Іван МАЩЕНКО: «Німецькі полонені побудували для України телецентр»
5 листопада — визначна дата для українського телебачення, адже саме цей день знаменується появою сучасного електронного телебачення. Звісно, на той час це була не просто новинка, а великий крок уперед у технічному та й культурному житті країни. Одним із перших піонерів в галузі телебачення був Іван МАЩЕНКО. Далі читайте розповідь телевізійного старожила, що присвячена 55-річчю українського телебачення.
— Саме 5 листопада 1951 року почала розвиватися система українського телебачення. Постанову про спорудження київського телецентру 1947 року підписав особисто Сталін, він тоді був не лише секретарем ЦК ВКП(б), а й главою радянського уряду. А спонукав Сталіна до такого вагомого кроку сам Микита Хрущов, який в той час був керівником України. На спорудження телецентру було виділено 43 мільйони рублів. Уявіть собі, країна після війни в розрусі. І в цей час виділяється величезна сума. Хрущов особисто обрав місце спорудження телецентру. На тому місці до війни був радіотрансляційний вузол, який повністю знищили, залишилися лише підвали, вони збереглися до цього часу. До речі, на скільки мені відомо, споруду зводили полонені німці, потім, 1949 року, коли полонених відправили до ФРН, телецентр добудовував ТрестХрещатикбуд. Таким чином, було споруджено приміщення, яке фактично стало домом і для телебачення, і для радіо.
Усі телевізійні центри, які тоді створювалися, були автономними островами у великому океані телевізійного ефіру. Тому що кожен телецентр був самостійним, вів передачі на своїй території. Тоді ще не існувало ні кабельних, ні релейних ліній, ні, тим більше, супутникової передачі сигналів. І навіть можливості обміну між студіями практично не існувало, бо не було і відеозапису.
Варто зазначити, що телестудій у Радянському Союзі було три: в Москві, в Ленінграді та в Києві. До речі, мало хто згадує, що сам розвиток телебачення припадає на 1939 рік. Та воно було не таким сучасним i недосконалим у технічному плані. Так зване малорядкове телебачення. А от саме 1951 року почало розвиватися сучасне електронне. Воно, навіть з технологічної точки зору, є унікальним.
Спочатку Ленінградський та Московський телецентри довгий час працювали в основному на американському обладнанні. Оскільки почалася так звана холодна війна, американський уряд заборонив поставки у Радянський Союз високоточного обладнання, в першу чергу, телевізійного. Таким чином СРСР почав співпрацювати з Німеччиною. Тож зразком для будування та оснащення українського телецентру слугував саме німецький. Вже у довоєнний період в Німеччині було дуже широко розвинене телебачення. Зокрема, 1936 року німці вже транслювали за допомогою пересувної телевізійної станції олімпійські ігри, які тоді проходили в Німеччині. Тож німецькі технології активно застосовувалися на теренах СРСР. Кажуть, що вони за контрактом працювали на нас. Але це вже немає значення. Німецькі винахідники, як і вітчизняні, були удостоєні державної премії, правда, закритою постановою.
Тоді все для нас було нове. Ми повинні були заново вчитися. Серед перших творчих працівників були Михайло Казнєвський, це перший головний режисер Київської студії телебачення, Микола Пащин, перший директор Київського телебачення, Юрій Федоров, один із перших телеоператорів не тільки в Україні, а й в Радянському Союзі загалом. Першим диктором українського телебачення була Ольга Даниленко.
До речі, в основному показували телефільми, що йшли по дві-три години на день. Прекрасним було те, що транслювалися передачі для дітей, юнацтва... Передачі йшли двічі або тричі на тиждень. В 1955 — 1956 роках почали випускати перші теленовини. Та вони мало схожі на сучасні. Їх начитували диктори радіо. Тексти для телебачення і радіо були тими ж. Невдовзі з’явилися у кадрі ілюстрації, фотознімки, робилися фоторепортажі. І лише дещо пізніше прийшла на допомогу кінотехніка. 16-метрові кінокамери знімали на негативну плівку, а телевізійна апаратура перетворювала в ефірі зображення на позитив. Потім стали використовувати зворотно плівку, яка безпосередньо в проявочній машині давала позитивне зображення. Далі застосовувалися синхронні кінокамери, коли звук із зображенням вміщувалися в один кадр і поєднувалися між собою. Тоді дивитися програми мали змогу лише жителі Києва та найближчих околиць. З першої телевежі сигнал розповсюджувався на відстань 30 — 40 кілометрів. Були глядачі, які вибудовували височенні хитромудрі антени, всілякі підсилювачі, щоб мати можливість бачити програму по телевізору.
Перші три-чотири роки програми йшли виключно із студії. Перша була на Хрещатику, 26, де знаходилися спочатку дві, а потім аж(!) три камери. Вже мали можливість транслювати уривки із спектаклів, концерти, випуски новин. І лише 1954 року, 30 травня, цього дня вiдзначалося 300-річчя возз’єднання України з Росією, у Києві відбулася перша позастудійна передача з театру опери і балету, де проходило урочисте засідання, присвячене цій пам’ятній даті. При чому трансляція велася на найсучаснішому обладнанні ПТС-49, це практично перший зразок розробленої в Радянському Союзі пересувної станції, правда на базі старої американської моделі. Звісно ж, транслювалося все у чорно-білому кольорі. Та поява цієї станції розширила стіни студії. Телевізійники мали можливість працювати на стадіонах, почалися трансляції футбольних матчів, спортивних ігор, трансляції із заводів, фабрик, виставок, колгоспів... Це, як кажуть, вихід українського телебачення у життя.
Пам’ятною датою в історії українського телебачення стала поява в кінці 1950- х років телебачення в інших містах. У першу чергу в Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Запоріжжі. До початку 60-х років уже було телебачення в десяти обласних центрах. Усі ці студії діяли автономно, тобто окремо. Вони не були з’єднані релейними лініями. Можна навіть сказати, що телевізійний Київ був відділений від телевізійної Москви. І першу програму київська студія телебачення повезла у Москву на центральне телебачення 1959 року. Декорації везли кількома вагонами, їхали техніки, актори, ведучі тощо.
6 березня 1972 року в Україні ЦК КПРС прийняло рішення про запровадження двопрограмного телемовлення, коли одні передавачі виділялися під повну, без будь-яких обмежень трансляцію центрального телебачення, тобто з Москви. А ряд інших передавачів, на жаль, за залишковим принципом формували систему республіканського телебачення, або, як ми пізніше стали називати, — українського телебачення. А до цього тривалий час в Україні було однопрограмне телебачення. Але двопрограмне транслювання було не зовсім типовим, тобто передавач був один, а на нього давалися передачі із Москви і місцеві. Останні для того, щоб видати свої передачі в ефір, частково перекривали московські. Але це не влаштовувало керівництво Радянського Союзу.
Коли починали трансляцію телепрограм, то близько 40% населення не мали можливості дивитися українське телебачення. Але все одно — це уже був початок. І ми були першою в Радянському Союзі республікою, де вводилося двопрограмне телебачення. І надалі для України це зіграло колосальну роль у створенні унікальної системи національного телебачення.
В історії українського телебачення було чимало значимих подій. Наприклад, 1966 року в грудні у Києві пройшов перший фестиваль телевізійних фільмів. Це дало поштовх до розвитку телевізійного кіно. В середині 80-х початку 90-х років дуже популярним стало створення міжнародних телевізійних мостів. Це пряме спілкування наших студій із зарубіжними колегами. Горбачовська гласність дала можливість прямого виходу із колишньої залізної завіси на інші країни. Десь в 1987 — 90 роках ми підготували близько 20 міжнародних телемостів, з них такі, як Київ — Бернінгем (Англія), Київ — Вінніпег (Канада), Київ — Калькутта (Індія) тощо. Це були дійсно дуже важливі програми. Пам’ятною для нас подією стало висвітлення московської олімпіади, при чому не лише в Києві, а й в Москві безпосередньо. Це був 1980 рік.
Київська студія стала головною в Україні. Вона об’єднувала 14 обласних студій в одну творчу виробничу структуру — українське телебачення. Ми готували щоденні програми до 18 годин власного виробництва. А от кінофільмів уже було мало, лише один художній фільм у день, бо брали його з кінопрокату. На той час ми мали можливість створити 10 головних профільних редакцій: програм для дітей, юнацтва, науково-популярних програм. Тобто у всіх напрямках готувалися програми. До того ж велику частку в ефірі займала українська мова.
З таким багажем ми вийшли в часи незалежності, які характеризувалися тим, що 1995 року тодішній голова держтелерадіо Зіновій Кулик, видав наказ про телекомутацію телевізійних каналів передавачів. Суть була в тому, що майже всі програми на телеканалах були українського виробництва. Інші ж йшли з Останкіно. Це був період остаточного устаткування українського телебачення в образі Першого національного каналу в сучасній його формі.
Тільки за роки незалежності почався бурхливий розвиток телебачення в Україні. Зараз видано більше 2000 ліцензій на мовлення Національною радою з питань телебачення і радіомовлення. Треба сказати, що колосальним поштовхом для подальшого розвитку телебачення стало кабельне телебачення. Адже кабель дозволив створити багатопрограмне телевізійне середовище для масового глядача.
Як бачимо, телеіндустрія не стоїть на місці. А продовжує невпинно рухатися у правильному напрямку. Гадаю, що найближчим часом світ перейде на цифрове телебачення. Зазначу, що один цифровий передавач дозволяє одночасно транслювати в ефір біля чотирьох-п’яти програм. На одній і тій же частоті. Таким чином, якщо ми в Україні маємо близько 2000 частот, то ми можемо мати до 10 000 нових теле- і радіостанцій. Перший зразок використання такого телебачення було здійснено рівно п’ять років тому: на київській передавальній станції було запущено перший цифровий передавач, який ретранслює в ефір чотири телевізійні програми.
