Iнформаційний простір — не прохідний двір

За всі роки незалежності український інформаційний простір виявився не лише найбільш незахищеним, а й, по суті, «окупованим» іноземними суб’єктами. Свідченням цього є, наприклад, останні демарші міських та обласних рад низки південно-східних областей стосовно надання російській мові статусу другої державної чи офіційної на певній території, утиску україномовних засобів масової інформації, вільготного, а у більшості випадків і вульгарно-агресивного поводження російськомовних телерадіокомпаній, розширення мережі книгодрукування недержавною мовою й т.ін. Усі ці «віруси», як вирощені у нас, так і занесені у наш інформаційний простір ззовні, продовжують ширитися.

Хто повинен у цій ситуації взяти на себе роль захисника? Передусім, звісно, держава. Органів, чиє призначення полягає саме в захисті інформаційного простору, — кілька. І всі вони протягом років змагаються у своїй неефективності.

Серед відповідальних за інформаційний простір, зокрема, Державний комітет телебачення та радіомовлення України. У положеннях про цей орган чітко та конкретно записано: «участь у формуванні та реалізації державної політики в інформаційній і видавничій сферах, у сфері захисту моралі», «державний контроль» у названих вище сферах, «розширення інформаційного простору», збільшення «доступу до національних інформаційних ресурсів», «підвищення рівня інформаційного забезпечення населення відповідно до європейських стандартів». По суті, доречніше було б його називати Міністерством інформаційної політики. Але не в назві суть. Обов’язків у цієї державної інституції вистачає, прав теж немало, а ось як справи з його роботою, ми дізналися у голови комітету Юрія ПЛАКСЮКА.

— Слідкувати за рухом в інформаційному просторі повинна держава. Адже цей простір — не прохідний двір, де кожен може ходити, де хоче і як хоче, — каже Юрій ПЛАКСЮК, обѓрунтовуючи потребу існування Держкомтелерадіо. — Тим більше, що комітет виконує стільки різних інформаційно-галузевих функцій, що жодна державна служба не змогла б реалізувати їх комплексно і ефективно.

Комітет опікується не лише усіма державними телерадіоструктурами, як було ще за радянських часів, а й усіма державними ЗМІ: друкованими, аудіо та відео, книговидавничою сферою. Комітет і Нацрада з питань телебачення та радіомовлення, доповнюючи одне одного, спільно формують цілісну інформаційну політику в країні. У Держкомтелерадіо поле діяльності пов’язане передусім із матеріально-технічними і творчими процесами національних і обласних державних телерадіокомпаній. Зокрема, із виробництвом телерадіопрограм на державне замовлення. Комітет співпрацює також із регіональними підрозділами з питань преси та інформації, які серед іншого опікуються на обласних рівнях питаннями друкованих і електронних ЗМІ. Усі ці структури фінансуються з бюджету країни. Комітет забезпечує діяльність усього 31 організації. Принагідно скажу, що нинішнього року на виробництво телерадіопрограм у держбюджеті передбачено 360 млн. гривень, а на їхнє розповсюдження близько 97 млн. гривень. Ці кошти лише на 30 відсотків покривають потреби державних телерадіоорганізацій, тим більше, що концерн РРТ надає їм телекомунікаційні послуги на рівні комерційних структур. Ніяких привілеїв немає. А все, що зможуть заробити обласні державні ТРК на рекламній діяльності та наданні різних платних послуг, йде в основному на матеріальне заохочення працівників і якась дещиця — на розвиток. Але це мізерні кошти, тому не дивно, що майже кожного року утворюється кредиторська заборгованість регіональних державних телерадіокомпаній перед концерном.

«ОДТРК ЗАБУЛИ, ЩО ВОНИ — НЕ КОМЕРЦІЙНІ»

— Понад два роки комітет не мав керівника. Наскільки це позначилося на якості його роботи? Обійнявши у квітні посаду голови комітету, з чим ви у першу чергу зіткнулися?

— Звичайно, кожен заступник, кожен департамент, кожен відділ працював. Але узагальнити, осягнути цілісну управлінську систему координат комітету без керівника було важко. Багато рішень приймалося кулуарно, непрозоро. Мала місце і кадрова плутанина, випадки покривання зловживань окремих генеральних директорів ОДТРК. Переважно поділ вівся на «своїх» — і бездумних виконавців, так би мовити, службових чорноробів, на яких списувалися усі недоліки. Приваблювала лише державна служба, а не державна справа, державні інтереси. Деякі обласні телерадіокомпанії забули, що визначальними для них є державні пріоритети, а не комерційні. І їхній обов’язок показувати реальний стан суспільно-економічного життя в регіоні, а не займатися піаром місцевих князьків і грошових мішків, а тим більше не розповідати про нічні клуби, модні дефіле, виставки коштовностей і дорогі автомобілі.

Або візьмемо деякі районні газети, що складаються із двох сторінок — на одній привітання, на другій — співчуття. Хоч як це дивно, а доводиться ще читати суцільні рапорти щодо бурхливої діяльності. Не кращі справи з ефективним використанням часу і коштів у телерадіокомпаніях. Наприклад: у компанії працює 350 осіб, які виробляють власного продукту аж... 2,5 години. Плюс радіо до шести-восьми годин дотягує. Виходить, що кожен член цієї «компанії» виробляє продукції всього на кілька хвилин за весь робочий день. Причому, у генеральних директорів по шестеро-семеро заступників. А в комерційних компаніях працює по 80—90 осіб, і їхній ефірний час складає 24 години.

— Я би сказав, що це теж не показник з точки зору виробництва для суспільства телерадіопродукції. Бо із тих 24-х годин програм власного виробництва у комерційників набереться менше ніж шість-вісім. Все решта — зарубіжна кінопродукція та різні розважальні програми...

— У них своя інформаційна політика і свої правила гри, своє розуміння законодавчих норм.

— І свої впливові покровителі?

— А вони вимагають високих рейтингів. А де рейтинги? Там, де вирують політичні, фінансові, гламурні пристрасті. Десь близько 70-ти відсотків усіх програм і передач центральних комерційних каналів створюється на столичному підѓрунті, або, як говорять журналісти, на київському паркеті. Тому не дивно, що одні і ті ж сюжети майже на всіх каналах з одними і тими ж дійовими особами. Коли ставки високі, ніколи подумати про журналістську етику, про здорове професійне суперництво. Хоча кожне зауваження з цього приводу розцінюється не інакше, як посягання на свободу слова.

Така ситуація склалася не вчора і не сьогодні. Останні судові процеси кількох телеканалів засвідчили про серйозні хвороби незахищеності інформаційної сфери, яка постійно в країні піддається сторонньому впливу сильних світу цього. А це небезпечно для суспільства. Особливо зараз, коли нарешті починає формуватися система суспільного мовлення. Наголошую: саме суспільного, а не громадського. Це різні речі, і їх не варто плутати. Громадське радіо і телебачення може бути сегментом суспільного, оскільки виражає інтереси лише одного чи кількох громадських утворень, територіальних громад, тоді як суспільне — гармонізує інтереси усіх громадян суспільства. Тому я цілком підтримую президентську концепцію створення суспільного телерадіомовлення.

«ПРОПОНУЄМО ЗАПРОВАДИТИ АБОНЕНТСЬКУ ПЛАТУ»

— Юрію Олександровичу, уже не перший рік іде мова про роздержавлення регіональних телерадіокомпаній. Яку позицію тут займає комітет?

— Якщо коротко — то державну. І ті, в кого сверблять руки якнайшвидше «прикрити» державні ТРК, повинні знати, що йдеться про цілісний майновий телерадіокомплекс вартістю мільярди гривень. У чиї руки його передавати? І скільки може бути тих рук? Невже сумні приклади із розбазарювання державного майна в інших галузях нічого не навчили? А в даному випадку мова йде не про трактори, комбайни, корівники, верстати, окремі заводи і фабрики, а про величезні інформаційні ресурси, про телерадіопростір, у якому має бути присутня позиція і голос держави, країни, а не чиїсь приватні тимчасові забаганки. Врешті, варто пам’ятати про інформаційну безпеку України. Хіба ми не бачимо, як комерційні канали постійно граються у нові формати, перекроюють сітки мовлення, купують нових шоуменів, серед іншого за кордоном, а згодом зникають з горизонту цілі компанії, як, наприклад, сталося з «Ютаром», «Гравісом» чи «Радіо Рокс», «Мегаспортом», багатьма регіональними ТРК?! Це ж несерйозно і небезпечно. А отже, лише закон та задекларований урядом виконавський порядок разом із належною організаційною готовністю державних ТРК забезпечать еволюційний перехід від, у багатьох випадках, архаїчних способів регулювання державного телерадіомовлення до суспільного. А якщо конкретніше, ще з добрий десяток років держава зобов’язана бути ключовим гравцем в організації суспільного мовлення, мінімум на 51 відсоток впливу на його діяльність.

До речі, Держкомтелерадіо пропонує передбачити не лише впровадження абонентської плати як джерела фінансування суспільного телерадіомовлення, а й визначення прозорих фінансових пріоритетів для меценатів, спонсорів, інвесторів. Точніше деякі податкові пільги для тих, хто має бажання і можливості вкладати кошти у цю сферу.

— Юрію Олександровичу, з організаторської точки зору нібито все передбачено. Але ж як себе почуватиме новий «потяг» під назвою «суспільне мовлення» на старих рейках?

— Дійсно, технічна база обласних державних телерадіокомпаній потребує переоснащення. Адже по-справжньому вони оновлювалися 25—30 років тому. Тобто телерадіокомплексам з такою технічною начинкою нічого мріяти про європейські стандарти мовлення. Йдеться про значні фінансові затрати. І починати слід із флагманів телерадіоефіру — НТКУ, НРКУ. Тому робимо найбільш оптимальні розрахунки. Для цього по кожному регіону проводимо інвентаризацію усіх технічних засобів. До речі, вимальовується цікава картина. Там, де керівники підходили до цієї справи по-державному, дбали про перспективу розвитку компанії і щороку вкладали певну суму коштів у переоснащення, там особливих проблем не буде, у тому числі з упровадженням цифрового телебачення. Це, між іншим, хороший спосіб тестування керівників.

— Але не менш складна і заплутана ситуація склалася із реформуванням державних і комунальних ЗМІ. Чи зрушиться, і як скоро, цей «віз» із місця?

— Я переконаний, що це станеться уже наступного року. Ще в жовтні 2005 року Парламентська асамблея Ради Європи закликала керівництво України розпочати роздержавлення друкованих засобів масової інформації, заснованих органами державної влади та місцевого самоврядування. У січні 2006 року був указ Президента України, яким передбачали ряд заходів щодо обмеження впливу місцевої влади на комунальні ЗМІ і поступового переходу до їхнього роздержавлення. Держкомтелерадіо розробило проект Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», де визначено механізм та строки реформування. Процес триватиме сім років — три роки перший етап і чотири роки — другий. Це з дня набрання чинності закону. Причому буде передбачено кошти — для першого етапу пропонується сума до 17 млн. гривень, для другого — 250 млн. Це, звичайно, приблизні розрахунки. Крім того, пропонуються різні варіанти безоплатного надання майна підприємствам, створеним редакціями друкованих ЗМІ, пільгові умови оренди приміщень і т.ін.

Комітет виступатиме також із пропозиціями щодо об’єднання районних газет: створення міжрайонних з відповідними корпунктами, хоча і сьогодні без реформування це не забороняється законодавством. За базовий братиметься район, де технічна база відповідає сучасним поліграфічним вимогам, де створено нормальні умови для працівників редакцій і де ЗМІ знаходять підтримку в органах місцевого самоврядування.

НЕ НАЗИВАЙТЕ ТЕЛЕПРИЙМАЧ «ЯЩИКОМ»

— А як щодо мови?

— Щодо використання державної мови в ефірі, то тут, на мою думку, треба внести певні уточнення до статті 10 закону «Про телебачення і радіо». Добре відома теза із тієї статті: «телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою». Що значить «ведуть мовлення»? Це лише дикторів, ведучих стосується? Законодавець має конкретизувати цю новелу, аби не було різночитання і в ефірі не виникали ніякі мовні бар’єри. Тим більше знаю з практики, що кожен член Нацради розуміє і трактує цю статтю на свій лад. Вимога має бути одна для всіх: журналісти, ведучі прямого ефіру, кореспонденти, диктори державних і загальнонаціональних телерадіоканалів мають бути україномовними. Якщо гість студії чи співрозмовник на місці події не володіє українською мовою, то ведучий повинен це попередньо узгодити з ним: яку мову він розуміє краще. І ще одне. Місцеві органи самоврядування мають захищати мовні інтереси нацменшин не «вообще», а лише у випадку конкретного звернення об’єднання громадян тієї чи іншої національності. І тоді одразу політика зникне. Держава зобов’язана дати людині можливість висловитися у ЗМІ тією мовою, яку вона вважає своєю рідною, а національним меншинам — розвивати свою культуру, своє мовне середовище. Особливого уточнення і конкретизації вимагають положення щодо мов національних меншин. Тут теж плутанина, кожен відому Хартію розуміє по-своєму. Щодо нового мовного законопроекту групи народних депутатів, то безперечно у Верховній Раді України з даного приводу буде гостра дискусія. Переконаний, що і Президент України, і голова Верховної Ради України як ніхто розуміють необхідність виваженого обговорення питання, аби не збурити суспільство.

Слід визначити нарешті рамки вживання російської мови, яка аж ніяк не є засобом спілкування національних меншин, а з другого — забезпечити непорушність державного статусу української мови. Як і непорушність кордонів держави Україна. Тому моя позиція проста: поряд із новаціями щодо вживання російської мови посилити у законі відповідальність як державних чиновників, так і функціонерів усіх владних та господарських щаблів, без знижок «на регіональні особливості», за ігнорування обов’язкового володіння українською мовою, тим більше — за зневажливість до громадян, які свої проблеми доносять до цих державників рідною мовою.

— Юрію Олександровичу, ви слушно говорите про те, що треба поліпшувати якість телерадіопродукції. А це, як відомо, залежить від рівня професійної майстерності не тільки телерадіожурналістів, а й інших спеціалістів, адже, на відміну від друкованих ЗМІ, цю продукцію створює щонайменше три-чотири особи.

— Справді, телерадіопродукт є результатом колективної творчості. Це як в оркестрі. Одна фальшива нота — і твір неякісний. Щоб цього не було, розробляємо цілісну програму перепідготовки усіх кадрів, в тому числі й керівних. Хочеш отримати вищу посаду — здобудь для цього відповідні знання. Такі можливості є. У нашій системі діє Інститут підвищення кваліфікації. Причому його послугами можуть скористатися працівники усіх телерадіоорганізацій — державних, комунальних, приватних. Лише одне прохання до творців газетних публікацій: не називайте телеприймач «ящиком». Це ображає телевізійників, які днями і ночами гріються біля не зовсім сприятливих для здоров’я електронних приладів, аби ми пізнавали світ в режимі on line.

«УКРАЇНСЬКА КНИГА» ДІЯТИМЕ Й НАДАЛІ

— Що скажете про результати останньої книжкової виставки-ярмарку, що проходила під орудою Держкомтелерадіо?

— По-перше, практично всі області демонстрували свою продукцію. Причому виготовлену на державних поліграфічних підприємствах. Отже, видавничо-поліграфічна галузь хоч повільно, але стає на ноги.

По-друге, серед авторів — у переважній більшості нові імена, молоді, талановиті поети і прозаїки. Отже, програма «Українська книга» діє. Правда, останніми роками були перекоси, які дещо понизили репутацію цієї програми. Окремі автори, особливо столичні, потрапляли у списки по кілька разів і далеко не з бестселерами. І це при тому, що існував нібито суворий відбір. Це знову ж таки рецидиви непрозорості, кулуарності. Тому дещо відкоригували склад Експертної ради, переглянули окремі вади визначення книг-переможців у тих чи інших номінаціях. До речі, мені було приємно, що серед переможців цього року на виставці-ярмарку було названо двотомник «Екстракт + 200», видання газети «День». Як на мене, то вся книжкова продукція, що виходить у серії «Бібліотека газети «День», заслуговує високої оцінки і потребує серйозного осмислення. Недаремно Оксана Пахльовська називає газету «інтелектуальною лабораторією». І це заслужено. Такі видання, як газета «День», мають спонукати інших, залучати найбільш кваліфікованих у своїй царині, авторитетних у суспільстві авторів порушувати теми, які генерують добро, оптимізм, порозуміння, порядність і моральну вибагливість. Тоді низькопробні видання самі собою зникнуть із прилавків.

Насамкінець хочу привітати авторів понад сотні книжок та з десяток видавців, яких експертна рада при Держкомтелерадіо визначила переможцями на право видання своїх праць 2010 року за кошти держбюджету за програмою «Українська книга».

І така державна підтримка буде й надалі.