Люди рідко користуються свободою, яка у них є, наприклад свободою думки, а замість цього вони вимагають свободи слова.
Серен К'єркегор, данський філософ, теолог і письменник

«Донбас живе пропагандистськими штампами»

Пьотр Андрусечко — про інформаційне поле «ДНР» та особливості репортажу на війні
17 жовтня, 2014 - 12:11
Польський репортер, головний редактор «Українського журналу» в Празі Пьотр Андрусечко
ПЬОТР АНДРУСЕЧКО

Наприкінці вересня Пьотр Андрусечко завітав до Українського Католицького Університету, де розповів студентам про особливості роботи військового кореспондента. Він тижнями жив у Слов’янську, Краматорську, Донецьку, Маріуполі та інших містах Донбасу, бачив обстріли та потрапляв у небезпечні ситуації, спілкувався з різними сторонами конфлікту й намагався зрозуміти їхні позиції. Польський репортер, головний редактор «Українського журналу» в Празі Пьотр Андрусечко пише про події в Україні для Gazeta Wyborcza і Nowa Europa Wschodnia. «День» розпитав журналіста про його досвід роботи на Донбасі.

Ви побували за час воєнних дій у багатьох містах на сході. Яким ви побачили Донбас?

— Одразу скажу, що я не був військовим журналістом. Такий досвід отримав цього року, коли доводилося їздити до Слов’янська, Донецька, Краматорська та інших міст регіону. Раніше я бував лише на війні в Грузії. Але той конфлікт виглядав інакше, ніж на сході України.

Перше, що я побачив на Донбасі, — налякані люди. Я не міг зрозуміти, скільки з них підтримують «ДНР», а скільки залишаються на проукраїнських засадах. Коли на вулицях стоять озброєні люди, то, очевидно, страшно висловлювати свою думку. Часто спілкувався з тими, хто активно підтримував «ДНР», хто за власним бажанням виходив на блокпости і воював на боці «ополчення». Перше враження — більшість безробітні. Я не хочу, щоб це неправильно прозвучало, але насправді багато з них — це такий собі люмпен пролетаріату.

Чимало було й тих, хто у свій час ішов на референдум, щоб проголосувати за сепаратистів, але вже під час АТО змінював свою позицію. Причому я їх навіть не розпитував, вони самі хотіли поділитися своїми висновками. Тобто на Донбасі великий відсоток тих, хто заплутався як у реальній війні, так і у війні інформаційній.

Донбас живе пропагандистськими штампами. Чув чимало штампів, які створила вміла брехлива російська пропаганда. Наприклад, у Слов’янську лунали такі думки: «Ми навіть підтримували Євромайдан, а вони виявилися фашистами», «Це — війна за сланцевий газ» й, звісно, безпрограшна страшилка про «Правий сектор».

Усі думають, що до цього долучилися лише пропагандистські російські ЗМІ, але насправді вину з ними розділяють і українські мас-медіа, які також часто дезінформують...

Чи виникали небезпечні для життя ситуації через дезінформацію в українських ЗМІ?

— Так, через постійну дезінформацію ми постійно ризикували життям. Наведу декілька прикладів. Зранку читаємо, що Дебальцеве взяли під контроль українські війська. Ми їдемо туди, проїжджаємо блокпост у селі Попасне й потрапляємо в місто, в якому все ще йдуть бойові дії. Добре, що ми не опинилися під обстрілом.

Інша ситуація. Я був у Маріуполі в той час, коли російські війська з’явилися в Новоазовську. Тоді відбувся проукраїнський мітинг. Звісно, ця новина розлетілася Мережею. Інформагентства написали, що на мітинг за Україну вийшло 30—40 тисяч людей. Мене це вразило, адже там було лише близько тисячі людей.

Розумію, що в таких умовах українським журналістам працювати важко, проте кожен із них має поставити собі запитання: «Чи ти учасник інформаційної війни, чи ти журналіст?» Уся проблема в тому, що ті неправдиві цифри розійшлися й серед маріупольців. У результаті люди перестали довіряти українським ЗМІ.

Чому ви не вживаєте у своїх матеріалах слова «терористи»?

— Зараз актуальним питанням є — як називати бойовиків і сепаратистів? Справді, в польських ЗМІ я їх жодного разу не називав терористами. А як називали цих людей під час конфлікту в Чечні? Gazeta Wyborczha, з якою я співпрацюю зараз, тоді використовувала слово «бойовики».

Із другого боку, це також питання безпеки. Тобі слід подумати — чи варто вживати такий термін, як «терорист», коли ти перебуваєш на території, підконтрольній їм, і знаєш, що вони моніторять ЗМІ. Чи краще їх просто назвати «бойовиками» чи «православною армією Донбасу»? Я, власне, тому і втікав 3 травня зі Слов’янська, бо на «Одноклассниках» хтось поставив моє фото з прізвищем та із закликом відловити мене, викинути із міста чи вкинути у підвал. Мене звинувачували в тому, що я називав їх терористами...

Це — до того, що кожного разу треба думати про власну безпеку та мати план відходу від міста, в якому перебуваєш. У такі моменти важливо не як їх назвати, а що про них писати.

Яким є інформаційне поле Донбасу? Наскільки популярні телеканали та газети «ДРН» серед людей?

— У них є слабка версія свого каналу, хоча, по суті, це — ретрансляція телеканала «Россия 24». Популярним є донецьке «ДНРовське» радіо. Воно дуже поширене серед таксистів. До речі, якщо зустрінеш говіркого місцевого таксиста, — репортаж вже на 50% успішний, а ще часто саме таксисти стають твоїм головним провідником і навіть захисником.

Я привіз звідти з собою кілька екземплярів їхніх газет. Звісно, всі вони неякісні й пропагандистські. Таким чином вони формують свій медіа-простір. Усім цим займається так зване Міністерство інформації.

Багато іноземних репортерів у своїх матеріалах про Донбас грають на контрастах, висвітлюють абсурдні ситуації й ніби насміхаються над побаченим. Який підхід до героїв обрали ви?

— Я ніколи не намагався показати жителів Донбасу смішними, навіть якщо не згоден з їхньою позицією. Журналісти на війні лишаються суб’єктивними, питання тільки в тому, наскільки.

Але насправді в якійсь мірі все, що я там побачив, виглядає віртуальним, несправжнім — «ДНР», «ЛНР», «Новоросія». Якби не війна, то з цього можна було б сміятися. Якщо подивитися на лідерів «ДНР», то це сміховинні постаті. Є в них такий Березін, який колись був письменником-фантастом. Він в одному із інтерв’ю так і сказав: «По суті, ми живемо в матриці». Таке враження, що з ними треба попрацювати психологам чи психіатрам.

Бути іноземним журналістом на війні в «ДНР» — це додаткова небезпека чи, навпаки, можливість пройти туди, куди не пускають українських представників ЗМІ?

— Бути журналістом у зоні бойових дій — це вже небезпека. І не має значення, звідки ти.

Одного разу в мене виникли серйозні проблеми на українському блокпосту. Я не виключив свій фотоапарат, а військові подумали, що я їх знімаю, й попросили подивитися фотографії, а там залишилися знімки відомого терориста Бородая, які я зробив на його прес-конференції. Вони прийняли мене за сепаратиста, почали кричати й дістали зброю. Ми з колегами почали в паніці доводити, що журналісти. То була наша помилка, бо кореспонденти на війні мають постійно чистити свої карти пам’яті та зберігати інформацію на якомусь онлайн-ресурсі.

Як оцінюєте якість роботи на сході України ваших іноземних колег?

— Мені дуже не подобається, що від нас вимагають передавати інформацію дуже швидко, не дають можливості заглибитися в проблему. Багатьох відправляють на Донбас буквально на декілька днів. Що за цей термін можна побачити й зрозуміти? Саме тому я перебував у регіоні тижнями, щоб повністю роздивитися все можливе, послухати всіх.

Я б не поїхав до Африки чи арабських країн, бо зовсім не знаю цю місцевість. Україна мені ближча, я знаю історичний контекст, тому можу швидко зорієнтуватися у подіях, й мені не треба пояснювати певні історично-культурні моменти. А деякі мої німецькі колеги приїжджають у Донецьк, наче в Африку. Ще недавно військові кореспонденти з європейських країн висвітлювати в Афганістані, а тепер потрапили в Україну. Вони просто не знають її, тому й репортажі часто виходять не сумісними з реальністю.

Олександра ЧЕРНОВА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments