Дружба! Велике це слово – дружба! Може, найбільше з усіх слів людських. Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають.
Всеволод Нестайко, український письменник

Iнформаційна засада

Комунікаційний «ляп» військового речника виявився тестом для української журналістики
11 травня, 2018 - 12:51

Під час травневих свят на одному з центральних каналів вийшла передача, яка стала причиною бурхливих дискусій у соціальних мережах. Тем для обговорення виявилося відразу дві, причому абсолютно різні: одна — щодо професійності діяльності силових структур у сфері комунікацій, друга — про громадянську позицію журналістів. Але через те, що йдеться про один і той самий інформаційний привід, ми поговоримо з вами про обидві теми разом і зробимо наприкінці також відразу два важливих висновки.

ТРАДИЦІЇ СРСР

Пропаганда та мовчання. Так двома словами можна описати принцип, на якому будувалася діяльність війська Радянського Союзу в сфері, так би мовити, зв’язків із громадськістю.

Так сталося, що в дитинстві частіше, аніж казки та мультфільми, я дивилася передачу «Служу Советскому Союзу» і читала газету «Красная Звезда». Тому не просто знаю, а й прекрасно пам’ятаю, як це виглядало на практиці. Від Червоної / Радянської армії можна було дочекатися або агіток, або викривальних матеріалів про «натовську воєнщину». Все. Що, певна річ, є закономірним і зовсім не дивує.

Утім, подив викликає інше — коли 2014 року в Україні розпочалася війна, стало очевидно, що комунікаційні практики українських воєнних відомств все ще багато в чому продовжують традиції СРСР.

Зараз ситуація дуже сильно змінилася, але все ж таки нагадаю, чого саме від «совкового піару» нам не вдалося позбутися у військових комунікаціях на початок війни:

•  ігнорування суспільного запиту на інформацію; замовчування, намагання приховати суспільно важливі відомості;

•  толерування, іноді навіть спонукання до поширення неправдивих відомостей;

•  відсутність розуміння різниці між інформуванням і стратегічними комунікаціями, стратегічними комунікаціями та пропагандою;

•  невміння працювати в умовах відкритого суспільства та інформаційної прозорості;

•  невміння співпрацювати з недержавними та неконтрольованими ЗМІ;

•  невміння співпрацювати з відкритим (майже) демократичним суспільством;

•  нерозуміння реалій інформаційного простору в добу розвитку не тільки інтернету, а й соціальних мереж.

Сьогодні, як уже зазначалося, ситуація в комунікаційній сфері у збройних силах є набагато кращою. Звісно, до рівня висвітлення «Бурі в пустелі» нам ще дуже далеко, але зміни, дійсно, відбулися й відбуваються.

Цікаві дописи військових підрозділів, змістовні повідомлення прес-служби Операції Об’єднаних сил, інформативні, але при цьому стримані репортажі телеканалів із передової — все це не можна навіть порівняти з рівнем інформування зразку 2014 року. Втім, іноді стає дуже помітним, що трансформація відділів пропаганди радянського зразка в підрозділи стратегічних комунікацій в армії відбувається важко та «зі скрипом».

«ЛЯП» ТА ЙОГО ПРИЧИНИ

Останній «збій» стався під час травневих свят.

Як відомо, переформатування Антитерористичної операції на Операцію Об’єднаних сил відбулося 30 квітня. Таким чином, за комунікаційними законами всі оборонні відомства, зокрема Генеральний штаб Збройних сил України, мали б у святкові травневі дні пояснювати «ключовим аудиторіям» (у тому числі громадськості), що і навіщо змінилося.

Закономірно, що речник Генштабу ЗСУ, який був гостем програми «Тема дня» на «UA:Перший» 3 травня, відповідав і на запитання, пов’язані з ООС. Втім, щось пішло не так. Військовий, розповідаючи про зміни у статусі операції, робив це настільки плутано й сумбурно, що в якийсь момент несподівано виявився дуже близьким до висловлювання сумнівів щодо легітимності використання Збройних сил під час проведення АТО, хоча, звісно, мав на увазі зовсім протилежне.

Висновок із цього можна зробити лише один: у Генштабі немає ефективної системи підготовки спікерів для публічних виступів. Що неприпустимо: якщо наші Збройні сили вже перейшли на рейки відкритості та взаємодії із суспільством, то має бути налагоджена насамперед професійна комунікація з громадськістю та медіа. Але виступ речника Генштабу на ТБ продемонстрував, що десь у цьому напрямку є кричущі недопрацювання.

Це дивує, бо в медіаполі постійно присутня інформація про проведення навчань, тренінгів, курсів для спеціалістів ЗСУ з публічних комунікацій. Напевно, або вчать не тих, або не того, або навчатися треба ще більше та інтенсивніше. Що передбачає, зокрема, спеціалізовані тренінги для телевізійних інтерв’ю для всіх публічних осіб, заздалегідь підготовлені «комунікаційні платформи» на всі актуальні та кризові теми, підготовку «запитань-відповідей» за всіма напрямками діяльності армії...

Важливо, щоб військові розуміли: за умов гібридної війни, де інформаційне поле бою є не менш важливим, ніж окопи на фронті, прокол у комунікаційному супроводі ООС — це поразка під час бойового зіткнення. Причому поразка не тільки ЗСУ, а наша спільна поразка, всієї країни.

На цих словах ми, власне, підійшли до іншого аспекту комунікаційного «ляпу» Генштабу.

НЕСФОРМУЛЬОВАНИЙ МЕСЕДЖ

Журналіст, який розмовляв з представником Генерального штабу на «UA:Перший», тобто на Суспільному телебаченні, після виходу програми в ефір обурювався і критикував військового за його виступ. (Спеціально не пишу ні прізвища речника Генштабу, ні ведучого передачі, тому що це не важливо — важливими є висновки, які вдалося зробити після побаченого на ефірі та під час дискусії після нього.)

Отже, ведучий програми постфактум піддав критиці представника ЗСУ через нібито неврегульованість правового статусу використання Збройних сил під час проведення АТО. Справді, саме так можна було трактувати плутані висловлювання гостя студії,... якщо не брати до уваги той неспростовний факт, що він намагався донести зовсім інший, протилежний висновок і просто не зміг його чітко сформулювати.

Після виходу передачі в ефір та розміщення частини відео програми на «Фейсбуці» декілька військових кореспондентів та автор цього тексту намагалися пояснити журналісту Суспільного очевидні речі про те, що йдеться лише про невдале формулювання, через яке відбулося спотворення сенсу, що не потрібно через обмовку «наїжджати» на Генштаб і владу загалом. Насправді, цієї «зради» можна було б уникнути, якби ведучій поставив під час передачі запитання, які допомогли б гостю висловити свою думку чіткіше, а не заплутали його ще більше. Але журналіст зробив інакше. І це, як виявилося, його свідома позиція.

У коментарях до свого посту з відеофрагментом ведучий програми наголошував, що допомагати військовим у комунікаціях — це завдання прес-служб, а не журналістів, і порівнював роботу ЗМІ з роботою військовою прокуратури, яка викриває злочині армійців.

Цей підхід, крім того, що є хибним за визначенням, є також ознакою дуже небезпечних явищ у вітчизняному медіасередовищі.

В’ЄТНАМ У ГОЛОВАХ

По-перше, чомусь у деяких медійників має місце сприйняття журналістської діяльності як каральної функції. Звичайно, ЗМІ можуть ба навіть мусять викривати й повідомляти громадськості про помилки або навіть злочини влади. Але точно таким чином медіа мають інформувати і про здобутки та досягнення влади. І не тому, що вони є адвокатами владних установ, а тому, що функція ЗМІ — бути медіаторами, посередниками між владою та суспільством, а ніяк не захисниками, обвинувачами або суддями.

По-друге. Виявилося, що деякі журналісти сприймають Збройні сили держави як опонентів, яких треба «підловити», викрити і при нагоді ще звинуватити. Небажання допомогти людині в формі виглядає дуже дивно, тому що військові на Донбасі захищають не владу, а країну, в тому числі — цього конкретного телеведучого. Але, як виявилося, окремі працівники українських (і проукраїнських) ЗМІ не сприймають Збройні сили як своїх захисників, відчувають себе практично в різних віртуальних окопах з українською армією. За зразок моделі своєї поведінки такі журналісти мають... антивоєнну кампанію в США часів війни у В’єтнамі. Їх навіть не турбує той факт, що півстоліття тому американські військові воювали не на території своєї країни, що жодні агресори тоді не захоплювали й не обстрілювали американські міста... І це насправді змушує серйозно замислитися.

Свого часу мало місце широке обговорення суперечливої поради Насті Станко із Громадського ТБ щодо неприпустимості вживання терміна «наші» стосовно українських військових. Потім дискусія припинилася. Але, як виявляється, процес відчуження частини журналістів від Збройних сил тривав і далі, тож тепер маємо окремих представників професії, які не лише не вважають українську армію своєю, а й пішли ще далі й поводяться з представниками ЗСУ як з умовним противником. Це, насправді, є серйозною проблемою, причому для всіх — для вітчизняної журналістики, для війська, для суспільства і для країни загалом.

ІМІДЖ ЗСУ І СТАТТЯ 65

Повертаючись до початку тексту, де йшлося про комунікаційні недопрацювання української армії, напевно, можна було б констатувати, що це явище «розколу» між військовими та окремими медійниками є наслідком того, що армія не змогла побудувати собі правильний, ефективний цільовий імідж у журналістському середовищі. Невідомо, з яких причин — невміння, небажання, браку належного фінансуваня, але так сталося. Втім, такий «діагноз» точно не буде вичерпним.

Скільки раз вже доводилося писати на цю тему, і ось знов: абсолютно незрозуміло, як журналісти-громадяни України примудряються під час війни бути в опозиції до українських військових. Чому в них не виникає жодної співпричетності до захисту країни? Чому вони, будучи громадянами України, вважають за можливе жити за принципом «не моя війна»?

Здається, вітчизняні навчальні заклади, зарубіжні грантові програми, меценатські проекти олігархів — все разом узяте, — виховали нам цілу плеяду журналістів «без громадянства» — без відчуття співпричетності до життя власної держави та без громадянської позиції. Ця проблема нам точно ще не раз добряче «відгукнеться» в абсолютно різних сферах нашого життя. Бо не може жити і розвиватися держава без громадян.

Відповіді на запитання «Що робити» за підсумками цієї травневої дискусії навколо однієї телепрограми є дуже короткими.

Міністерство оборони, Генеральний штаб мають терміново підвищити якість своїх публічних комунікацій та кваліфікацію своїх спікерів. Не соромтеся просити про допомогу — врешті-решт, запитайте НАТО, як вони це роблять. Нехай навчать всіх, хто спілкується з громадськістю і ЗМІ. Тому що гібридну війну одними бойовими підрозділами не виграти.

Що ж до журналістів... Під час своєї діяльності можна і потрібно критикувати владні установи та їхні рішення. Але влада — це не держава і, тим паче, не країна. Якщо Україна потерпає від гібридної агресії, то конституційний обов’язок усіх громадян, включаючи журналістів, — захищати її незалежність і територіальну цілісність. Іноді — допомагаючи владі це робити. Але, здається, багато редакційних політик та особистих переконань журналістів необхідно переглянути для того, щоб вони відповідали вимогам ст. 65 Конституції України.

Наталя ІЩЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments