У літописців є найстрашніша зброя – замовчування
Павло Загребельний, український письменник, громадський та політичний діяч, Герой України

Гаазький трибунал проти «зелених чоловічків»

Міжнародний суд може розглянути напад на українських журналістів в Криму в березні 2014-го
18 грудня, 2020 - 12:15
ФОТО REUTERS

Міжнародний кримінальний суд у Гаазі офіційно заявив про початок розслідування воєнних злочинів і злочинів проти людяності на Донбасі та в Криму. Серед кейсів, які будуть розглянуті, брутальний напад на журналістів в Севастополі в березні 2014 році. Шість з половиною років тому постраждали від посібників окупантів один із найвідоміших українських репортерів Андрій Цаплієнко та його знімальна група. Тепер справою займатимуться в Гаазі.

Кількість випадків утисків та побиття журналістів на півострові з початку його окупації досягає кількох сотень. А почалося все в березні 2014 року саме з нападу на знімальну група телеканалу «Інтер», де тоді працював Цаплієнко.

Про події, що сталися з українськими журналістами в перші дні після початку анексії Криму, 7-8 березня 2014 року, «День» написав чотири роки потому — після того, як Андрій дав покази прокуратурі Автономної Республіки Крим. Матеріал «Дня» мав назву «Справа для Гаазького трибуналу».

Тепер, коли кримінальний суд в Гаазі дійсно взявся за розгляд цього» кейсу», нагадаємо, що сталося шість з половиною років тому на українському півострові, де вже висадився десант російських «зелених чоловічків».

ПОКАЗИ ПОТЕРПІЛОГО

Андрій ЦАПЛІЄНКО в інтерв’ю «Дню» тоді розповів про обставини тих подій:

«Нас атакували під час зйомок блокування військової частини 2355. Вона розташована на околиці Севастополя — район виїзду в бік Балаклави. Ця військова частина входила до системи Протиповітряної оборони України, була досить важливим вузлом зв’язку.

Частину атакували близько півтора десятка солдатів у російському однострої без розпізнавальних знаків. Вони були озброєні автоматами Калашникова, кулеметами ПКМ, їм було надано машину «Урал». Ось цією вантажівкою вони таранили ворота, намагаючись проникнути на територію української частини.

Водночас ці хлопці, які атакували військову частину, почали загрожувати і журналістам. Журналістів зібралося чимало, були українські, російські незалежні журналісти, міжнародні — близько 10 людей.

Спочатку почали загрожувати оці люди у військовому однострої, себто, напевне, це були російські військові, потім під’їхав джип-пікап із написом «Смерть фашизму». З нього вийшли молодики, чоловік близько 25 — 30, «обрали» собі когось із журналістів за мішень і почали їх бити без пояснень, хто вони і що вони.

Ці люди були в цивільному одязі, але кремезної, міцної спортивної статури, в балаклавах. Паша Лисенко, наш оператор, зазнав першого удару. Йому відразу вибили зуб і зламали щелепу.

Ми хотіли все це відзняти, але стало зрозуміло, що Пашу треба негайно в лікарню. Отже, ми посадили Пашу в машину — вона на дві групи була одна — сіли вп’ятьох, плюс водій, і поїхали до лікарні. Але раптом помітили, що за нами погоня — за нами їхав великий джип, якому ми відверто програвали в швидкості і маневреності.

Переслідувачі наздогнали нас біля автозаправки поблизу залізничного вокзалу Севастополя. З джипу вискочив хлопець, і я побачив у нього пістолет. Він підбіг до задніх дверцят, смикнув їх, вхопився за камеру — у Володі Дєдова, оператора, була на руках камера — схопив її, і давай тягнути на себе. Володя вчепився в цю камеру, але я бачу цей пістолет і розумію, що історія може закінчитися дуже погано. Я кажу: «Володя, кидай ту камеру!» Володя спочатку сперечався, але потім відпустив. Хлопець із джипу вчепився в камеру, і завдяки цьому ми виграли кілька секунд, під час яких встигли захлопнути дверцята і поїхати.

Ми почали кружляти містом. Відчуття було, що нарешті втекли.

...Уже на виїзді з Севастополя в бік Сімферополя ми побачили, за нами два джипи їдуть, і вже майже нас наздоганяють.

Коли ми виїхали на кільце, де розходяться дороги на Сімферополь та Ялту, перед нами виїхала вже третя машина — «дев’ятка» «Жигулі». Вона зупинилася, перегородила нам дорогу, й одночасно дві машини, які були позаду, заїхали ліворуч та праворуч...

Костя сказав тоді: «Я відчуваю себе як у голлівудському фільмі, але мені це не подобається».

Отже, хлопці дуже швидко вийшли з машин — а їх було чоловік вісім у двох джипах та чоловіка три було в тій машині, яка нам перерізала шлях. Було видно, що це не просто «тітухани», умовно кажучи, які розганяли натовп журналістів біля військової частини. Вони були в цивільному, але в них були однакові берці на ногах і всі вони було озброєні пістолетами Макарова. Діяли дуже грамотно, і все це було проведено як операція з захоплення.

Вони побили нашу машину, витягли нас із авто, і першим ділом розбили камеру. Тобто, одну камеру забрали по дорозі «їхні партнери», а другу вони почали просто бити...

Вони розбили і решту апаратури, а нас «розібрали» між собою. Один обшукував, другий бив... Потім нас кинули обличчям на асфальт...Той, який тримав мене, почав стріляти з пістолета біля мого вуха. Я не знаю, чим це могло закінчитися, тому що від асфальту міг бути рикошет. Але я заспокоївся, тому що подумав, якщо стріляють біля вуха, значить убивати не збираються.

Побиття продовжувалося, вони брутально били нас ногами. В мене обличчя в крові було, розсічене, ребра боліли... Володі теж дісталося по ребрах, Кості ніс зламали...Олену Механік, єдину жінку, не чіпали.

В якийсь момент нападники почали запихувати в багажник автомобіля Володю Дєдова, оператора, потім Костю, грецького журналіста, і тут я вже збагнув, що поведінка цих людей є абсолютно нелогічною. То вони нас залякували, а то намагаються кудись вивезти. І ось тут я почав серйозно боятися того, що вони нас можуть просто десь прикінчити, щоб ніхто не бачив.

Ну і тоді я почав із ними, як радять психологи, наводити контакт і вводити в стан когнітивного дисонансу.

...Отже, я піднявся і кажу: «Хлопці, ви напевно, думаєте, що ми «бандерівці»? А вони мені: «Бандеровцы», это вам не «беркутов» на Майдане бить!» (при чому російський акцент був відчутно присутній). Я їм кажу: «А нас на Майдані «москалями» називали, ми ж з телеканала «Інтер». І тут у мене склалося враження, що вони не знають, що таке телеканал «Інтер». ЗСВЕТАагалом було враження, що це чужинці. Деякі маркери, всім відомі в Україні, в Криму зокрема, вони не знали. Між тим, після моїх слів вони якось «включилися в реальність», припинили знущання та побиття, та через хвилину сказали: «Добре, їдьте...»

Вони залишили собі наші документи, телефони, гроші... Нам сказали: «Документи ваші залишаються у нас, це наш трофей. Тепер ми знаємо, де ви живете. Живіть далі і бійтеся нас».

Ми сіли в машину, поїхали. Нам ще навздогін кілька разів вистрілили з пістолета — щоб додати стресу.

...поїхали на Сімферополь, до лікарні. Лікарі явно дуже боялися наслідків, які можуть бути для них особисто. І вони намагалися нас позбутися. Наприклад, кажуть: «У нас немає анестезії». Я відповідаю: «Шийте без анестезії». Це в мене брови розсічені були. Так і зашили. І ще — після рентгену сказали нам, що в нас усе в порядку.

Наступного дня останнім українським авіарейсом із Криму ми дісталися Києва. Нас вивезли без документів, дякуючи авіакомпанії.

У мене претензій до сімферопольських лікарів немає, вони всі були в страху, не знали, чим усе закінчиться, але коли нас повезли до київської лікарні, виявилося, що в мене, окрім травми голови, шість ребер поламано, в оператора Володі пробиті легені, був пневмоторакс — зламали ребра, і ребро пробило легені... Київський лікар був шокований, тому що на будь-якому рентгені ці ушкодження буде видно. На його думку, те, що їх «не побачили» в Сімферополі — було саботажем із боку лікарів».

Після того, як Міжнародний кримінальний суд ООН у Гаазі офіційно заявив про початок розслідування воєнних злочинів і злочинів проти людяності на Донбасі та в Криму, Андрій Цаплієнко написав в себе на Фейсбуці: «Серед кейсів, які будуть розглянуті, — побиття та знищення матеріалів нашої телевізійної групи в перші дні окупації Криму. Це, звичайно, дрібниця у порівнянні з тим, що почалося після того. Втім, надзвичайно тішуся, що процес пішов. Європейська судова система дуже повільна, але покарання незворотне. І Гаазький трибунал — це, схоже, єдине, чого насправді боїться Путін».

ЧИ ТРЕБА БОЯТИСЯ ПУТІНУ?

Чи дійсно розслідування гаазького суду може загрожувати хазяїну Кремля?

Як відомо, Міжнародний кримінальний суд в Гаазі розглядає воєнні злочини та злочини проти людяності. Звинувачені можуть бути фізичні особами, а не держава. Але це може бути керівництво Російської Федерації, яке віддавало злочинні накази щодо України — як і безпосередні виконавці цих наказів. Як заявляють експерти, те, що РФ не ратифікувала Римський статут і заявила, що не буде співпрацювати з Судом, розслідування не зупинить.

«Практика свідчить: МКС не зважає на офіційний чи політичний статус цих людей, аж до найвищого керівництва держави», — зазначив в своїй авторський колонці Антон Кориневич, постійний представник президента України в АР Крим, юрист-міжнародник, підкресливши: «В історії МКС підозрюваними не раз ставали президенти та прем’єри, у тому числі чинні».

Але треба зауважити, що навіть вироки все ж такі з’являться, це буде дуже нескоро.

Доктор юридичних наук, суддя Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії (2002—2005 роки) Володимир Василенко каже, що розгляд справи може тривати і 5, і 10 років.

Треба зазначити, що навіть в умовах існування спеціального Гаазького трибуналу для злочинів часів югославських війн, справи щодо деяких фігурантів розглядалися, дійсно, роками, і по деяким з них навіть досі не винесені остаточних вироків.

Втім, як зазначив міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, міжнародне правосуддя не швидке, але невідворотне. Коли стало відомо про те, що Міжнародний кримінальний суд у Гаазі прийняв рішення про початок офіційного розслідування за позовом України щодо воєнних злочинів і злочинів проти людяності на Донбасі і в Криму, глава МЗС написав в своєму Твіттері: «Настане день, коли російські злочинці обов’язково постануть перед судом».

Наталя ІЩЕНКО
Газета: 
Рубрика: