Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

«Генеральне прибирання» на ТБ

Як можна витіснити російські телесеріали з екранів України?
7 листопада, 2014 - 12:00
«Генеральне прибирання» на ТБ
ТАКА Й СХОЖІ ДО НЕЇ КАРТИНКИ ІЗ ЗАКЛИКАМИ ДО КАНАЛІВ ВІДРЕАГУВАТИ НА РОСІЙСЬКУ АГРЕСІЮ ПРОТИ УКРАЇНИ Й ЗМІНИТИ СІТКУ МОВЛЕННЯ «ГУЛЯЮТЬ» ІНТЕРНЕТОМ ВЖЕ НЕ ОДИН МІСЯЦЬ. ЧИ БУДЕ РЕЗУЛЬТАТ? / ФОТО ЗІ СТОРІНКИ «ФЕЙСБУК»-СПІЛЬНОТИ «УКРАЇНА, ЯКУ БУДУЄМО САМІ»

Державне агентство України з питань кіно скасувало реєстрацію в Україні 69 фільмів і телесеріалів з участю Михайла Пореченкова. Хоч, як на мене, геть усе забороняти було не варто: у серіалі «Вбити Сталіна» Порєчєнков грає німецького диверсанта Мартіна Хесса, для якого людські життя — що противників, що співвітчизників — полова на вітрі і який дістає задоволення від споглядання смертей своїх жертв, у тому числі беззбройних. Схоже, образ цього нелюда намертво приріс до Порєчєнкова, який перед цим блискуче зіграв гуманіста-лікаря Геннадія Тирсу...

Але це крайній випадок, майже всі інші російські кіноактори й режисери — за винятком хіба що Михалкова, Охлобистіна та кількох інших — не дозволяють собі настільки кричущих, викличних дій та заяв. Вони просто роблять свою справу — розбудовують «русский мир», в якому домінують шовіністично-імперські та радянсько-тоталітарні цінності. У цьому вони не відрізняються від Порєчєнкова, а кінофільми й телесеріали з їхньою участю — від чергового брехливо-пропагандистського «художнього» фільму «Іван Піддубний», в якому Порєчєнков зіграв головну роль.

Отож проблема не в одному чи кількох серіалах, які слід зняти з українських екранів; проблема в російській кіно- і телепродукції як такій, особливо за останні 15 років, коли під пильним оком В.В. Путіна вона в основній своїй масі перетворилася на більш чи менш відверту імперіалістичну пропаганду. Навіть радянські стрічки нерідко менш заангажовані, ніж сучасні російські, тоді як вітчизняне телебачення відверто орієнтоване саме на останні. Зняти з показу все російське? А що ж показувати? Так звану спільну українсько-російську продукцію, яка часом ще більш імперсько-шовіністична, ніж суто російська? Чи повертатися до показу радянських фільмів? Чи, може, терміново знімати вітчизняні фільми й серіали, незважаючи на якість?

СВОЇ ГЕРОЇ ТА СЮЖЕТИ ВІЙНИ

Перш, ніж спробувати дати відповідь на ці сакраментальні запитання, хочу нагадати, що наступний рік стане роком, коли телевізійним радянсько-російським імперським чадом тягнутиме далеко за межі РФ. Адже йтиметься про черговий ювілей перемоги Об’єднаних Націй над нацизмом — тієї спільної перемоги, яку Радянський Союз, а затим і Росія вперто намагаються приписати собі, милостиво згадуючи іноді ще й про своїх сателітів. Важко навіть уявити, якими «шедевральними» кінофільмами та телесеріалами буде зустрінутий цей ювілей, але можна сміливо стверджувати: «зашкалюватиме» в них не гуманізм, а антиамериканізм та антиукраїнізм (присмачений образом «правильного» хохла — ледь не в кожній стрічці! — якого гратиме актор московського театру, нездатний правильно говорити навіть на «суржику»...)

Звичайно, за той час, що залишився, неможливо зробити якісні вітчизняні художні стрічки, все ж можна зробити документально-публіцистичні. На щастя, в Україні є кілька десятків кваліфікованих істориків, які займаються цим періодом; можна залучити і Бориса Соколова та Олександра Гогуна з Росії, Володимира Бешанова з Білорусі, Дмитра Хмельницького з Німеччини, зрештою, Віктора Суворова (він же Володимир Різун) з Великобританії. Якби цим зайнялися спільно Департамент із питань гуманітарної політики Президентської Адміністрації, Міністерство освіти, Міністерство культури, Держкомтелерадіо та менеджмент притомної частини телеканалів (до яких «Інтер», що продовжує базікати про «визволення України» сталінським режимом та про народну радість від цього, звісно, не належить), то екранна продукція була б готова за півроку, й у великій кількості. Адже такі стрічки вимагають значно менших коштів та часу, ніж художні. А далі процес піде. Якщо, звісно, постійно докладати певні зусилля, розуміючи, що війна з Кремлем та Луб’янкою в телеефірі не вщухне доти, доки Росія не перестане бути імперією і не втратить тоталітарно-шовіністичний запал.

Про те, які герої та сюжети часів війни «гуляють», на щастя, не запаскуджені імперськими телепропагандистами — іншого разу. Зараз же наголошую, що Україна була одним з головних театрів воєнних дій Другої світової й одним із ключових її «призів». Так, вона не була суб’єктом геополітики на рівні держави — але і не була пасивним об’єктом. Для України Друга світова війна тривала аж шість років — з 1 вересня 1939 року (думаю, для багатьох глядачів стане неабияким відкриттям, що Львів, Луцьк, Тернопіль літаки з чорними хрестами бомбили вранці саме цього дня, задовго до 22 червня 1941 року) — і завершилася 2 вересня 1945 року, коли генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко підписав від імені СРСР акт про капітуляцію Японії на борту американського лінкора «Міссурі». Весь цей час українці безперервно воювали з нацистами, фашистами і японськими мілітаристами — і не лише на території Європи чи в Тихоокеанському регіоні, а й у Північній Африці, на Близькому Сході та на теренах Атлантики й Індійського океану. Інакше кажучи, ареал участі українців у Другій світовій війні куди ширший, ніж у росіян. А це відкриває величезні можливості для авторів художніх фільмів — хоч про які епізоди війни в якому регіоні розповідай, всюди будуть українці, бо вони там справді були — хоч в Абіссінії (партизанський рух проти італійських окупантів очолили, до речі, місцеві учні Нестора Махна, які слухали його лекції про партизанську війну в Парижі), хоч в Індокитаї (у французькому Іноземному легіоні з 1940 року служило чимало добровольців-українців), хоч у Нормандії під час висадки союзників (загалом з мільйона військ, які там висадилися, було понад 40 тисяч американців і канадців українського походження). Отже, в усьому цьому потенційно міститься стільки карколомних сюжетів, стільки можливостей для телевізійників, скільки ніколи не дасть російська матриця «Великої Вітчизняної». Причому все це охоче дивитимуться на сході та півдні України — адже йтиметься про війну з нацистами, жодної «апології бандерівщини»... Ну а телесюжети про УПА та націоналістичне підпілля теж слід виводити на телеекран, але про те, як саме це доцільно робити — також іншим разом. Головне — діяти, працювати, а не чекати, що «якось та буде», Так, буде, але не «якось», а по-кремлівському.

ЗАПАСТИСЯ «ДУХОВНОЮ ЗБРОЄЮ»

Ну а тепер — про те, що робити зараз, щоб заповнити лакуни, які неминуче утворюються внаслідок «генерального прибирання» на телебаченні. Навіть за радянських часів на телебаченні демонстрували, скажімо, польські чи болгарські серіали (яка шалена популярність була у «Чотирьох танкістів та пса» й у «Ставки більшої за життя»!), музичні програми Східної Німеччини та югославські стрічки про життя індіанців із Гойко Мітичем у ролях вождів червоношкірих. Нині Польща — це, мабуть, головний союзник України в ЄС, а польське громадянське суспільство налаштоване до українців переважно доброзичливо. Але чому досі українська влада домовлялася з польською стороною тільки про постачання зброєю в сенсі того, що стріляє у ворога снарядами і кулями? А як із «духовною зброєю»? Невже ж урядовцям незрозуміло, що остання не менш важлива? Що ж, не пізно зараз, скориставшись «казусом Порєчєнкова», почати переговори і про постачання цими «набоями», причому у великій кількості.

Ідеться про те, що польські телебачення та кінематограф за минулі чверть століття створили чимало якісного продукту, зокрема й художні серіали, науково-пізнавальні та розважальні передачі. У Польщі є мережа громадських та приватних телеканалів, кожен із яких виробляє щось своє. Тож є з чого вибрати те, що зацікавить українського глядача і заповнюватиме ефірний час. Тим паче що в історичних долях польського й українського народів чимало спільного. Але купувати весь цей продукт — дорого (бо ж потім його ще треба перекладати й дублювати або накладати голоси. Вихід — на рівні президентів, урядів і державних телеінституцій за участю приватного телебізнесу з обох боків домовитися про безплатну передачу українській стороні польського телепродукту терміном на три, а краще на п’ять років — із тим, щоб упродовж цього часу так само передавалися і нові фільми, телешоу та програми — із зобов’язанням української сторони у міру виникнення фінансових можливостей закуповувати польський телепродукт на постійній основі. Чи треба пояснювати, що такий сценарій вигідний обом сторонам, як у прагматичному, так і в ідеологічному та культурному сенсі? Так само не треба пояснювати, що без активної участі президентів й урядів обох держав його реалізація — навіть часткова, не кажучи про всеосяжну, — неможлива.

КІНОБЛАГОДІЙНІСТЬ

Але ж у ЄС до України прихильно ставиться не лише Польща, чи не так? То чому б не розпочати переговори за приблизно цією ж схемою з Німеччиною, Румунією, Чехією, Великобританією, Болгарією та низкою інших країн? Чому не попросити у тих же болгар їхні грандіозні історичні бойовики, зняті ще за часів комуністичного режиму, але без комуністичної ідеології? Ба більше: чому б не спробувати за допомогою досить численних у деяких державах Латинської Америки українських громад не «натиснути» на тамтешні уряди та телекорпорації? Мовляв, хіба ви не хочете, щоб Україна краще знала ці держави і стала їхнім партнером? Нарешті, Канада теж дещо має цікавого з телепродукції, про «гуманітарний ленд-ліз» чого можна було би спробувати домовитися. І, нарешті, Голлівуд та його індійський клон Болівуд — невже ж там немає виробників фільмів, які не хочуть зробити собі рекламу свого роду благодійністю щодо українців?

Звичайно, реалізація окресленого тут сценарію потребує значних зусиль, але його альтернатива — фактична капітуляція перед нашестям тоталітарно-імперського «русского мира». Та сам лише «гуманітарний ленд-ліз» — це частина справи. Потрібне масове і якісне вітчизняне (не за формою, а за суттю) телевиробництво. І для того, щоб воно розгорнулося, потрібні не набагато менші зусилля, ніж для забезпечення війська зброєю. Бо ж, дещо перефразувавши відоме прислів’я, можна впевнено стверджувати: «Хто у прифронтовій державі не бажає фінансувати власне телевиробництво, той невдовзі неминуче годуватиме чужу армію».

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments