А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

Лист до читачів

Чому плагіат та аутсорсинг авторських текстів — це не тільки про кризу в журналістиці
2 листопада, 2018 - 13:03

Дискусія навколо колонки (листа читачам) головного редактора журналу Vogue Ukraine спонукала багатьох журналістів та медіаекспертів до глобальних та концептуальних роздумів щодо ситуації в сучасній українській журналістиці. У підсумку, після скандалу та його обговорення в соціальних мережах багато явищ у сучукрмедіа, щодо яких раніше завжди виникали обурені запитання, постали зовсім в іншому світлі. Напевне, можна констатувати, що завдяки нібито незначному інформаційному приводу «темний бік» нинішньої української реальності сьогодні здається набагато більшим та потужнішим.

«АЛЬТЕРНАТИВНИЙ ГІД ПО «РУССКОМУ МИРУ»

Отже, з чого все почалося.

Один з українських «модних» Telegram-каналів 28 жовтня повідомив, що лист головного редактора Vogue Ukraine Ольги Сушко за червень ц.р. занадто схожий на аналогічний текст, надрукований 2006 року російським журналом Harper’s Bazaar. Авторську колонку 12-річної давнини написала відома російська журналістка Шахрі Амірханова.

Шахрі — онука поета Расула Гамзатова. Свого часу була головним редактором російських видань Harper’s Bazaar і Tatler. Нині видає англомовний мультимедійний проект INRUSSIA — «альтернативний гід по «русскому миру».

Історію з плагіатом підхопили медіа, здійнявся скандал. Головред Vogue Ukraine вирішила діяти чітко за інструкцією з антикризових комунікацій і вибачитися. Але після оприлюднення поста-вибачення в «Фейсбуці» стало зрозуміло, що взагалі йдеться не про окремий несподіваний випадок плагіату, а про глибоку кризу сучасної української журналістики.

«Я хочу извиниться перед читателями и редакционной командой. Оправдываться сейчас бестолково, но хочется объяснить. Те, кто знает меня и как я работаю, понимают, что пишу материалов я довольно много. Слово редактора из-за огромного количества текущей работы и потому, что элементарно могу «зависнуть» над ним на несколько дней из-за большой ответственности и стресса, я иногда поручала писать внештатному автору, с которым обсуждала контекст и считала автора надежным, так как знаю его много лет и полностью доверяю.

Шахри Амирханова — талантливый журналист и большой профессионал своего дела. Приношу ей свои извинения и сожалею, что ее имя появилось в этой неприятной истории.

Вот так случилось. Это моя ошибка. От ошибок никто не застрахован. Все мы делаем ошибки, о которых потом сожалеем. Это жизненный урок. И еще возможность подумать и стать мудрее. А в моем случае — еще и понять, что слово редактора — не дежурная страничка, а способ прямого и личного разговора с читателем», — написала Ольга Сушко.

Тобто йдеться по передачу АВТОРСЬКОГО тексту журналіста «на аутсорсинг» іншому журналісту. А вже цей «літературний раб» десь щось... вкрав, якщо називати речі своїми іменами.

АУТСОРСИНГ СЕБЕ

Я особисто можу зрозуміти, коли райтерів наймають бізнесмени, топ-менеджери та політики — подеколи вони просто не вміють або не встигають писати, але, скажімо, можуть викласти свої ідеї в усній формі, яку потім спеціаліст перетворить на статтю. Але як це може робити головний редактор видання, нехай глянцевого, одне із завдання якого якраз і полягає в генерації та обробці контенту, насамперед текстів? Це ж наскільки почесно — звертатися до читачів зі своїми думками. Яким чином для когось це перетворилося на каторгу? Для мене це просто загадка. І не лише для мене.

«Прочитав щойно thread головредки Vogue Ольги Сушко... Реально вразила кількість коментів з безумовною підтримкою. Кількість тих, хто не помітив нічого дурного у використанні праці літературних рабів для колонки головреда», — написав на своїй сторінці у «Фейсбуці» Сергій СИДОРЕНКО, головний редактор сайта «Європейська правда».

