«Концентраційні табори» української правди

За роки керування державою олігархічно-бандитським кланом комуністи за так званою урядовою квотою отримали право керувати і розпоряджатися на свій розсуд усіма архівами в Україні — від центральних до міських і районних.

Більшого цинізму годі було придумати. Чи можна таке уявити в котрійсь із інших демократичних країн: ті, хто упродовж десятиліть грубо фальшував українську історію, хто цілеспрямовано запроторював у зловісні спецфонди — ці недоступні для простого читацького загалу «книжкові концентрати» — тисячі й тисячі назв праць чесних і авторитетних дослідників минулого й сучасності,  хто свідомо підпалював неоціненні рукописні колекції саме з україніки, вихолощував правдиві, але не вигідні режиму, факти з наукових і навчальних видань — саме такі взяли в своє безроздільне керування справою, що найдотичніше пов’язана з національною пам’яттю, генофондом народу, нашим українським  майбутнім.

Наслідки кількарічного керування посланцями компартії архівною справою в Україні усім відомі. Послуговуючись відомою фразою колишнього вождя «всіх народів» про те, що «кадри вирішують все», новітні «архівознавці» найперше і взялися за них: із відповідальних посад у центрі й на місцях вимушені були піти немало відомих і шанованих у науковій спільноті особистостей, справжніх професіоналів галузі (варто сподіватися, що про цю ганебну сторінку історії сьогочасної діяльності Головархіву ще буде написано). Зрозуміло, що без таких легше було по-своєму реорганізовувати галузь.

У цій статті спробую торкнутися лише однієї грані такої «реорганізації», яка авторові цих рядків, як досліднику-архівісту з багаторічним стажем, добре відома. Стосується вона умов доступу, порядку замовлення документа та роботи з ним, а також узаконених платних послуг, що стали сущим прокляттям для малозабезпечених  дослідників.

Не буде перебільшенням ствердити: умови ці в останні роки помітно погіршилися. У багатьох випадках вони не тільки принижують гідність ученого-дослідника, а й стали серйозним гальмом для введення до наукового обігу архіважливих для сучасного життя держави документів.

Нині, коли весь цивілізований світ спростив доступ громадян до архівів, оцифровує й передає в Інтернет мільйони історичних документів, у нашій Батьківщині набрали небаченого навіть за радянських часів розмаху цілком протилежні тенденції: поступове, але планомірне повернення архівних установ до обмежувальних, а то й заборонних функцій. Складається враження, що зусилля немалої армії працівників цих специфічних установ по всій адміністративній вертикалі — від директора до чергового на вході — зводяться до одного:  як ускладнити нашим громадянам пошук і видачу замовлених архівних справ, як відтягнути цю процедуру в часі, зрештою, як їх зовсім не показати. Особливо це стосується справ, дотичних до принципових і ще не вивчених, не осмислених сторінок  української історії. Скажімо, доби УНР, колективізації, Голодомору, Другої світової війни, УПА тощо.

Для підтвердження висловленого вище запрошую читача разом пройтися свідомо створеними архівними чиновниками перепонами в пошуку, як кажуть журналісти, матеріалу на задану тему. Почнемо з архіву в глибинці.

У ЧЕРНІГОВІ — «МЄСТ НЄТ»

До Чернігівського обласного державного архіву минулоріч мене привело усвідомлення віддачі боргу малій батьківщині. Вибрав, нарешті, час для написання правдивої історії свого рідного села Данина, яке, набувши таку назву ще від татарських часів, у радянську пору отримало зрусифіковану неоковирну — Даніно. А  зробити це в ретроспективі без опрацювання відповідних фондів Головного архіву області неможливо.

Здавалося, що десяти днів власної відпустки буде цілком достатньо, щоб принаймні  зорієнтуватися в матеріалі. Зважаючи на літню пору, вирішив телефоном з’ясувати робочі моменти свого побуту в Чернігові. Проблеми почалися з пошуком контактів. Три телефонні номери, зазначені на сайті архіву (цей, як і інші обласні,  «прив’язаний» до сайту Головного архівного управління в Києві), виявлялися звичайними квартирними. Довелося втратити немало часу, та й нервів, щоб таки відшукати чернігівських архівістів. Чому не оновлюється застаріла інформація на сайті Головархіву, хто відповідає за імідж установи в епоху суцільного Інтернету? — відповіді на ці запитання не став шукати, бо далі поставали серйозніші й абсурдніші.

Для прикладу, на запитання: чи можу я приїхати з понеділка попрацювати кілька днів в архіві, знервований голос на іншому кінці дроту не міг не приголомшити: «Нєт, нельзя, мєст нєт, прінімаєм заявкі на начало сєнтября».

І це — наприкінці червня?

Архів працює, окрім, звичайно ж, п’ятниці й суботи, з 8 ранку до 16-ї пополудні. Для чиїх зручностей визначено таку пору? Зрозуміло, що не для шукачів документів із села, району чи, як я, з Києва. Адже за такого розкладу,за архівними правилами, навіть один документ віднайти й отримати не вдасться — слід буде думати про нічліг.

Далі, по прибутті до Чернігова, поставали  суцільні запитання без відповідей.

За читальну залу тут — маленька кімната, де можуть, упритул одне до одного, за вузесенькими столами-тумбочками, розміститися не більше 14 чоловік. Щоб потрапити до неї тим, хто добереться сюди після восьмої ранку, слід простояти (присісти тут нема де) не одну годину в тісному холі першого поверху, нервово стежачи за монітором в очікуванні  звільнення дефіцитного робочого місця дослідника.

Ще одне категоричне «нєльзя» почув уже від чергового охоронця на першому поверсі. Це стосувалося мого нетбуку із власним запасом живлення на кілька годин. Вже в читальному залі цю заборону підтвердили цілковито абсурдним поясненням: «Єслі вам разрешіть, другіє захатят».

«Коли весь цивілізований світ спростив доступ громадян до архівів, оцифровує й передає в Інтернет мільйони історичних документів, у нашій Батьківщині набрали небаченого навіть за радянських часів розмаху цілком протилежні тенденції: поступове, але планомірне повернення архівних установ до обмежувальних, а то й заборонних функцій»

Отримати «свій стілець» — не значить, що ти почав працювати. Якщо справи не замовлені раніше (а як замовляти без попереднього пошуку в каталогах чи покажчиках?), їх можуть видати «в порядку живої черги», але... лише наступного дня. До того ж, обмежену кількість— не більше семи на день. Якщо в тих справах нічого не знайшов — іди на Десну купатися, сьогодні твої нові замовлення ніхто виконувати не буде.

Окремо про атмосферу читального залу. Вона нервова. В тісній кімнаті  застояне спекотне повітря (на вулиці — за 30 градусів). Тому двоє вікон і двері — настіж. За кондиціонер тут — старий вентилятор, який гучно скрипить біля голови і прямо розмітає неприкріплені архівні папери, але добре допомагає явному протягу рухати важке повітря. Однак така колізія влаштовує не всіх. Позиції розділилася: одні, що мають проблеми із здоров’ям, скаржаться на небезпечний протяг і вимагають зачинити двері та вимкнути вентилятор; інші, здоровіші, наполягають, щоб це «чудо техніки» гриміло й далі, бо «дихати нічим». І так — до 15.30. Настає час здавати документи...

КОНЦЕПЦІЯ АРХІВНОЇ СПРАВИ ПОТРЕБУЄ ДОКОРІННОГО ПЕРЕГЛЯДУ

Фрагментарно описані картинки з Чернігівського архіву лише трохи відкривають завісу до кричущого стану справ, що склалася в цій галузі. Змінити ситуацію не можна без докорінного перегляду концепції національної архівної справи. Найбільш болючими, на мою думку, є кілька проблем, які слід розв’язувати терміново. Спробую коротко окреслити їх.

Перша. Ревізія фондів та умови зберігання документів

Допоки комуністи чи їхні ставленики ще й досі перебувають у начальницьких кабінетах різних архівів, слід негайно розпочати їхню ревізію. Поява неоціненних листів першого президента України Михайла Грушевського та інших документів доби УНР в інтернетному розпродажі в Європі, інкунабул та книжкових раритетів українського друкарства у межигірських палатах Януковича, рідкісних ікон  та мощей святих на дачі Пшонки...

Друга. Порядок  отримання документа

Щоразу, коли маю намір попрацювати в архіві, не полишає відчуття, що йдеш до поліцейської установи. Від радянської пори  в цьому питанні фактично нічого не змінилося: потрібна купа документів, дозволів, перевірок, а вже під час праці слід витратити немало дорогоцінного часу на заповнення усіляких паперів.

Окрема тема — видача документів та тему так званого розкуркулення, Голодомору, Другої світової війни тощо. Недемократична більшість колишньої Верховної Ради встигла узаконити низкою постанов і розпоряджень обмеження доступу до таких справ, посилаючись на захист прав особистості. Фактично це виглядає так. Якщо ви захочете написати про земляка, якого в 30-ті роки засудили до розстрілу за небажання йти в колгосп, персональну справу цієї людини в архіві не видадуть. Слід мати письмовий  дозвіл від родини. Отож, їдьте в те село, шукайте спадкоємців, або доводьте документально, що їх уже давно немає. Чи багато знайдеться таких авторів-відчайдухів? 

Третя. Платні послуги

Заробляти гроші архівні установи зобов’язала держава. Існують кілька документів, визначені конкретні розцінки, умови оплати. За браком місця немає можливості проаналізувати окремі «перли» з таких документів. Однак загальний висновок у цьому питанні однозначний: перелік таких послуг, їх розцінки, категорії платників неодмінно має бути переглянуто.

