Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

Ігор КОНДРАТЮК: «Мені не комфортно з людьми, які всерйоз вважають себе бомондом»

16 червня, 2006 - 00:00
ВЗАЄМНИЙ ІНТЕРЕС. КОЛИСЬ ІГОР КОНДРАТЮК ЗАПРОШУВАВ ЛАРИСУ ІВШИНУ ЗАСПІВАТИ В ЙОГО ПРОГРАМІ «КАРАОКЕ НА ДИВАНІ», ОДНАК — НЕ СКЛАЛОСЯ... АЛЕ ВСІ ДЕСЯТЬ РОКІВ ІГОР ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПОСТІЙНИМ ЧИТАЧЕМ «Дня». НА ПАМ’ЯТЬ ПРО ЗУСТРІЧ — КНИГИ З «БІБЛІОТЕКИ «Дня» І АРХІВ ГАЗЕТИ НА СD / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА / «День» ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА / «День»

Формальним приводом для запрошення Ігоря Кондратюка до редакції, як уже повідомляв «День» (№ 93), стала перемога в телепроекті «Шанс», який він продюсує, талановитого й перспективного «майбутнього оперного співака» Віктора Мельника. Дуже вже хотілося багатьом журналістам «Дня» та, напевно, й іншим людям, перш за все, тим 64562, які за Віктора проголосували, дізнатися більше про залаштункові подробиці цієї перемоги та про те, чого можна очікувати від «неформатного» переможця найближчим часом. А під час розмови з’ясувалося, що Ігор Кондратюк — ще й професійний футбольний уболівальник. Тож не поговорити про футбольні баталії з огляду на Чемпіонат світу з футболу було просто неможливо.

Узагалі, Ігор Кондратюк як гість «Дня» за силою справлених вражень, на думку журналістів, зайняв одне з перших місць. Досвід у клубі «Що? Де? Коли?» і «Брейн Рингу» плюс талант ведучого — і головний редактор «Дня» Лариса Івшина навіть пошкодувала, що поряд немає телекамер. Бо І. Кондратюк — немов «жива енциклопедія». Наприклад, у розмові з ним легко «оживають» спогади про такі відомі нині особистості, як артист Олег Скрипка та продюсер Олександр Цекало. На думку І. Кондратюка, свою першу нагороду найкращого співака Олег Скрипка отримав 1986 року на гуморині в Інституті харчової промисловості за виконання Modern Talking на баяні. А Олександр Цекало брав участь у вечорах, які вів І. Кондратюк, й отримував за них по 50 карбованців. Також з’ясувалося, що однією з улюблених сторінок газети «День» для Ігоря є «Україна-Incognita». Тому не дивно, що в журналістів газети та Ігоря Кондратюка знайшлося чимало тем для обговорення. Бо він, як і «День», не втомлюється експериментувати.

— У нас часто кажуть, що в Україні немає талантів, еліти, взагалі — нічого. Що, з огляду на це, ви можете сказати про феномен своїх програм?

— Насправді мені цікаво працювати в телепрограмах, які мають відношення до «живих» людей, а не до тих, хто є лише «фігурантами» (тому, скажімо, тележурналістика мене не цікавить узагалі). Наприклад, після останньої програми цьогорічного «Шансу» в мене був скандал із режисерською групою. Бо коли ми оголошували результати голосування на Майдані, то «в телевізорі» взагалі не було емоцій «живих» людей: показували, як ми з Кузьмою та Могилевською відкриваємо конверти, а реакцію людей на тисячі голосів — ні. То для чого тоді ми робили передачу? Щоб у сотий чи тисячний раз побачили Могилевську, Кузьму й мене? Кому це потрібно? Режисери мені пояснювали це тим, що в людей не було реакції. Не може бути, щоб не було реакції! Хоча всі учасники «Шансу», звичайно, вже стали трішечки цинічні. Але всі мої передачі — «Караоке на Майдані», «LG Еврика» й «Шанс» — про те, що є «живі» люди, яких ми залучаємо до роботи. І всі вони — талановиті.

— Але у вас, як у фізика за фахом, є якісь спеціальні методи моніторингу, де знаходиться «живе» тіло?

— Я себе органічно почуваю з людьми на Майдані. Багато ведучих просто б цуралися звичайних, простих людей, не красенів і не красунь, іноді безголосих, зухвалих... Але мені чомусь там комфортно. Мені не комфортно з людьми, які всерйоз вважають себе бомондом, я їх не розумію.

— Цікаво, а як зреагував на свою перемогу в останньому «Шансі» Віктор Мельник?

— Насправді відбулася така закадрова історія. Я в суботу, 3 червня, зателефонував Володимирові Гришку й сказав, що, скоріш за все, переможе Віктор. Бо його лідерство було беззаперечним уже з перших двох днів голосування. Але, враховуючи те, що в суботу був повтор програми, ми вирішили закрити наші лічильники в суботу ввечері. Оскільки В. Гришко говорив, що бере Віктора в консерваторію, я й звернувся до нього. Тому що я — не музичний продюсер, а телевізійний. І В. Гришко сказав, що укладе з Вітею контракт. Уже зустрічалися адвокат мами Віті (десь вони взяли свого адвоката) й адвокат В. Гришка. У них реально підписано контракт. Про що він, я не знаю. Я знаю лише, що в призовому фонді проекту «Шанс» є гроші на перший кліп. Ці гроші ми віддамо Вікторові на стипендію та житло. А як він відреагував? Він дуже скромний хлопець і веде себе поки що ідеально. Узагалі, ходить така байка, що у Віктора лише рік тому з’явився голос.

— А ви з ним спілкувалися?

— Я з учасниками «Шансу» спілкуюся лише в програмі «Караоке на Майдані». Не хочу, щоб мої розмови з ними в «Шансі» давали їм марні сподівання на подальшу співпрацю. Вистачило хоча б часу на переможців!

— Але коли це диво — мається на увазі народження зірки Віктора Мельника — відбувалося на ваших очах, ви себе зупинили, щоб не йти на такий контакт? Чи це — свідома платформа?

— Якби В. Гришко не підписав із ним контракт, то ми би з Віктором познайомилися й спільно працювали б над його подальшою долею. Хоча не знаю, що б я робив із людиною, яка буде оперним співаком. А так В. Гришко позбавив нас цієї складної необхідності.

— А радості Гришко теж вас позбавив?

— Позбавив радості пізнання оперного мистецтва, яке, безумовно, довелося б штудіювати. А з В. Гришком у мене — повне взаєморозуміння. Я лише побоююсь, аби він (і не лише він) його не «перегрузив». Бо Віті лише 16. Кажуть, арію Калафа, яку він співав, треба співати вже років у 30, сформованим оперним тенором. А в такому віці нетривіально співати такі арії з погляду здоров’я й голосу.

— Ми взяли на себе сміливість сказати, що Віктор — європейська сенсація.

— Я читав. Я також не дотримуюсь думки, що зараз десь у світі є хлопець із таким фантастичним голосом...

— У той же час у нас жаліються, що «попса» все з’їла, затоптала...

— Маєте на увазі, що немає рокерів і хіп- хопу? Так приклад Віктора показує, що люди проголосували за якісний «товар». Проголосували українці, які, взагалі-то, на опері не дуже розуміються. Це означає, що якби були нормальні рокери, то їх би також оцінили. Але їх немає. Тому попса все й «забила»...

— Але у вересні розпочнеться новий «Шанс». Формат передачі зміниться з огляду на перемогу Віктора Мельника?

— Ні. В ефірі ми працюємо в недільний прайм-тайм. Це означає, що ми повинні видавати рейтинги. Заробити рейтинги на передачах, де співають оперні чи якісь «нетрадиційні співаки», неможливо. І таку передачу я не можу дозволити собі виробляти в рамках проекту «Шанс». Ми повинні показувати те, що людям більше зрозуміло. Тому міняти формат тільки заради того, що переміг В. Мельник, я просто не можу.

— Але ви погоджуєтеся з тим, що цей «Шанс» був доволі «сірим» на особистості, поки не з’явився Віктор Мельник?

— Абсолютно. Якби він з’явився раніше, я був би радий більше. Тому що в нас тоді були б кращі рейтинги: бо всі б знали, що там є таке диво.

— До речі, а які рейтинги в передачі?

— Хороші. Звичайно, можна сказати, що «Караоке» першого року свого існування мало середню долю аудиторії за 60%, середньорічний рейтинг програми — близько 10%! Але зараз таких рейтингів немає жодна програма. Хоча «Караоке» та «Шанс» у змозі «переплюнути» лише серіал на кшталт «Кармеліти», а ще — інтерівські «Подробиці». Тенденція — що в Україні, що в Росії — є такою, що рейтинги й долі телеканалів зменшуються. Тому кожен наступний «Шанс» буде мати менші рейтинги за попередній. Однак рейтинг, але не глядацький інтерес та співучасть глядачів. Наприклад, рекордну кількість голосів поки що віддали за попередній «Шанс», де переміг Павло Табаков. У першу чергу тому, що там було дуже сильне протистояння двох хлопців: Дмитриченка й Табакова. Ще, можливо, й тому, що фінал був дуже показовий з погляду українського політикуму. У нас у фіналі було вісім чоловік: семеро з них були представниками Східної й Південної України, а один — із Західної України — львів’янин Павло Табаков. Зараз Віктор Мельник на другому місці після Павла Табакова за кількістю голосів, отриманих переможцем.

— А на яких фестивалях ваші переможці представлятимуть Україну цього року? Скажімо, чи будуть ваші переможці змагатися в конкурсі «Слов’янський базар у Вітебську»?

— На «Слов’янський базар» Паша Табаков поїде в якості делегата українського дня. Мені здається, що найімовірніший фестиваль, в якому він візьме участь, це — фестиваль у Сопоті. Цього року канал «1+1» домовився про його трансляцію в Україні.

— Якщо вже заговорили про конкурси та фестивалі, то як вам «Євробачення-2006»?

— Я радий за Тіну Кароль, яка двічі програла в «Караоке на Майдані». Так вийшло. Насправді ж Тіна — дуже яскрава дівчина. У неї є голос і, як кажуть, «запальничка».

— Ігоре, ви починали працювати в Росії, а потім повернулися в Україну. Чому ви вирішили працювати саме тут?

— Коли я закінчив Київський національний університет ім. Т. Шевченка, то почав грати в клубі «Що? Де? Коли?». Потім купили формат «Любов із першого погляду» й запропонували мені працювати в цьому проекті з публікою. Адже я був людиною веселої вдачі й душею компанії. Мені пропонували залишитися в Москві. Однак я просто не захотів там працювати й обрав Україну. Хоча москвичі, умовно кажучи, виробляють одну програму «Караоке» й живуть прекрасно. А мені треба виробляти «Караоке», «Шанс», ще щось, щоб вважати себе, по українських мірках, багатим продюсером. Якщо чесно, «Інтер» почав платити нормальні гроші за «Караоке» з приходом Влада Ряшина. Зараз на «Інтері» нове керівництво, проте я завжди — навіть на початку кар’єри — намагався бути незалежним від менеджменту каналу. І справа не в запрошеннях інших телеканалів. Справа в школі московської телекомпанії «Гра». Це — своєрідний «дух Ворошилова», який, у нормальному значенні, всіх мав на увазі, включаючи й деяких своїх співробітників.

— Виходить, коли ви почали робити програми в Києві, ви виступали в якості викладача, збираючи свою команду?

— Так, це — свого роду педагогізм. Але, якщо чесно, в мене дуже маленька група. Я досить консервативна людина в наборі людей, і в цьому моя проблема. Наприклад, зараз «Інтер» пропонує робити ще два нових проекти. Але з ким я їх робитиму? Людей потрібно виростити...

— Ви вважаєте себе людиною до чогось прив’язаною?

— Моє давнє й єдине захоплення, крім вищезгаданого, — футбол. Я прив’язаний лише до сім’ї й роботи. І точно впевнений, що не до начальства. Воно — не коханка, щоб подобатися. Треба змусити його поважати себе.

— А ви не хочете бути футбольним коментатором?

— Про те, як я хотів бути футбольним коментатором, у мене є така байка. Колись начальником спортивної редакції УТ-1 працював Сергій Фісюн. А я з чоловіком його доньки Стьопою працював в Інституті молекулярної біології й генетики. І якось кажу Стьопі: скажи С. Фісюну, що я хочу коментувати футбольний матч. До того ж це співпало з періодом, коли С. Фісюн оголосив перехід на «нову хвилю» коментаторів. Мені було цікаво, наскільки це в мене вийде, тим більше, я — футбольний фанат. С. Фісюн тоді сказав, що буде про мене думати. Але забув. Раптом через півроку телефонує мені: «Пам’ятаєш, ти казав мені, що хочеш коментувати футбольний матч? То ж завтра треба виїхати в Донецьк і коментувати півфінал Кубка України». Там, мовляв, немає україномовного коментатора. Але через свої обставини я так і не зміг поїхати. Потім його звільнили, й з тих пір я про це забув. Владу Ряшину я також говорив, що хочу коментувати футбольні матчі Чемпіонату світу. Влад казав: поміркуємо. Але Влад пішов... Але на матчі чемпіонату світу їздитиму.

— А звідки така любов до футболу?

— У мене був дядько, рідний брат мого батька, який колись грав у футбол. Принаймні він казав, але це — неперевірена інформація, що грав у дублі «Шахтаря» воротарем. Однак те, що був фанатом футболу, це — точно. Побачивши мене (а я тоді був десь у п’ятому класі) він сказав: ти так вимахав, тобі класно бути воротарем. І ми всю його відпустку, між його вечірніми гульками, займалися тим, що він бив мені по воротах, а я ловив м’ячі. Мені сподобалося.

— Оскільки мова зайшла про футбол, то в одному інтерв’ю з Олегом Блохіним повідомлялося, що росіяни вболіватимуть під час Чемпіонату світу за українців. Як ви вважаєте, чи вболіватимуть вони за нас, зважаючи на останні події?

— Росіяни — великі футбольні вболiвальники. За кого вболіватимуть Міллєр чи Путін, я не знаю. Але, принаймні, ті росіяни, з якими я спілкуюся, вболівають за наших. Я, до речі, людина, яка в Росії Україну не «здає». І в моїй присутності не можна вживати слово «хохол» чи щось подібне. Я собі ціну знаю. Тому ті, кого я знаю, вболіватимуть за нас.

— А як ви оцінюєте шанси нашої збірної?

— Сподіваюся, що вони дійдуть до чвертьфіналу. Я завжди сподіваюся на краще. Реально зайняти друге місце в групі їм нічого не варто. А далі все залежатиме від того, на кого попадемо. Якщо на французів, то буде погано.

— Як ви як футбольний уболівальник ставитеся до переходу Андрія Шевченка в «Челсі»?

— «Перемкнемось» і вболіватимемо за «Челсі». Якщо чесно, я не вболівав за Абрамовича. Хоча треба віддати належне Мауріньо: все-таки «Челсі» — команда трудяг. У них усі, хто виходить на поле, «пашуть». Фактично на часі — ера В. Лобановського. Може, В. Лобановський для когось і не кращий тренер, але для тих, хто бачив, кращого не буває. І Мауріньо, на мій погляд, такий само «диктатор» і «сатрап».

— А що ви порекомендуєте для нашого політичного «гуляй-поля»?

— У нас завжди була проблема з гетьманами. І вона залишається. Очевидно, треба, щоб насаджали правильні правила.

— Хто буде «садівником»?

— Не знаю. Багато хто сподівався, що буде В.Ющенко. Однак, на жаль, зараз таких людей усе менше й менше. Тому що одна справа бути, наприклад, нормальним політиком і Людиною, яка викликає симпатію. А інша — Президентом країни. Президенту треба мати ще й якусь волю. І питання в тому — до чого. Волю до волі, волю до виконання якогось пунктика, чи волю до того, щоб усе-таки працював механізм? Як продюсер, який є не найкращим музичним продюсером, можу сказати, що я у своєму роді — президент переможців «Шансу». На «Фабриці зірок» продюсер Козловського, Валєвської й Табакова вже б давно озолотився, цих співаків би крутили, крутили й крутили. А в мене, як в анекдоті: «Зате ми вміємо гарно співати». Так що я — музичний продюсер поки що програю собі-телепродюсеру. Хоча своїх «телевізійнонароджених дітей» по світу не пускаємо... Підтримуємо, в тому числі й власними грошима. Остання витрата — кліпи Козловському й Табакову. У результаті — дірка в сімейному бюджеті... А «Фабрика зірок» збудована інакше. Не зважаючи на рейтинги, її б ніхто не робив, якби продюсери «Фабрики» не знали, що потім вони зароблять на цих дітях, умовно кажучи, мільйон доларів, проїхавши десятками міст Росії.

— Виходить, оскільки ми не хочемо раціонально мислити, то живемо мільярдерським життям, але без мільйонів?

— Є таке. Я називаю це дурною філантропією. Хочеться витратити гроші на Козловського, причому з наріканнями дружини — мовляв, що ти робиш, коли він тобі, як співак, ці гроші поверне? Але ж якщо в нього не вкладати гроші, він зупиниться. Узагалі, переможців «Шансу» я розглядаю як промо проекту «Шанс». Адже якщо не виходять диски, наприклад, Козловського, його пісні не звучать в ефірі, то в людей виникне запитання: навіщо тоді ви його «народили» в «Шансі»? Мельнику — 16 років і він, знову ж таки, буде в нас латентною зіркою. Я не вважаю, що зараз він десь звучатиме. Може, на якихось закритих президентських вечірках, куди його водитиме В. Гришко.

— А коли може з’явитися диск Віктора? Як це можна реалізувати? Хто за це повинен узятися?

— А який сенс? Зараз поки що є диск шостого «Шансу». Там є арія Калафа з опери Джакомо Пучіні «Турандот» у виконанні В. Мельника. Щоб був диск Мельника, йому треба добряче попрацювати й записати десять арій. Це — можливо. Але коли буде продукт і наскільки він буде конкурентоспроможним, треба запитувати у В. Гришка...

— Але коли Віктор пройде консерваторію, це буде зовсім інша історія. Добре було б для початку зафіксувати необроблений алмаз. Було б добре, якби він заспівав, наприклад, те, чого його вчила бабуся, мати...

— Давайте зробимо спільну акцію газети «День» і проекту «Шанс». Арії ми записати можемо легко, тому що вони відомі. Але давайте проведемо соціологічне дослідження з приводу того, чи дійсно, буде цікаво послухати «натур-продукт», який з погляду оперного навчання абсолютно необроблений. Можна записати десять арій, записаних до навчання в консерваторії, й ці ж десять арій уже після закінчення консерваторії. І потім порівняти. Але треба прояснити, чому ми обрали для виступу арію Калафа. Насправді ми не знайшли пісню, яку б цікаво було послухати глядачам, і де є класна сольна партія. Інша проблема полягає в тому, що коли зустрілися Володимир Бебешко, В. Гришко й Вітя — я їм поставив завдання, щоб у фіналі Віктор не співав арію Калафа. Але арія Калафа виявилася найкращим варіантом. Річ у тім, що Віктор вивчив відомі арії за платівками. І він, може, й не знає пісню «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю». Він знає, що є така пісня, але виконує її непереконливо.

— Зараз багато людей уболіває за те, щоб Віктора, грубо кажучи, не «уніфікували». Адже в нього є неповторність.

— Так. Але є ще одна річ: нам невідомо, яким голосом повинен співати В. Мельник. Очевидно, це залежить ще й від тих, хто повинен поставити його голос. Не до тієї людини потрапить — і все. Проте В. Гришко є професором консерваторії й займатиметься ним серйозно.

— Ігоре, а що відбувається з тими учасниками, які програли, але мають хороші вокальні дані?

— Нічого. Плачуться, телефонують, просять їх кудись узяти, щось із ними зробити. Мені самому це не реально. На це немає коштів. І технології немає. Усім відомим продюсерам час від часу пропоную того чи іншого учасника «Шансу».

— Як проходить відбір нових пісень? Із якими композиторами, поетами ви працюєте?

— В останньому концерті «Шансу» пісні для фіналістів написали відомі українські автори Геннадій Крупнік і Олег Харитонов. А для третього «Шансу», наприклад, майже всі пісні написав Артур Желєзняк. Хоча після концертів мені вже кілька композиторів при зустрічі говорили, щоб я оголошував тендер на написання пісень для фіналістів. І я не проти. Хочу, щоб щоразу рівень пісень зростав.

— У вас пісні, які обирають на «Караоке», здебільшого російські. Чому?

— Я вважаю, що не можу диктувати, що кому обирати. Більше того, в нас співають і англійські, й французькі пісні. І я тільки радий. Раджу лише не співати пісень, яких люди не знають, бо тоді їх неможливо оцінити. Хоча, як виявилося, можна й арію Калафа оцінити... Мені навіть листи пишуть із приводу того, що ми не популяризуємо українську мову. Але, на жаль, для першого туру нових українських хітів замало. Це — проблема.

— Ігоре, а у вас є таке відчуття, що українське сьогодні треба стимулювати?

— Наприклад, у Москві хочуть купити «Караоке на Майдані». Власне, там із телекомпанією «Гра» ми й придумали цю програму. «Шанс» — оригінальний продукт, якого ніде не існує. То ж якщо в Москві буде «Караоке», то, очевидно, буде й продовження — «Шанс». Але мені продюсувати програми й у Києві, й у Москві одночасно означає втратити себе для своєї сім’ї. Звичайно, у Москві потрібно вести програму російською. Я вмію розмовляти російською, але коли в Москві зупиняю таксі й говорю «Останкіно», чую у відповідь: «Ви з Києва!» Відчувають стовідсотково. Але в цьому й може бути моя «фішка». Буду мовною Хангою.

До речі, що означає стимулювати? Як захищати? На мій погляд, захищатися повинні не ми з вами. Повинна бути відповідна політика. У чому конкретно вона повинна полягати, не знаю. Можливо, в преференції українським виданням чи ще чомусь. Я хочу цього з погляду українськості. Як виробника телевізійної продукції мене конкуренція не лякає. Мої програми «б’ють» навіть російські серіали...

— Тоді скажіть, чи є у ваших планах нові проекти?

— Є. Але про них будемо говорити лише тоді, коли вони будуть зняті на плівку.

— За ці останні роки ви відчули, що ваш добробут зростає? Ринкова модель працює?

— Ринкова модель працює. Вона дуже чітко просліджується на кошторисі програм. Перші програми «Караоке на Майдані», наприклад, телеканал «Інтер» купував за десять гривень плюс ПДВ, тобто за 12 гривень. А зараз — інші суми на виробництво.

— А іншим кажуть: хочете показатися в телевізорі — заплатіть!

— Це не професійний підхід. До речі, в мене декілька років тому була новорічна передача «Караоке на дивані», куди я запрошував людей співати. Серед гостей дивану був і Станіслав Аржевітін, який тоді був головою правління банку «Ажіо». Крім С. Аржевітіна, там були присутні ще Богдан Бенюк, Руслана Писанка, Олена Вітриченко й ще хтось, уже, вибачте, не пригадую. Так ось після того, як Аржевітін проспівав, ще декілька днів комерсанти «Інтера» зустрічали мене запитаннями про те, скільки мені заплатив С. Аржевітін. Я тоді казав, щоб спитали, наприклад, у Б. Бенюка, скільки він мені заплатив. Відповідали, що Б. Бенюк — артист, йому потрібен ефір. А для мене С. Аржевітін просто стояв першим у списку банкірів на букву «А». А помаранчевий(!) диван, на якому тоді сиділи гості, ми після розіграшу віддали якомусь глядачеві з Івано- Франківщини. І теж багато хто не повірив, що я його собі не забрав.

— Усі ваші проекти мають право на довге життя. Тому що, наприклад, усе те, що співають «на дивані», дуже потрібне. Адже це — «живе» спілкування. У всіх розмовних форматах нам цього бракує. Але кожного разу під час перегляду «Караоке» виникає думка: коли ж ці люди почнуть грубіянити? Як у «Караоке» вам вдається цього уникати?

— Люди в нас абсолютно нормальні. Наприклад, у Львові на зйомках передачі, в якій переміг Козловський, ми на асфальті намалювали крейдою коло, як у Гоголя, навіть із «запасом». Ніхто не заступив! Коли зняли передачу, то помітили, що через те коло народ стоїть далеко. Ми були шоковані. А так можу пригадати лише два випадки (хоча, може, кожен співак скаже своє), коли хтось повів себе некоректно відносно мене.

До речі, в Донецьку, Харкові, Маріуполі я веду «Караоке» українською мовою й усі мене як українця сприймають просто «на ура». Навіть вони зі мною намагаються розмовляти українською. Хоча потім починають: можна російською? Але все нормально — я розумію. А ще мені подобається наша передача тим, що ми змушуємо людей підтримувати долю інших людей.

— Напевно, це теж та аудиторія, яку ви виховали?

— Напевно, так. І знаєте, в чому ще глядацька цікавість до мене, як ведучого? Я — глибоко законспірований ведучий, бо в мене за плечима є передісторія «Що? Де? Коли?». А ще — кандидатська ступінь, участь у «Брейн Ринзі» (не остання з погляду інтелекту програма!). І я гадаю, що все це десь відкладається в мозку глядача. Мені хочеться вірити, що Ігор Кондратюк — інтелігентний ведучий. Принаймні хочеться ним бути. Наприклад, Наталя Стеценко, дружина покійного Ворошилова й «мама» телекомпанії «Гра», вважає, що, крім мене, «Караоке» взагалі ніхто не може вести. Вона каже, що треба бути рідкісним дурником, щоб жодного разу не зірватися на деяких дуже нахабних глядачів.

— А ви самі співали коли-небудь?

— Я співав у ВІА «Асоль», коли навчався в школі в селищі міського типу Каланчак Херсонської області. Там був соліст Саша Кот і мій друг Ігор Жук. А я щось підвивав. Тобто за великим рахунком я не співав. Але вважаю, що слух у мене є. І це — мій прапор.

— А смак?

— Не знаю. Я знаю всю радянську естраду, яку крутила радіостанція «Маяк».

— Але є багато людей, які співати не можуть, але дуже хочуть...

— Так скрізь. Не вміють писати — пишуть, не вміють керувати — керують...

— А що ви слухаєте вдома?

— Я вдома відпочиваю. Хоча останнім часом слухаю пісні, які співає моя маленька донечка. Їй менше двох років. Репертуар такий: на першому місці — «Їхали козаки з Дону додому», на другому — пісня «Небо плаче» Віталія Козловського, на третьому — пісня про кохання Ірини Білик «Я никогда не устану ждать». Тобто пісні, які вона почала наспівувати після «Шансу». Дитячі мультяшні пісні поки що не йдуть. Наспівувала лише пісню «Антошка, Антошка», коли ми її переробили й замість «Антошка» проспівали ім’я старшого братика «Сережка». Їй вона сподобалась. Але коли вона зрозуміла, що в оригіналі — Антошка, то як рукою зняло. Однак, на мій погляд, роботою в «ящику» я псую своїм дітям життя. Вони неадекватно це сприймають. Наприклад, Даня якось у першому класі зайшов до четверокласників і сказав: «Добрий день, я Даня Кондратюк, хто хоче зі мною дружити?» Він у нас веселий хлопчик, але такого я собі навіть придумати не міг.

— Ігоре, а ви ніколи не шкодували, що кинули науку?

— Я шкодую в тому сенсі, що це було щось стерильне й чисте. До того ж, на відміну від шоу-бізнесу, наука вимагає тиші та зосередженості. Але не секрет, що я не став «доконаним» ученим тому, що, по-перше, мене цікавило оточуюче життя й я органічно почував себе в клубі «Що? Де? Коли?», а по-друге, тією наукою, якою я займався, треба займатися на Заході. Вона називається експериментальна молекулярна біофізика.

— І все ж таки ви б хотіли вести якусь програму, де б була «жива» розмова з аудиторією?

— Мені, наприклад, подобаються проекти, які робив Донахью. Обов’язковий елемент — розмова не просто з гостями, але й з публікою в студії. Бо завжди можна почути цікаві погляди на те, що кажуть відомі «занудні» персони. Але якщо робити ще й такий проект, то коли тоді жити? Утім, інтерес до людей, принаймні найближчі сорок років, буде точно. А далі — подивимося...

Розмовляли Лариса ІВШИНА, Ганна ШЕРЕМЕТ, Тетяна ПОЛІЩУК, Михайло МАЗУРІН, Юлія КАЦУН, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments