Диктатура «картинки»
ЧИ ЗМОГЛИ УКРАЇНСЬКІ ТЕЛЕВІЗІЙНИКИ ЗРОБИТИ ОЛІМПІАДУ В АФІНАХ ТЕЛЕВІЗІЙНОЮ ПОДІЄЮ?
Сергій МАСЛОБОЙЩИКОВ, режисер:
— Я бачив тільки невелику частину того, що вже встигли показати наші телеканали — зокрема, відкриття Олімпіади, якісь окремі фрагменти змагань. І найголовніше, на мій погляд, в Олімпійських іграх — та енергія, яка йде від цієї події в цілому, від цих молодих, красивих, сильних людей; відчуття того, що Олімпіада — спільна радість для всього світу, і всі дружно в цьому беруть участь. І я думаю, що навіть найгірший коментар не зіпсує цього відчуття, не переб’є.
Юрій ПОКАЛЬЧУК, письменник:
— Мені здається, що не змогли. Чому? Я би сказав, що крім браку професіоналізму (як би це не банально звучало), проблема — у відсутності внутрішнього відчуття, я б навіть сказав, глибинного переживання за той процес, який ти відображаєш. Тобто коментарі олімпійських трансляцій виглядають дуже загальними. Такі коментарі можна було б давати виступам якоїсь болівійської команди, а не твоїх співвітчизників. «Так-так, це наші спортсмени, ми за них переживаємо, в цілому все непогано», — загальна тональність коментарів, як у середнього футбольного коментатора. Саме середнього, тому що гарний футбольний коментатор показує емоції. А емоцій в наших репортажах про олімпійські змагання якраз і не вистачає. Взяти, наприклад, те ж відкриття Олімпіади. Навіть якщо українська делегація вийшла на олімпійську арену 145-ю, все одно можна було б знайти спосіб «подати» свою команду належно. А цього не було. Тобто все неначе нічого, але повноцінного свята на телеекрані я не бачу. Сюжет є, все звучить, але немає більш яскравого почуття, переживання за своїх. Просто, як кажуть, «не вставляє»...
Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик:
— У мене взагалі склалося таке, напевно, суб’єктивне відчуття, що нинішня Олімпіада не є дуже вже значущою подією — не тільки для українців, а й для всього світу. Чому? За задумом, Олімпіада — це подія, яка здебільшого все-таки пов’язана з ігровим, я б сказав, натхненням. А світ зараз (взагалі, останнім часом) — надпесимістичний. І Олімпіада в Афінах проходить на фоні природних катаклізмiв та безперервних (наприклад, в тому ж Іраку) воєнних дій, що взагалі суперечить природі Олімпійських ігор. Тому й дивимося ми всі на Олімпіаду, як на мене, «одним оком». Але немає відчуття справжнього свята, немає відчуття високої Гри, якою, власне, є Олімпіада. Тому я і не здивувався, коли дізнався про порожні трибуни на деяких олімпійських змаганнях, і що організатори чи не безкоштовно закликають заповнювати місця. Коли людина контужена, їй не до симфонічних оркестрів. А людство зараз — у стані контузії, хочеться сподіватися, не дуже важкої. Хоча, звичайно, Олімпіада за будь-яких умов — все-таки подія.
Щодо того, як саме висвітлюють олімпійські змагання, то, мені здається, проблема в тому, що у нас взагалі в спортивній журналістиці серед коментаторів практично немає зірок. Раніше ті ж любителі футболу обов’язково знали кілька імен спортивних коментаторів. А зараз про це і не йдеться; у цих хлопців, які коментують спортивні змагання, навіть голоси однакові. Якісь стерті голоси. Відповідно, домінує картинка, а те, що під цю картинку говорили, в пам’яті взагалі не залишається. Я, щоправда, виділив би коментатора боксерських поєдинків на «1+1», але імені, знову-таки, не пригадаю... А інші... Я іноді потрапляю в ситуацію, коли тебе розпитують журналісти, і добре знаю, що все-таки дуже багато залежить від того, що тебе запитують і як запитують. При спілкуванні окремих українських тележурналістів зі спортсменами з’являється відчуття вимученості, відчуття, що журналіст не підготовлений. Трапляється, людина ставить три запитання, але здається, що триває усе це в ефірі години півтори. Відповідно, і спортсмени відповідають нецікаво, вони не відкриваються: адже це ж уміння — розкрити співрозмовника. А цього, по-моєму, і близько немає. Коротше кажучи: картинка в цілому мене задовольняє, а ось що стосується коментарів, не запам’ятовується жодної фрази, жодної інтонації. Таке відчуття, неначе всіх коментаторів випустили з одного інкубатора, настільки вони схожі. Чим це пояснити — не знаю, оскільки, якщо говорити, для порівняння, про тих же московських спортивних коментаторів, то й голоси відрізняєш, і якісь свої інтонації у них є.
