Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

«Головне завдання — не нашкодь»

Український кореспондент Reuters Сергій Каразій — про війну без романтики
11 листопада, 2013 - 09:44
СЕРГІЙ КАРАЗІЙ — ОДИН ІЗ НАЙКРАЩИХ ВІТЧИЗНЯНИХ РЕПОРТЕРІВ / ФОТО НАДАНО СЕРГІЄМ КАРАЗІЄМ

«Коли стає небезпечно — тікайте. Жодна історія не варта вашого життя» — таку рекомендацію дає сьогодні майбутнім журналістам продюсер TV Reuters Сергій Каразій, розповідаючи про роботу в місцях, де стріляють і б’ються. Про воєнну журналістику — без романтики... Сам він за понад два десятиліття роботи для західних телеканалів та інформагентств бачив чимало насильства у гарячих точках: Абхазія, Афганістан, Косово, Лівія... В Іраку він утратив друга й колегу, українського оператора Тараса Процюка, який загинув десять років тому. Сергій Каразій поділився враженнями з «Днем» про те, як почувається журналіст, коли під час професійної діяльності потрапляє на війну і стає свідком чужої біди.

БУВАЄ, КАЖУ СОБІ: «ВСЕ!»

Але з часом це минає. Мені пощастило, що я був на війні, але це не стало моїм основним заняттям. У середньому в мене один-два виїзди на рік, тобто місяць на війні. Це оптимальна пропорція екстремальної і нормальної роботи. Для тих, хто перебуває в зонах конфлікту весь час, — наприклад, фрілансерів, — є ризик серйозного посттравматичного синдрому. За півроку побачене може повернутися нічним кошмаром. Це не як грип, який вчепився в тебе: воно живе десь у підсвідомості, а часом наздоганяє і кусає.

Після перших зйомок у зоні конфлікту в мене була депресія. Мені було щойно за двадцять, і для людини, яка виросла у не зовсім вільному, але стабільному Радянському Союзі, це був шок. Уперше я побачив армію, яка стріляє в людей, у січні 1991 року у Вільнюсі. Ми опинилися біля телевежі, коли її штурмував російський спецназ. Під час зйомок було ще нормально, але дорогою до Риги, куди ми везли передавати матеріал, я був у справжньому шоковому стані. Це був перший раз, коли я бачив убитих.

ДАЛІ — ЛЕГШЕ

Після того як бачив війну, дивно почуваєшся у країні, де все нормально. Але згодом звикаєш. Гірше журналістам, які знімають війну нон-стоп у своїй країні. Вони не мають вибору. Коли мої колеги з Югославії знімали протести проти Мілошевича, це був драйв — народ виступив проти диктатора! Зовсім інакше було, коли почалось бомбардування НАТО. Я — у відрядженні, а вони в себе вдома. Розумієте різницю?

Я щасливий, що ці поїздки зробили мою журналістську кар’єру цікавою, але не стали травмою. До речі, сім’я, дитина відіграють велику роль. Це те, заради чого ти живеш. Коли робота — це те, що ти дуже любиш, але не єдине, що маєш у цьому житті, це дозволяє не з’їхати з котушок.

ВІЙНА — ЦЕ НЕ ВИДОВИЩЕ

Ми продаємо не видовище, а історію. Хоча серед журналістів, особливо молодих, справді багато таких, що сприймають війну як видовище і можливість заробити, продавши кадри. Майже ніхто з них не затримується в серйозній журналістиці надовго.

Мені погано, коли знімаю людей, позбавлених своїх домівок. Навряд чи я можу їм чимось допомогти, а сам за кілька днів буду вдома. Чистий. Не голодний. Чесно кажучи, я колись серйозно думав, чи не змінити цю роботу на працю в гуманітарній місії. Але тоді ще не дозрів до такого рішення, а потім якось минулося. До того ж ми теж виконуємо певну місію: ніхто б не знав про багатьох людей та їхні страждання, якби цього не показали.

