Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Хорватія. Український контекст

Професор Загребського університету Євген ПАЩЕНКО — про батьків-політв’язнів, власне ідеологічне прозріння під впливом Розстріляного Відродження та шістдесятництва, а також про те, яку роль відіграла Україна в духовному відродженні Хорватії
28 лютого, 2013 - 16:48
НАШ ЗЕМЛЯК, ДОКТОР ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК, ПРОФЕСОР ЗАГРЕБСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ В ХОРВАТІЇ ЄВГЕН ПАЩЕНКО ВВАЖАЄ СЕБЕ УКРАЇНЦЕМ, ЯКИЙ РОДОМ ІЗ ВОРКУТИ

Які дивні й несподівані повороти трапляються іноді в журналістській роботі...

Свою розповідь про українців, котрі живуть у Хорватії («День» № 107-108 від 22 — 23 червня 2012 р.), я закінчив такими словами: «Після зйомки на острові Кирк та мого останнього інтерв’ю у портовому місті Рієка з Василем Єньком — музикантом Хорватського народного театру ім. Івана Зайця водій нашої «Хонди» Віктор Филима взяв курс від берега Адріатичного моря на Загреб. Я сподівався зустрітися там із професором Євгеном Пащенком і сфотографувати його. Але дорогою, коли стемніло, нас накрила сильна грозова злива. Блискавки засліплювали очі, а стрімкі потоки води збивали авто з курсу. І я сказав водієві:

— Вікторе! Збавляй швидкість, щоб ми не розбилися. Сьогодні ми вже не встигнемо на фотозйомку. Мій поїзд на Будапешт вирушає завтра вранці, тож ми не спізнимося. А з професором я зустрінуся тоді, коли ще раз приїду в Хорватію з моєю фотовиставкою «Українці на Балканах». У нас усе ще попереду».

Але наша зустріч несподівано відбулася раніше, наприкінці липня нинішнього року, коли професор Пащенко перебував проїздом у Києві. Невдовзі після телефонного дзвінка від нього ми сиділи за столом, і, розпитуючи мене про життя наших земляків у Росії, на просторах Сибіру й Далекого Сходу, Євген Миколайович раптом сказав: «Я — українець. Але родом із Воркути. Чи довелося вам побувати в тому шахтарському краю?» Після моєї розповіді про той далекий каторжний край за Північним полярним колом та меморіал на могилах загиблих воркутинських політв’язнів у долині Юр-Шор я запитав:

— Цікаво, а як воно так вийшло, що ви народилися у Воркуті? Може, батьки поїхали туди за комсомольськими путівками?

— Ні! Їх відправили туди етапом за вироками сталінських суддів. Моєму майбутньому татові Миколі Пащенку дали сім років ув’язнення в радянських концтаборах за те, що він, офіцер, потрапив у полон до німців, коли вони захопили Кримський півострів. А моїй майбутній мамі Марії Бойко суд виніс найвищу міру покарання — розстріл за антирадянську діяльність; смертний вирок пізніше було замінено на десять років тюрми, оскільки вона була ще неповнолітньою. І знаєте, за що було таке суворе покарання? За те, що ця українська дівчина почула від російського військовополоненого, а потім повторила у своєму селі несподівану «розшифровку» скороченої назви магазинів «Торгсин», які були створені в СРСР для торгівлі з іноземцями за валюту. Так-от, назва «торгсин» розшифровувалася так: «товарищи, опомнитесь — Россия гибнет, Сталин истребляет народ». У селі Козакове Великомихайлівського району Одеської області, де жила тоді моя мама, сусідка запам’ятала ті слова і, коли повернулися радянські війська, заявила про антирадянську діяльність Марії Бойко туди, куди треба... Після звільнення з воркутинських концтаборів мої батьки поїхали на роботу в Запоріжжя. Жили в бараці. Пам’ятаю, що запахи в повітрі були різні, бо їх приносили вітри з різних заводів. Але всі ті запахи були смердючими й отруйними.

— А як вам вдалося вступити до Київського університету?

— На той час, коли я закінчив школу, мої батьки були вже реабілітовані. Спочатку я навчався на російському відділенні філологічного факультету, а потім за добрі оцінки керівництво університету послало мене продовжувати навчання в Югославію, до Белградського університету. Тоді практикувався взаємний обмін між студентами соціалістичних країн. У Белградському університеті навчалися також студенти з Москви. Саме від них я й відчув тоді зверхнє і зневажливе ставлення до мене як до українця. Це й виявилося поштовхом до того, що через рік навчання в Белграді я повернувся до Києва і перевівся з російського відділення філологічного факультету на відділення україністики, але навчання продовжував у Белграді. Саме там я зібрав глибокий документальний матеріал про те, що Михайло Козачинський, Феофан Прокопович та інші культурні й релігійні діячі з України справили величезний вплив наприкінці XVII — протягом XVIII століття на духовне відродження сербського народу після турецького поневолення, а також щодо захисту від поглинання слов’ян Балканського півострова католицькою релігією. Коли служив в армії, я написав про той період статтю «Українське бароко в Сербії», яка вийшла друком у журналі «Всесвіт». Пізніше саме на цю тему я захистив докторську дисертацію та видав свою книжку «100 років по Дунаю», в якій розповів про той величезний культурний вплив, який здійснила Україна на Балканах.

— Чому склалося так, що ваше життя раніше й тепер дуже тісно пов’язне і з Сербією, і з Хорватією? Чи не жалкуєте про це?

— Ні. Так сталося, що саме в Белграді — столиці тодішньої Югославії, а нині Сербії я вперше перечитав книжки українських поетів і письменників доби українського Відродження, які надсилав мені з Америки український емігрант Іван-Святослав Коропецький. Якраз тоді ж я прочитав статтю Івана Дзюби «Націоналізми чи русифікація?» та вірші Василя Стуса, Ірини Калинець, Ліни Костенко... Дізнався про трагічну загибель Алли Горської та Володимира Івасюка. Я був у шоці. Це був не просто сильний стрес і страшне потрясіння, а й глибоке прозріння. І разом зі своїм сербським товаришем Раджаном Рашковичем я почав перекладати сербською мовою заборонені в Радянському Союзі твори українських поетів. Так поступово я й відрізав сам собі дорогу в радянську Україну. Керівникам-академікам, таким як Шамота, такі, як я, в Києві були непотрібні. Тому я почав читати лекції з української мови в Хорватії, у Загребському університеті на філологічному факультеті.

А коли в Югославії розгорілася війна, то 1992 року я почав друкувати в українських газетах гострі матеріали про ті трагічні події, у тому числі про нашу діаспору на Балканах, де, за словами Івана Драча, «по українських хатах проїхали танками». Тоді мої вирізки з газет разом з іншими наклеювали на паркані, яким було огороджено для реконструкції майдан Незалежності. Ті статті читало багато людей, і мені хочеться вірити, що вони теж позитивно вплинули на суспільну свідомість — і в Україні не спалахнула війна...

Із 1995 року, коли в Хорватії було відкрито посольство України і його очолив Анатолій Шостак, я став працювати в ньому першим секретарем. За той час, крім дипломатичної роботи, у світ вийшло сім моїх книжок про Україну: поезія кращих поетів, культура, історія, політичний аналіз, ідентифікація нашого народу. В Загребі було надруковано хорватською мовою ще одну мою дослідницьку книжку «Етногенез і міфологія хорватів у контексті України», яку хорвати сприйняли з великим інтересом та глибокою симпатією до України. Вихід у світ цієї книжки, зокрема, сприяв тому, що в Загребському університеті постала кафедра україністики. Оскільки перспектива працювати на дипломатичній роботі в МЗС України приваблювала мене менше, то після запрошення я знову поїхав працювати в Загребський університет. Нині я очолюю там кафедру української мови. Колектив наших викладачів цікавий і наполегливий. Щороку на нашій кафедрі українську мову вивчає 22 хорватських студенти. Після отримання дипломів вони працюють викладачами української мови у навчальних закладах Хорватії та перекладачами у сфері туризму, бізнесу. Мені приємно сказати читачам газети «День» і про те, що в серії «Хорватська україніана», яку я започаткував 2008 року, вже вийшло 11 книжок. Зокрема, було видано хорватською мовою і книжку про сталінський Голодомор в Україні 1933 року.

— Цікаво, Євгене Миколайовичу, яке у вас тепер громадянство?

— Я громадянин України. За розвиток політичних і культурних відносин між Україною та Республікою Хорватія мене нагороджено Почесними Грамотами Верховної Ради України і парламенту Хорватії. Таке ставлення до мене дає мені можливість почуватись, як удома, і тут, і там.

— Які ви бачите головні проблеми України звідти, з Балканського півострова?

— Народ Хорватії, щоб стати по-справжньому незалежним, пройшов через кровопролитну війну. Виявивши надзвичайну цілеспрямованість і наполегливість, керівництво цієї країни зуміло об’єднати весь народ і вступити до НАТО та Європейського Союзу. Нині Республіка Хорватія — одна з найуспішніших країн на півдні Європи. В Україні, на жаль, все навпаки: її керівництво не об’єднує, а роз’єднує народ у своїх корисливих цілях. Ідеологічні національні орієнтири — туманні й розпливчасті. Критерії цінностей і сенсу життя нав’язуються рекламою тільки матеріальні — без духовної основи. Такий вибір — це шлях у нікуди. Але, позаяк український народ не зник ані під час татаро-монгольської навали, ані в роки панування російського царизму та руйнівної більшовицької окупації, я вірю, що Україна стане справжньою європейською державою. І найпершим прикладом для неї може стати Республіка Хорватія.

Микола ХРІЄНКО, фото автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments