Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Фестиваль профанації

У воєнний час будь-які вибори — надзвичайно небезпечні
9 жовтня, 2020 - 12:18

Триває політичний театр «95-го кварталу». Щоправда, наслідки сумні. Країну захльостує пандемія коронавірусу, по чотири тисячі хворих щодня, а на Банковій з тупою впертістю штовхають Україну у вир місцевих виборів. У розпал поширення зарази, що набуває дедалі виразніших рис катастрофи, влаштувати масові мільйонні збіговиська виборців у всій країні, коли рахунок жертв піде вже не на тисячі, а на десятки тисяч?

Лише профани, які нічого не розуміють у тому, за що вони взялися, можуть фонд боротьби з коронавірусом пустити на «велике будівництво», коли держава задихається від біди світового масштабу. Ці маленькі (передусім інтелектуально й морально) «зелені» чоловічки позбавлені елементарного почуття відповідальності за долю України. На армію під час війни у них грошей немає, на боротьбу з пандемією теж, зате вони взялися за дороги. Авжеж, адже там можна розрізати червоні стрічки, здаючи в експлуатацію кожні 10 км. Але ж у нас і ніде не крадуть так багато, смачно й традиційно, як на будівництві доріг. У воєнний час будь-які вибори — надзвичайно небезпечні, оскільки вони розгойдують країну й деморалізують державний апарат. Міністр охорони здоров’я Степанов замість того щоб цілодобово боротися з пандемією, балотуватиметься в депутати Одеської обласної ради, звичайно від партії «Слуга народу». Ось таке поєднання зусиль, яке навряд чи допоможе українській охороні здоров’я. Ще небезпечнішою у період боротьби з зовнішньою агресією є децентралізація, яка на практиці дуже ймовірно може призвести до дезінтеграції. Соратник Коломойського Ігор Палиця нещодавно оголосив, що його партія підготувала 30 тисяч (!!!) кандидатів у депутати місцевих рад. Він пояснив, що нині влада перетікає з центру на периферію. От я й боюся, що ті чи інші політичні сили, взявши владу у регіонах, почнуть новий етап протистояння з центром і посилять сепаратистський натиск на державу, почнуть шантажувати офіційний Київ. От би де пану Зеленському занепокоїтися. Але де там... Вибори за всяку ціну. А ціна загрожує виявитися дуже високою.

У Києві є одна патріотична газета, яка почала з номера в номер публікувати матеріали, що вихваляють претендента на столичне мерське крісло пана Пальчевського. Мабуть, виданню дуже потрібні гроші? Час зараз тяжкий... В одному з останніх номерів у агітаційному матеріалі йшлося про те, що під прапори Пальчевського можуть стати всі незадоволені чинною владою. Однак цікаво. Андрій Пальчевський був одним з найпалкіших прихильників Зеленського у період виборчої президентської кампанії 2019 року. І раптом така фронда... Привертає увагу одна загальна тенденція: якщо раніше всілякі діячі, які прагнули депутатських та інших місць, всіляко підкреслювали свою реальну або вдавану близькість до пана Зеленського, то тепер вони натякають або прямо вказують на опозиційність до Президента. «Гризуни» спішно покидають приречений корабель? Якщо раніше запевнення в тому, що претендент належить до команди Зеленського гарантувало перемогу на виборах і депутатський мандат, то тепер це може виявитися «каменем на шиї», який тягне на політичне дно. Це зрозуміли ще далеко не всі, але пан Пальчевський, судячи з усього, тонко відчуває кон’юнктуру... Зате вірною патрону залишається інша кандидатка у міські голови столиці — весела й життєрадісна пані Ірина Верещук. Покерувавши дев’ятьма тисячами жителів містечка Рава-Руська на Львівщині, вона сміливо готується взяти під крило 4 мільйони (за різними підрахунками) мешканців Києва. Про свій досвід роботи на Львівщині пані Верещук згадувати чомусь не любить... Але ж на тлі інших «слуг народу» у неї просто колосальна компетентність і професіоналізм.

Чи багато «слуг» (крім тих, хто працював у Януковича) можуть похвалитися тим, що хоч чимось реально керували?

А деякі з них, головним чином ті, кого партія відправила «тримати удар» на телеефіри, справляють дуже неоднозначне враження. Наприклад, нардепка Мар’яна Безугла. Це феномен, який важко описати. Її треба бачити. І чути. Вона демонструє вражаючу безапеляційність. Будь-яка критика на адресу «слуг народу» відскакує від неї як горох від стінки. Мар’яна абсолютно переконана у своїй правоті й принциповій непогрішності. Вона не може помилятися. Це доля її ідейних супротивників. Особливе враження справляє її повна відстороненість від реальності. А ще: своєрідна манія партійного величі, у неї «Слуга народу» — партія «свята та божа». Мимоволі пригадується «анекдот про конституцію людожерів: «Пункт №1. Вождь завжди правий. А якщо ні? Дивись пункт №1». Про ступінь реалістичності й розсудливості Мар’яни Безуглої свідчить така її фраза в ефірі телеканалу «Прямий»: «Слуга народу» — найпатріотичніша партія в Україні». Зокрема й в особі таких своїх представників, як пани Бужанський, Дубинський і «зірка» російських телеканалів Євген Шевченко? Безугла чує тільки себе, перекрикує всіх інших добре поставленим голосом, іноді здається, що в студії нікого більше немає, крім Мар’яни. Так, треба чути, яким менторським тоном вона коментує кожен виступ опонентів, а що їй не подобається, називає «політтехнологією». Це універсальне клеймо щодо всіх критичних претензій до «слуг народу», на які Безугла не хоче або не може реагувати. Мар’яна Безугла             — людина-монолог, діалог з нею неможливий. Узагалі, вона надзвичайно цінний кадр для «Слуги народу». У якій би політичній «ямі» не була ця партія, в дискурсі Безуглої — там усе добре й чудово. Зрештою, реакція аудиторії виявляється цілком очікуваною, мислячі опоненти починають цю «пасіонарію» партії зелених просто ігнорувати. Нещодавно нарешті Україна позбулася сорому й ганьби на прізвище Фокін. Дідуся Вітольда все-таки відсторонили від роботи в ТКГ. Порівняно з ним навіть незабутній пан Сивохо справляв враження глибокого мислителя й витонченого дипломата.

До Зеленського нарешті дійшло, що Вітольд Павлович псує йому рейтинг. І робить це дуже грунтовно. А про що раніше, в період вирішення цього кадрового питання думав наш «батько і вчитель»?

За кілька днів до відсторонення Фокіна з посади я чув по українському радіо бесіду з ним. Вітольд Павлович полум’яно, не побоюся цього слова, фанатично захищав російську мову в Україні. Перший прем’єр незалежної України (бідолашна наша ненька!). Переконував, що не треба поспішати із затвердженням у суспільстві української мови. Її 300 років гнобили і переслідували, отже, й на її відновлення має піти, за Фокіним, не менше. Вітольд Фокін з позицій «гуманізму» (ця публіка дуже любить спекулювати на гуманізмі) вимагав не допускати ніякого примусу до вивчення української мови. Мовляв, даєш тотальну добровільність у всьому! Однак міжнародна практика свідчить, що всі держави тією чи іншою мірою примушують до володіння своєю мовою, ставлячи індивіда у таке становище, коли йому діватися нікуди. У США немає чого робити без англійської мови, у Франції — без французької, в Італії — без італійської, в Німеччині — без німецької. І лише в Україні, за Фокіним, усе має бути інакше. Тим часом, ще стародавні римляни стверджували: «Чия мова — того й влада». Фокіну хочеться російської влади в Україні? Фокін дорікав українцям, що вони змусили нещасного прем’єра Азарова говорити чужою йому українською мовою, в результаті чого з’явилися «кровосісі». Але чи можна в Росії стати прем’єром, розмовляючи російською так, як Азаров українською?

Для таких, як Фокін, Україна не повноцінна держава, де мають бути такі ж правила, як у інших державах, а якась російська провінція, протекторат. І за ці рамки Фокін і фокінці ніколи вийти не зможуть. Як, напевно, й ті, хто його призначив... Феномен Фокіна продемонстрував, що навіть перфектне володіння українською мовою ще не гарантує українського патріотизму. Екс-прем’єр — автор кількох перекладів зарубіжної класики українською. Що аж ніяк не заважає радянсько-російським імперським поглядам фігуранта на Україну...

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 
Рубрика: