Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
Пантелеймон Куліш, український письменник і громадський діяч

Ефект запізнілого правосуддя

Начальство бажає замість серйозної розмови про трагедію 2014 року списати все на перших, хто потрапив під руку, і закрити питання
7 березня, 2019 - 12:52

Не минуло й п’яти років після російського збройного вторгнення до України, як стараннями військової прокуратури знайшли головного винуватця багаторічної та послідовної демобілізації та самороззброєння української армії. Ним раптом виявився колишній начальник Генштабу 2012—2014 рр. (до березня) генерал-полковник Володимир Замана. Генерала звинувачують у тому, що він скоротив кількісний склад Збройних сил України на 4500 військовиків. З 1991 року в нас постійно «хвилями» йшли скорочення і на 10 тисяч, і на 30 тисяч, і на 50 тисяч. Але це чомусь криміналом не вважалося і не вважається. Чому на роль «цапа відбувайла» обрали саме Заману, я не знаю, але здогадуюся. Навряд чи в елементарно цивілізованому суді вдасться довести ті звинувачення, які вбачаються просто смішними. Жоден міністр оборони, жоден начальник Генштабу не може за власною забаганкою скорочувати або збільшувати чисельність армії. Він завжди виконує офіційно виражену волю верховного головнокомандувача, уряду та парламенту. А якщо вже звинувачувати Володимира Заману, тоді потрібно взяти під варту всіх міністрів уряду Януковича—Азарова, оскільки там усі — кожен свою частку — зробили свій внесок у справу руйнування обороноздатності України. Та й у кабінетах Кучми та Ющенка таких «героїв» вистачає.

Думаю, що Заману вирішили швиденько посадити або хоча б у котре імітувати (наша влада — влада імітаторів) суворе покарання, бо він порушив омерту (так у сицилійській мафії називають обов’язок мовчати про справи «Коза Ностра»). Генерал казав багато зайвого, сидів би тихо, як інші, ніхто б його не чіпав. Але те, що він казав, мабуть, усе ж, було правдою. Причому, небезпечною. Його слова руйнують офіційну пропагандистську платформу, яка свідчить (і скрізь і всюди поширюється в ЗМІ): у лютому 2014 року в Україні не було армії, а тепер вона є і дуже сильна (бажане видається за справжнє), Крим (без армії) захистити було неможливо, тому ми його і не захистили. За заявами ж Замани, армія була (165 тисяч, а не 5 тисяч бійців, готових воювати, але вони виявилися не потрібні). Крим можна було захистити (версія Замани і не лише його). Але сміливих і рішучих людей у вищому керівництві в Києві не знайшлося. Тепер, якщо спроби «повісити» всю трагедію 2014 року на Заману розвалюються, доведеться залучати інших «героїв» того часу, які нині обіймають високі посади. До речі, а що всі головнокомандувачі дуже піклувалися про наші Збройні сили? Вони слабшали рік за роком. Парадокс, але найпотужніші ЗСУ країна мала в 1992—1993 рр., поки не нахлинув натовп високопоставлених злодіїв і корупціонерів, пройдисвітів і зрадників, що розкрадає все на своєму шляху й «економить» на обороні та безпеці. Свою чорну справу творила і продовжує творити «московська рать» в урядових кабінетах Києва. Не менше, ніж Замані, є підстави поставити запитання Кравчукові, Кучмі, Ющенку та десяткові прем’єрів (зокрема, Тимошенко з її антиармійськими орієнтаціями, що і спонукало загалом неконфліктного президента з нею сваритися). Загалом, звинувачення Замани — це передвиборний фокус, який зійде нанівець через 2—3 місяці, залишивши на владі, що діє нині, ще одну пляму. Начальство бажає замість серйозної розмови про трагедію 2014 року відбутися «малою кров’ю», списати все на перших, що потрапили під руку, і закрити питання. Єдине серйозне звинувачення генералові (окрім звичайного псевдоюридичного крутійства та казуїстики) — про його особисту нібито участь у блокуванні ППО України під час подій 2014 року в Криму. Ось це реально тягне на державну зраду (якщо буде доведено) з вищою мірою покарання.

Перший національний (НСТУ) провів 26 лютого марафон, присвячений п’ятиріччю окупації й анексії Криму та протидії українських громадян на півострові терору окупантів.

Зокрема казали про те, чи зблизилися за ці роки Україна та Крим, чи віддалилися. На думку кримчанки Лізи Богуцької, віддалилися. Вона вважає, що українська влада нічого не робить, щоб якось допомогти тим, хто в Криму бореться за Україну. Між іншим, із Криму окупанти нещодавно вивезли до колонії в Твері українського патріота Володимира Балуха, а жодне офіційне відомство України не виступило з протестом. Балуха переслідують за український прапор над власною хатою в рідному кримському селі. Богуцька побажала, щоб влада України була більш патріотичною. Ой, Лізо, як співається в народній пісні: «Не питай, чому в мене заплакані очі...» Я нашій владі цього вже 28 років бажаю і поки особливих зрушень на краще не бачу. Та й громадськість нашу переоцінювати не варто. Адже хтось же (і їх було багато) голосував за Януковича. Хтось (і їх немало) на сміх усьому світові хоче зробити президентом коміка, масовика-витівника. З Януковичем уже посміялися на десятки тисяч убитих. Ще хочеться? Наш народ далекий від досконалості, і перспектив тут мало, поки мізки та душі українців калічитиме антиукраїнське олігархічне телебачення. Сьогодні поспіхом подивився отруйний (за моїми відчуттями) NEWS ONE, де співали гімн товаришеві Медведчуку. Виходило, що це геній усіх часів і народів, і треба б на Хрещатику в Києві поставити кінну статую великого правознавця, політика та дипломата.

Рефат Чубаров застеріг, що Росія зміцнюється в Криму. Може бути пройдена точка неповернення. Москва посилено змінює демографічну ситуацію на півострові, масово закачуючи туди переселенців-колонізаторів із РФ. Росія так діяла завжди: і в Україні, і на Кавказі, і в Литві, Латвії, Естонії, Молдові, маючи за мету перетворення корінного населення в національну меншість на власній землі. А людської маси, готової їхати куди завгодно, куди направлять, у Росії завжди вистачало. Умови життя в російській глибинці настільки тяжкі, що її мешканці готові будь-якої миті кинути свою неласкаву батьківщину та вирушити на пошуки легшого й теплішого життя.

Зрозуміло, жодні моральні та правові аспекти їх при цьому не цікавлять.

Час від часу на екрані студії з’являлися репортажі з Криму. Не можу зрозуміти тих, хто готує такі репортажі. На що вони розраховують? Адже люди в окупації ніякої свободи слова не мають. Вони повинні на камеру (щоб вона не стала тюремною!) або поливати Україну брудом — і тоді їм нічого не буде, ще й похвалять (багато хто лає Україну щиро та із задоволенням), або ухилятися від прямих відповідей, посилаючись на незнання. І правильно, адже скажи добре слово про Україну, й опинишся в ФСБ. З таким же успіхом можна було б на Хрещатику в окупованому Києві 1942 року опитувати киян, як вони ставляться до політики фюрера, а в’язнів ГУЛАГу про те, наскільки люблять вони товариша Сталіна. Навіщо ці провокації під прапором свободи слова з реальними трагічними перспективами для людей? Я вже не кажу про спотворення істини. Оскільки вільно та безпечно висловлюватися можуть лише недруги України, а прибічники повинні мовчати в ім’я самозбереження, то складається абсолютно фальшива картина суспільних настроїв. До речі, Рефат Чубаров зажадав, щоб Українська держава чітко заявила, що всі колонізатори Криму повинні будуть повернутися туди, звідки вони приїхали на українську територію.

На каналі «Прямий» Євген Кисельов і Микола Вересень у програмі МЕМ обговорювали перспективи України після краху путінської Росії. Кисельов мрійливо прорік, що треба б Україні стати «магнітом для всього пострадянського простору, щоб люди з колишнього СРСР, колишньої РФ приїжджали сюди і тут сприяли розвитку». Це ідея-фікс російської демократичної еміграції — зробити з України Росію №2, Росію №3, Росію №4 і так далі. Якщо цей натовп посуне до України, вони зметуть і без того тонку плівку української мови, культури, традицій і насадять усе російське. Україну вони сприймають як сировину для російських політичних проектів, як шматок податливої глини в руках російського скульптора. Для них, на відміну від нас, Україна лише засіб, а не мета. Україна для цих емігрантів — поле для експериментів і політичної гри. А все власне українське вони сприймають як неправильне, як аномалію. А аномалія волає до нормалізації, тобто до ліквідації того, що псує картину. Не дай Бог, якщо ця публіка сюди приїде, вона влаштує нову «ліберальну, демократичну та прогресивну» окупацію з витісненням українських цінностей і ідентичності. Навіщо це нам?

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments