Немає людини, яка б не любила свободу; але справедлива людина вимагає її для всіх, а несправедлива – лише для себе
Карл Людвіг Берне, німецький публіцист і письменник, поборник емансипації євреїв.

Дивацтва Феміди й не лише...

У нас немає елементарної соціальної справедливості, що робить наше суспільство надконфліктним
13 квітня, 2018 - 13:48

Найцікавішим громадсько-політичним видовищем минулого тижня був такий собі український «бій биків», що розігрався між НАБУ Ситника й САП Холодницького за участі Генеральної прокуратури, Верховної Ради й Адміністрації Президента, що перебувала в «засідці».

Розумні люди давно попереджали, що створення безлічі установ, які займаються розв’язанням одних і тих самих завдань, в конкретних умовах України призведе до «війни компетенцій», коли ми отримаємо «гвардійців кардинала» і «мушкетерів короля». Ось вони, на радість корупціонерам, і з’ясовують між собою стосунки, б’ються за свої вузьковідомчі пріоритети. Спостерігаємо апофеоз такої собі «адміністративної атаманщини». Уже кілька років нам з ранку й до вечора розповідають про боротьбу з корупцією, це безкінечне, безплідне й безглузде словоблуддя, яке врешті-решт зводиться до закликів на адресу пересічних українців не давати хабара лікарям, вчителям і автоінспекторам задля повного спокою й задоволення топ-корупціонерів.

Публіку розважили пікіровкою Холодницького й Ляшка, де «народний артист України» Олег Валерійович розіграв чудовий етюд з допитом шефа САП щодо його генеральсько-прокурорського звання в 30 років, а також почесного звання «Заслужений юрист України» за не відомі Ляшкові заслуги. Холодницький не залишився у боргу, заявивши, що йому ще дуже бракує будинку в Козині (домовласник — полум’яний борець за народне щастя Ляшко О.В.) і феноменального везіння опонента у всіляких лотереях, де він нібито законно виграв цілую купу грошей.

Потім здуру навіщось виліз добрий приятель російського олігарха Григоришина і «нічний кошмар» окремих, поганих корупціонерів С.Лещенко. Але Холодницький заспокоїв цього діяча, нагадавши йому про його квартиру за 350 тисяч доларів США (ні, хлопці, якби я був молодшим і здоровішим, точно пішов би в антикорупціонери, добре заняття й ситне), щодо якої слід було провести (але не провели!) антикорупційне розслідування. Мабуть, цей цирк ще деякий час триватиме — з усього видно, що клоуни ще не втомилися, навпаки, сповнені сил і азарту.

А Перший національний телеканал показав цікавий сюжет. Виявляється, ті прокурори, які, виконуючи волю Януковича, свого часу переслідували Ю.В. Луценка і врешті-решт добилися для нього в’язниці, спокійно працюють у ГПУ (й інших прокуратурах) і навіть отримали підвищення по службі. З одного боку, можна захоплюватися тим, що Ю.В. Луценко — феноменально добра й немстива людина. А з другого... Ці посадові особи повелися з екс-міністром внутрішніх справ незаконно, несправедливо й злочинно.

Отже, вони можуть так само вчинити з будь-яким іншим громадянином України. І це вже не особиста справа Ю.В. Луценка, не питання його великодушності. До речі, це великодушність чи безпринципність? Підозрюю, що така ситуація в багатьох наших відомствах, скрізь панує типовий для нашої влади й роз’їдаючий як іржа країну «договорняк»...

А канал «112» повідомив, що в Тернопільській області солдат отримав 11 років в’язниці за самовільне залишення військової частини на три місяці. Узагалі, за вбивство наші гуманні (?) суди дають менше. Мета покарання — виправити громадянина, поставити його на правильний шлях, а не знищити соціально й морально. У цьому випадку цілком вистачило б 4—5 років із можливістю умовно-дострокового звільнення. І тут одразу спадає на думку ситуація з великими начальниками. Щось я не чув про вироки, хоч би у вигляді одного року умовно, тим українським адміралам у Криму, які за кілька днів стали російськими адміралами. Про них у нас мовчать. А де вироки генералам, які тікали із зони бойових дій на Донбасі, кидаючи своїх підлеглих? Їх не можна чіпати, оскільки у них родинні зв’язки з відомими політиками. І тут діє неухильний і головний у нас в Україні закон «договорняка». На жаль, наше суспільство ще не стало буржуазним, воно феодальне, де відсутній принцип рівності громадян перед законом.

А отже, й правосуддя особливе — станове. Для герцогів і графів — одне, для кардиналів і абатів — друге, для купців і крамарів — третє, для холопів — четверте. І у нас в Україні для простих людей і для бюрократії й олігархів існують різні системи правосуддя. У нас немає елементарної соціальної справедливості, що робить наше суспільство вкрай нестійким, надконфліктним, постійно «вагітним» революцією.

Ось чому наша Феміда вирішила відігратися на простому солдатові... Адже його ніхто з впливових політичних і бізнесово-олігархічних «бонзів» не захищатиме.

Але ще більше непокоїть справа Івана Бубенчика. Учасник Майдану й ветеран АТО мав необережність десь «ляпнути» журналістам, що на Майдані стріляв у «беркутів» і начебто двох убив. Наївний, він думав, що Майдан переміг. Але  у нинішній владі багато тих, хто думає інакше. І прокурори радісно вхопилися за цю фразу. Судячи з усього, окрім неї у них нічого немає. Але особисте зізнання вважалося «царицею доказів» лише за часів сталінського генерального прокурора Андрія Вишинського. Зрозуміло, особисте  зізнання можна було з людини вибити. Якщо довго й жорстоко бити й застосовувати «особливі методи» допиту, то багато хто зізнається в тому, чого не здійснював. Та й будь-хто може щось «ляпнути». Ось чому потрібні матеріальні, речові докази, а не лише висновки слідчих і прокурорів. До речі, у мене в  Севастополі по сусідству жив відставний мічман флоту, який, добряче хильнувши, заливався п’яними сльозами, бив себе в груди й «зізнавався» в тому, що це особисто він висадив лінкор «Новоросійськ» (був такий корабель, флагман Чорноморського флоту за Сталіна, а потім і Хрущова).

Отже, далеко не кожному зізнанню слід вірити. Але тут чомусь вирішили повірити. А що їм ще робити? За чотири роки розслідування вбивств героїв Небесної сотні було провалене, винні «беркути» або втекли, або їх відпустили, пробачили, забули тощо. Між іншим, коли сьогодні прокурори розповідають про загиблих на Майдані «беркутів», то вживають формулювання «виконували наказ». Але забувають уточнити — «виконували свідомо злочинний наказ» про стрільбу по беззбройних людях. Міжнародне право, обов’язкове й для України, дозволяє військовослужбовцям і поліцейським не виконувати свідомо злочинних наказів. «Беркути», завдяки нашій правоохоронній і судовій системі, не відповіли за свої діяння. А тепер ця система вирішила відігратися на майданівцях. Оце так, якщо влада починає героїзувати «Беркут». А тим часом абсолютна більшість «беркутівців» зрадили Україну, зрадили присягу. Вони брали найактивнішу участь у антиукраїнських заколотах у Криму й на Донбасі.

Здається, суд поставиться до Івана Бубенчика, який захищав Батьківщину і на Майдані, і в АТО, набагато суворіше, ніж до «беркутів». Не знаю, чи світить йому домашній арешт замість СІЗО. Але влада, що стала на шлях атаки на Майдан, дуже ризикує. Причиною Революції Гідності було глибоке відчуття несправедливості, що охопило мільйони українців. Влада (і стара, і нинішня) цього не зрозуміла. Що ж, ті, хто прийшов в начальницькі крісла на крові Небесної сотні, активно копають собі яму, в яку й впадуть, дай боже, щоб без України.

Коли нам розповідають про небезпеку третього Майдану, про можливі катастрофічні наслідки, я хочу попросити, будь ласка, розкажіть про це владі, причому в такій формі, щоб до неї дійшло. Адже це саме вона розгойдує човен і провокує третій Майдан. Сьогодні сотні тисяч людей, які брали участь у Майдані в Києві й інших містах, відчувають, що створюється прецедент і після Бубенчика прийдуть за ними. Цікаве, проте, видовище: майданівців-кримчан судили й засудили в окупованому Криму, а тепер майданівців судять у Києві. Усе це нагадує атмосферу, що виникла після ухвалення законів 16 січня 2014 року, коли величезна кількість людей в Україні відчула спільність долі і спільність загрози. І це відчуття консолідувало громадян і змусило їх йти до кінця, до перемоги. Наша правоохоронно-судова система не дає занудьгувати, то справа Колмогорова, то тепер справа Бубенчикова. Ну гаразд, почнуть Івана судити, спочатку під судом  зберуться десятки, потім сотні, потім тисячі людей. Ось так і почнеться Майдан. Люди не змиряться з переслідуванням тих, хто захищав Україну, коли Янукович уже  продав її Путіну. А зневажене відчуття справедливості («дух, що тіло рве до бою...») знову виведе українців на вулиці й площі. Наша країна сьогодні нагадує бочку з порохом. І не треба біля неї влаштовувати псевдоюридичні феєрверки. Погано буде.

 

Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments