Коли зраджує почуття міри

Савік Шустер присвятив свою чергову передачу перспективам підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом наприкінці листопада поточного року. Публіці продемонстрували відеозапис міжнародної конференції в Ялті, де були присутні високі гості. Зокрема, глядачі подивилися виступи президента Литви Далі Грібаускайте й Президента України Віктора Януковича. Литовський лідер прямо заявила, що справа Тимошенко є основним гальмом підписання угоди у Вільнюсі. В.Ф. Янукович відповів на це в цілковито візантійському стилі, тож зрозуміти, що чекає Тимошенко, було неможливо. Грібаускайте, яка говорила англійською, кинула кілька фраз російською, що викликало неадекватну реакцію Шустера, котрий звинуватив українського Президента в тому, що він... виступав українською, що, до речі, цілком відповідає протоколу й загальноприйнятим міжнародним правилам. Шустеру це дуже не сподобалося. А мені от не подобається, що пан Шустер, працюючи багато років в Україні, на українському телебаченні, встигнувши до цього вивчити кілька європейських мов, не вважає за потрібне вивчити українську. Убачаю в цьому неповагу до українців й України. Шустеру незрідка зраджує відчуття міри в делікатних питаннях. Савік навіть ощасливив присутніх епохальною фразою про те, що «російська — це головна мова Донбасу». Тобто крім відомих понять «державна мова», «офіційна мова», він ввів нове поняття «головна мова». А чому не «керівна»? Між іншим, Шустер (який провів ранні роки в колишній Литовській РСР і не може цього не знати) міг би докорити пані Грібайскайте, що вона не розмовляє (користуючись лексикою Шустера) «головною мовою» Вільнюського краю — польською.

І остання «дрібниця», на яку не звертає уваги всезнаючий ведучий, В.Ф. Янукович не є президентом Донбасу, він є Президентом України. І, розмовляючи державною мовою своєї країни, Президент України поводився абсолютно правильно та гідно й докоряти йому тут нема чим.

Ведучий поцікавився, наскільки оптимістично налаштоване суспільство щодо підписання асоціації з ЄС. Присутня в студії професура впевнена в успіху на 86%. Маси обережніші — 58%.

ГІМН «ДВОМ СТІЛЬЦЯМ»

Дещо насторожила фраза Президента В.Ф. Януковича в Ялті: «Ми йдемо до Європи, але порозуміємося з Митним союзом». Але як це зробити з тим, хто з тобою шукати спільну мову принципово не хоче? Прем’єр Росії заявив, що «і — і» не вийде, а лише «або — або», хто не з РФ, той, мовляв, проти неї. Дійсно, нам усе одно доведеться зробити свій вибір, неможливо одночасно належати до двох різних цивілізацій.

Віце-прем’єр Юрій Бойко, що з’явився на екрані, знову співав гімн «двом стільцям», на яких спробує усидіти наша країна. І це всупереч однозначній позиції російського сусіда. Д.А. Медведєв, не добираючи висловів, назвав таку позицію наших керівників так: «Пудрять мізки своєму народові». А треба не «пудрити», а прямо сказати, що саме Росія не хоче, щоб Україна співпрацювала й зі Сходом, і з Заходом. Саме Кремль прагне, щоб Україна відвернулася від Європи й повністю обмежила себе відносинами лише з Росією. І якщо питання ставиться Москвою так, то наш вибір має бути на користь Європи.

І ще. На побутове хамство кремлівських вождів у міждержавних відносинах слід якось реагувати, а не розтирати плювки по фізіономії й вдавати, що це «Божа роса». Якщо не поставити їх на місце, то хамство й агресія проти України лише зростатимуть.

Але тут виникають і питання стратегічного характеру. Наприклад, таке: як можна дружити з країною, яка з тобою аж ніяк не бажає дружити? І навіть не вважає за потрібне дотримуватися елементарної ввічливості. Ми не можемо дружити з Росією всупереч її волі. Дружбу не можна нав’язати або випросити.

Вірний своїй звичці запрошувати російських діячів до студії, ведучий надав слово московському журналістові Матвію Ганапольському, котрий заявив публіці: «Якби ви вступили до Митного союзу, вас би в Росії облизували з усіх боків...» Тут втрутився Шустер: «Але не поважали б...» Ганапольський погодився. «Облизування» тривало б дуже недовго, рівно доти, доки Україна не була б позбавлена найменшої здатності вибратися з історичної пастки. А там пройшлися б паровим котком.

А потім Ганапольський почав живописати картини Апокаліпсису, якщо Україна підпише асоціацію з Євросоюзом: Росія вишле всіх трудових мігрантів-українців, закриє кордони для товарів і, головне, «згадаєте про Грузію!» — натякнув на можливість збройної акції Росії проти України.

Ганапольський фактично запропонував Україні капітулювати (ще раз нагадавши нам, на якому питанні закінчується російська демократія й російські демократи). Нардеп від «Свободи» пан Міхальчишин гідно відповів Ганапольському, назвавши його виступ «м’якою кремлівською пропагандою». Зазвичай язикатий і надактивний Ганапольський після спічу Міхальчишина якось поникнув і замовк до кінця програми. Свободівець заглибився й у історичний екскурс, згадавши героїв Крут, віддавши належне багатьом поколінням українських борців. Але й тут не обійтися без питання: а що зробила «Свобода», щб звернути увагу влади й суспільства на абсолютно незадовільний стан українських Збройних Сил, що ледь жевріють в убогості, володіють застарілою зброєю, перебувають на периферії інтересів українських політичних сил і не здатні належним чином захистити країну? Адже для того, щоб армія могла захистити завтра український народ, він має сьогодні захистити свою армію. Від кого? Від зрадників, від дурнів, від неуків, які не розуміють, що таке військова потуга держави і як вона впливає на позиції України в Європі. Не варто забувати, що й у цивілізованому світі слабких якщо й не б’ють, то зневажають. Поважають тих, хто здатен дати відсіч. Ось чому маленька, цілком нейтральна Швейцарія, яка вже 200 років ні з ким не воювала, має потужну боєздатну армію, набагато сильнішу за нашу. І це будучи розташованою в центрі Західної Європи, будучи оточеною країнами — членами НАТО! А яку армію повинна мати Україна з нашим геополітичним положенням.

Парадокс, але на початку 1990-х років наша армія була набагато сильнішою, ніж сьогодні. Треба славити героїв Крут, але треба й докласти всіх зусиль, аби не допустити нових Крут, коли величезна Україна змогла виставити лише купку бійців, які хоч і палали ентузіазмом, але були ненавченими. Полум’яні промови добрі, коли за ними слідують ефективні дії.

Цього разу виступи нардепів від Партії регіонів були просто бальзамом на «європейське серце». Олена Бондаренко пояснила, в чому різниця для України між Європейським Союзом і Росією: «ЄС нам ультиматумів не ставить. Росія поводиться інакше. Вона вважає, що якщо ми дружимо з нею, то повинні дружити проти когось». Здається, й регіонали починають щось розуміти. Дай Боже їм і далі розумнішати.

«Страшилки» в стилі Ганапольського озвучував і комуніст Кілінкаров, товариш Спиридон. Мовляв, у Європі ми втратимо наші високотехнологічні галузі промисловості, деградуємо й так далі. По-перше, якщо продукцію високотехнологічної галузі неможливо продати ніде, крім Росії, то виникають сумніви в її високій технологічності. Знову червонопрапорний партієць плакав з приводу долі українського авіабудування. Але до чого тут Європа? Проект одного з найкращих у світі транспортних літаків Ан-70 провалила саме Російська Федерація. Україна мала можливість скооперуватися з Францією, Бразилією й Аргентиною, але одвічна зацикленість на Росію блокувала ці варіанти. Якби страшні казки товариша Кілінкарова про Європу були правдою, то Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина давно лежали б у руїнах, а вони в значно кращому становищі, ніж Україна, вони нормально розвиваються й уже вписалися в європейську економіку. Має рацію екс-суддя В.Олійник, нардеп від ПР, який емоційно заявив: «Я шкодую, що 70% українців ніколи не бували в Європі. Побувавши там, вони ніколи більше не голосували б за комуністів!»

Сергій Соболєв («Батьківщина») нагадав, як росіянам, сподіваючись на дешеву нафту, продали за 1 гривню Лисичанський нафтопереробний завод, а тепер цей НПЗ довелося закрити, оскільки нічого очікуваного не отримали. Соболєв запитував: «Ми прожили 21 рік в асоціації з СНД. Що це нам дало? Що дала нам зона вільної торгівлі з Росією?» А товариш Спиридон усе вимагав референдуму про вступ до «Тайгового союзу». Шустер єхидно запитав, чому ж комуністи не проводили референдум про створення СРСР? Кілінкаров відповів, що цього не було в радянській конституції. Так і самої конституції до утворення СРСР не було. А потім її напишуть самі комуністи так, як вважатимуть за потрібне.

Підсумкове голосування в студії істотно не вплинуло на настрої професури, але додало оптимістів решті аудиторії. Що ж, маси сподіваються. Тепер усе питання в тому, щоб влада їх не зрадила. Напевно, саме це мав на увазі Віталій Кличко, коли запитав у Ялті В.Ф. Януковича, чи піде він у відставку, якщо Вільнюський саміт закінчиться для України фіаско.

ПРО ЄДИНОГО КАНДИДАТА

Канал TBі зусиллями Юлії Литвиненко в програмі «Окрема думка» організував цікаве інтерв’ю Юрія Луценка, котрий заявив, що він зробить усе для перемоги опозиції 2015 року й в ім’я цієї мети відмовляється від створення власної партії, якоїсь особливої організації. Лише безкорислива допомога.

Юрій Луценко у властивій йому афористичній манері дав оцінку нинішньому стану країни: «Ми знаємо, що таке нинішня влада. Я попереджав 2010 року, що країна йде до в’язниці. Я пішов до маленької в’язниці, а Україна — до великої». На його думку, добре вже те, що опозиційні лідери співпрацюють між собою, але вони мають домовитися про єдиного кандидата в президенти. За словами Луценка: «Нам протистоїть величезна потуга влади, грошей, репресивних органів, пропаганди тощо. Лише єдиний кандидат стане центром консолідації всіх опозиційних сил суспільства, яких більшість».

Основними завданнями Луценко вважає:

1) Перемогти Януковича.

2) Об’єднати опозицію.

3) Створити програму європейських реформ і команду, здатну їх здійснити.

«Паролем» усієї цієї діяльності має стати Третя українська республіка, що змінить самі основи українського суспільства з пострадянських на європейські.

Наступним примітним гостем Ю.Литвиненко був Олексій Подольський, який за часів Кучми дивом уникнув долі Георгія Гонгадзе. Подольський говорив про речі досить сенсаційні, зокрема про фінансову залежність В.Ющенка від клану Кучми — Пінчука, скаржився на Олену Притулу, яка відмовила йому у власному блозі на «Українській правді». Подольський сказав, що йому не хочеться вірити, що це результати спонсорської діяльності В.Пінчука на «УП». На переконання О.Подольського, всупереч гаслу «Україна без Кучми!» країна всі ці роки була з Кучмою, який досі впливає на політичний простір України, зокрема й на опозицію, що імітує опозиційність. Найцікавіше, що в Притули свої блоги мають навіть відомий «антифашист» нардеп В.Колесніченко, навіть співець НВКВ О.Чаленко, а Подольському — не можна. Така вона, сірячинна правда «Української правди»?

Сумно повеселив російський телеканал «РТР». Там був черговий бенефіс пана Мамонтова, відважного кремлівського журналіста, завжди готового виконати будь-яке пропагандистське завдання, не надто добираючи методи. Нещодавно Мамонтов повідомив, що під містом Конотопом Україна нібито «концентрує дивізії для збройного протистояння з Росією». Ну, я не медик, щоб ставити діагнози цьому трудівникові ЗМІ, повідомлю лише, що в українській армії вже давно немає дивізій, вона переведена на бригадну систему. А в програмі «Власний кореспондент» говорили про Сирію. Такий собі полковник Баранець заявив, що Росія перемогла американців у сирійському питанні й «вставила США в «одне місце» розжарений лом холодним кінцем. А чому холодним? А щоб не витягнули...» Веселий сміх у залі. Ось такий рівень розгляду проблем. Люди, які відрекомендовувалися сходознавцями, аналітиками, політологами, виступали в стилі лектора провінційного райкому КПРС брежнєвських часів. Російське експертне середовище демонструвало крайню міру професійної деградації. Слабкі голоси рідкісних опонентів негайно оголошувалися «адвокатурою Вашингтона». І нарешті, політолог Вероніка Крашеніннікова, завзятий борець проти «клятого Заходу», озвучила карбовану формулу: «Сирія — форпост південного фронту Росії». У результаті все, що відбувається в цій країні, було оголошено наслідками змови США та Ізраїлю проти прогресивного людства.

Свого часу СРСР витратив на це «найпрогресивніше людство» купу грошей з відомим результатом, але урок у Москві не вивчили досі — й наступають на ті самі граблі. Словом, уже стає абсолютно очевидним, куди йде РФ.