Звісно, не викликає заперечення ідея оплати за пошук архівними працівниками довідок для громадян, кількість яких в останні роки помітно зросла, щодо, скажімо, прізвищ, спадкоємців майнових справ, приналежності до родини тощо.

Але як можна ставити в цей ряд, скажімо, учителя-краєзнавця, хто  хоче за власною ініціативою написати історію рідного населеного пункту, чи студента-випускника або аспіранта, який обрав малодосліджену тему? Та й не кожен учений здатен викласти із своєї кишені суму, яка нерідко таки «зашкалює».

Зачеплена проблема платних послуг для науковців має інший бік медалі, досить вразливий для майбутнього української науки. В останні роки помітно скоротилася кількість кандидатських і докторських дисертацій за темами, виконання яких неможливе без архівного компоненту. Скажімо, в блоці дотичних до моїх наукових інтересів наук із соціальних комунікацій переважають теми, які легко віднайти в Інтернеті,  просто скомпілювати з чужомовних видань, (благо, для цього існують гарні комп’ютерні програми з перекладу текстів). Однак результати таких «досліджень» нерідко далекі від практичного застосування. Коли ж ми спроможемося написати  правдиву історію національної  журналістики, книги, видавничої справи, якщо умовою доступу до кожної книжкової сторінки чи газетної шпальти є п’ятигривнева купюра?

НАСКІЛЬКИ ДАЛЕКО НАМ ДО ЄВРОПИ? 

Передбачаю, що ця публікація матиме чимало опонентів, особливо з боку посадовців архівних установ. Вони за те, щоб і надалі робити жорсткішими правила контролю, адже йдеться, мовляв, про збереження документів. Зазвичай так заявляють ті, хто нічого не хоче змінювати, або хто зовсім не відає, як ці питання вирішує цивілізований світ. Наведу лише кілька особливо яскравих прикладів.

Почнемо з Канади, де мені тривалий час пощастило провести в архівах у пошуку журналістсько-видавничих слідів наших земляків-переселенців. Жодних письмових подань, листів-обґрунтувань ніде не доводилося показувати. Електронна система пошуку будь-якого документа дає можливість швидко віднайти все «за темою». Вражає час виконання замовлень — до 16 хвилин від подання, незалежно від того, в якому сховищі зберігається документ. 

До речі, про сховища. Начувані про поліцейські умови праці дослідників в українських архівах, канадські колеги вирішили показати мені, як і де зберігаються рідкісні книги і документи в Оттавській національній бібліотеці (до речі, саме сюди мав намір передати у 60-х роках минулого століття на вічне зберіганні свій унікальний архів митрополит Іларіон-Огієнко, про що засвідчує проект договору між ним та керівництвом бібліотеки). Кілька поверхів під землею, кілька — нагорі. Вражає стерильна чистота і відсутність сердитої охорони, турнікетів. Кругом  — ціла система електронних датчиків, покажчиків. Кожна сторінка  документа має електронний чіп. При  спробі некоректного поводження з ним запрацює відповідний сигнал.

Дехто скаже: так то ж багата Канада.  Перемістимося до нас ближче. В бібліотеці-архіві Женевського університету я поцікавився виданими в післявоєнній Європі книгами Огієнкового видавництва «Наша культура і наука». За двадцять хвилин мені привезли на спеціальному возику аж 48 назв. А за моїми даними, зібраними в Україні, відомо лише про 15. Ксерокс обкладинок і титулів виявився мені, як рідкісному гостеві бібліотеки зі Східної Європи, безкоштовним.

Та найбільше вразили поляки. Про наявність у Тарнівському архіві рукописних журналів, які творили офіцери армії УНР під час перебування в у цьому місті уряду Симона Петлюри, випадково довідався від краківських колег під час перебування на конференції у Варшавському університету в грудні минулого року. Отож на зворотній дорозі до Києва вирішив будь-що зупинитися в Тарнові. Була друга половина так званого скороченого дня п’ятниці, коли я пояснював молодому керівнику Інформаційного центру Тарнова Святославу Корвату про суть мого наукового пошуку для нової праці з історії української книги  і преси в Польщі. Отже, залишалося дві години робочого часу архіву, який, до того ж — далеко за містом. Телефонний дзвінок до архіву і виклик таксі за рахунок Інформцентру вселяли надію. До мого прибуття в архів кілька рукописних журналів уже лежали на столі і двоє працівників установи прилаштовували додаткове освітлення для фотографування усіх сторінок  документів. Коштів від мене ніхто не брав, інших документів-дозволів — також. І це за умов, що через мене два архівісти мусили затриматися на роботі зайвих 15 хвилин. На моє прохання записати їхні прізвища, аби вислати з Києва подячного листа на адресу керівництва установи, відповідальний працівник польського архіву лише посміхнувся:  «Навіщо? Я просто виконав свій професійний обов’язок». І запропонував підвезти мене його ж машиною до центру міста...

Чи дочекаємося в себе такого ведення архівної справи?