Я мушу думати про наслідки для тих людей, яких знімаю у зонах конфлікту. Якщо я розумію, що зняте мною загрожує чиїйсь безпеці, я або взагалі не роблю матеріал, або знаходжу спосіб не нашкодити. Наприклад, не показую речей або планів, які допоможуть упізнати місцевість. Або знімаю інтерв’ю проти сонця, щоб затемнити обличчя. З часом я зрозумів, що жодна історія не варта людських страждань, а надто смерті. Головне завдання у цій роботі — не нашкодь. Це не так серйозно, як у лікарів або військових, але близько до того. На щастя, у своїй кар’єрі я не мав ситуацій, коли б завдав комусь непоправної шкоди.

ВЧИМОСЯ НА ПОМИЛКАХ

Якщо ти перфекціоніст у роботі, завжди матимеш відчуття, що щось можна було зробити краще. Десь кадр міг бути іншим, а десь могло бути більше матеріалу. Плюсом цього незадоволення є те, що ти постійно вчишся на своїх помилках. Я втрачав камеру, потрапляв в аварію, але це не те, про що я шкодував по-справжньому. Інколи, навпаки, шкода, що чогось не зробив. Не зняв матеріалу про молодого талановитого художника у Грузії, а потім уже ніколи про нього не чув. Міг би набагато більше спитати в Дудаєва, коли знімав у Грозному, якби знав, що це його останнє інтерв’ю. Під час боїв у лівійському Сирті ми могли зняти останні кадри Каддафі — бойовики нас про це попередили. Поки вони везли нас на місце, ми розминулися з ним буквально на півгодини. З іншого боку, якби я зняв його страту, я шкодував би про це. Мені б здавалося, що вони зробили це на камеру.

ОДИН КОНФЛІКТ — ДВІ СТОРОНИ

Із перспективи років наш погляд на подію, який видавався правильним, може виявитися хибним. У Reuters це вирішують просто: діє жорстка прив’язка до стандартів, які вимагають незаангажованості. Ми подаємо глядачеві те, що бачило наше око і зафіксувала наша камера. Стараємося знімати конфлікт із обох сторін, що дозволяє збалансувати картинку.

В агенції, на яку посилаються медіа всього світу, будь-який суб’єктивізм недоречний. Не може бути так, що мені не подобається Партія регіонів і я показуватиму їх так, щоб вони виглядали алкашами, або навпаки — не терплю «Свободи» і зроблю з них збіговисько нациків.

Хоча така заангажованість найчастіше несвідома. У грузино-абхазькому конфлікті я спочатку знімав із абхазької сторони. В мене виникла певна симпатія до абхазців. Їх бомбили, обстрілювали. З кимось я товаришував, ділив їжу, в когось жив, хтось мене кудись возив, щось показував. Потім я перейшов лінію фронту і зрозумів, що війна з усіх боків виглядає так само. Їх теж бомблять. Із їхніх жінок теж знущаються, чоловіків беруть у полон. Якщо ти хочеш впливати, а не інформувати, треба займатися іншою справою: політикою, а не журналістикою. Журналістика інформує.

ТАРАС ПРОЦЮК НЕ МІГ ЗАЛИШАТИСЯ БАЙДУЖИМ

Це відкриває його з дуже доброї сторони. Ми знімали у Грозному, в Чечні. Там були цілі райони, відрізані від світу. В нас, одних із небагатьох, була броньована машина. Зупинилися на площі, яку всі тоді називали «Мінутка» — більш-менш спокійному місці для журналістів у місті, де решта вулиць були під обстрілом. Чеченці побачили нашу машину і попросили, хоча могли просто її забрати: «У нас є мішки хліба, м’ясо, а у вас — броньована машина. Там люди вже днями нічого не їдять. Завезіть!». У нас із Тарасом була серйозна розмова про те, чи мусимо ми втручатися в чужу війну. Це було небезпечно. Але Тарас із іще одним польським колегою таки поїхали, а я залишися знімати. Потім ми деколи вивозили жінок. Якщо можеш допомогти, тоді це святе.

Софія КОЧМАР
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments