хлібом, але не можна торгувати ешелонами металобрухту. Зараз на окупованій території працюють підприємства, які зареєстровані в Україні. Наприклад, Алчевський металургійний комбінат, який видає людям заробітну плату. Нещодавно в одному з інтерв’ю так званий мер Алчевська говорила, що АМК працює, і завдяки цьому вони вирішують соціальні питання міста. А це не просто соціальні питання в плані піклування про людей. Це політичні моменти, адже від цього залежать настрої населення. Те ж саме стосується і Єнакієвського металургійного заводу, який належить Ахмєтову. Звичайно, невизнані «республіки» не можуть вести міжнародну торгівлю. Тому вигадують схеми, за яких підприємства формально залишаються українськими, і таким чином через українську сторону їм дозволяють виходити на міжнародні ринки. Метал, який вариться на окупованій території, продається за кордон як український. Російські олігархи, які володіють АМК, внаслідок цього одержують свої гроші, а сепаратисти на місцях — свої податки, робочі місця і утримують соціальну ситуацію, яка присипляє мешканців. Щодо «ДНР» можу сказати і про такий факт: тим хто стоїть на блокпостах, платять зарплату на цих заводах, адже вони там формально числяться. Таким чином, Україна фінансує терористів. Тому є ті, хто зовсім не зацікавлений у припиненні цього конфлікту.

— Ви спілкуєтеся з тими, хто залишився на окупованій території. Наскільки морально-психологічно почувають себе там люди і як  сприймають Україну після цих двох років війни?

— Існує так званий Стокгольмський синдром. Людині не комфортно жити у ворожому середовищі, й вона так чи інакше адаптується до нього, а значить — іде на певні компроміси. Мудрі люди розуміють, що майбутнього там, на окупованих територіях, немає. Якщо вони звідти не виїхали, то тільки тому, що на теренах вільної України, у них немає робочих місць, житла, або вони прив’язані до власних осель з об’єктивних причин, наприклад, доглядають за хворими батьками. Кинути свій дім і все розпочати з нуля — це дуже непросто. Не всі на такий крок можуть зважитися. Тому поки не стріляють, вони там і живуть. Звичайно, вони бояться, адже в «ЛНР» і «ДНР» закону немає, і гарантій на безпечне життя також. Хто завгодно може на вас «простучати», посадити у підвал, відібрати бізнес. Є й такі, хто звик до «ДНР» і «ЛНР». Їх навіть влаштовує те, що там коїться. Вони живуть у певному інформаційному просторі, який мені нагадує епоху 30-х років минулого століття. Тоді також були ті, кого такі правила влаштовували, і вони пристосовувалися до них. Усі розуміють абсурдність ситуації, але одні заспокоюють себе думками про те, що так має бути і колись стане краще, а інші тим, що це колись закінчиться і все повернеться назад, як було за часів української влади. Безумовно, такі настрої підсилює образа на Україну, тому що вона нічого не робить, щоб повернути своїх громадян та зробити все не лише для припинення війни, а й для звільнення територій від ворога.