Заступник директора департаменту новин каналу «1+1», керівник ТСН.ua та шеф-редактор проекту «TheБабель» Катерина КОБЕРНИК також була вражена — в поганому сенсі — цією ситуацією. В коментарях по допису Сергія журналістка наголошує, що завжди вважала, що найголовніше в глянці — це право головредів писати такі листи читачам. «Я б заради нього в глянець записалася, а потім, як казав Чернота із булгаковського «Бега», відразу виписалася. Як можна було взагалі додуматися не писати це самій?!» — запитує Катерина.

Соня КОШКІНА, відома журналістка, авторка документальних книжок та шеф-редактор LB.ua, котра теж долучилася до дискусії, написала: «Я поставлю питання інакше: не як можна додуматися, а як можна — ось, на фізичному рівні — не писали самому? Якщо ти журналіст — ти живеш цим, ти «вагітний» текстом, ідеєю, розмовою та ін. Не перенести все це на папір — якщо не трагедія, то дуууже велика неприємність».

КРИЗА ДОВІРИ

Втім, крім парадоксальної ситуації, коли журналіст не може чи не хоче самостійно писати свої АВТОРСЬКІ тексти, медійники розпізнали в ситуації ще цілу купу важливих меседжів для спільноти.

Отар ДОВЖЕНКО, співредактор онлайн-видання MediaLab, керівник моніторингового центру проекту «Детектор медіа», побачив у скандальній ситуації прояви кризи довіри загалом у медіасередовищі країни: «Ситуація з головредкою Vogue, яка спокійно зізнається, що за неї редакторські колонки писали інші люди (і відомо про це стало лише тому, що інша людина підсунула їй текст із старого російського журналу і цей текст вийшов), для мене є історією про зловживання довірою. Шкода, що про довіру та чесність із читачами говорять мало, а переважно дискусія в ФБ ведеться в площині: «Оля, вішайся» — «відчепіться від Олі, ви теж не святі».

Довіра аудиторії — це основне пальне, на якому їздять медіа (вид. авт.). Ну, крім зливних бачків та агрегаторів. Формулювання «віддати на аутсорс» (=доручити іншій людині написати текст за тебе) звучить цинічно й дико, коли йдеться про текст, написаний так відверто. Який має пройняти читача і зрезонувати: та це ж мої думки, значить, цей журнал про мене.

Ще більше вражає те, що сама редакторка, здається, не бачить у цьому нічого поганого: перепрошує вона не за те, що писала свої тексти не сама, а за те, що не виловила в колонці плагіат. І ще страшніше те, як багато людей цього навіть не зауважують. А деякі ще й підсміюються: а ти що, не знав про існування ґострайтерів? Не знав, вперше почув учора. Ну і, взагалі, те, що «так роблять», не означає, що це нормально», — констатував Отар у ФБ.

«Дуже низька планка вимог до чистоплотності й порядності журналістів поєднана з нульовою готовністю їм довіряти», — виводить свій діагноз медіаексперт.

ЕТИКА? А ЩО ЦЕ?

Загалом вся ця історія з плагіатом та «літературними рабами» для журналіста (!) ще раз нагадала і медійникам, і суспільству про сумні реалії сучасного українського медіаринку. Це і дефіцит навіть базового професіоналізму, і якась хронічна, невиліковна орієнтація на Росію в цілих секторів ринку, і дуже низька планка етичних стандартів.

Найкраще останню тезу, здається, ілюструє пост Марини БЕЗКОРОВАЙНОЇ, керівника проектів із розвитку медіа, координатора проектів ОБСЄ в Україні. Хоч цей пост присвячений іншій темі, все одно він про те ж саме. На жаль.

«Читаю форми реєстрації на регіональні заходи Комісії з журналістської етики. Місце роботи — головний редактор порталу XYZ (назва вигадана. — Прим. авт.). З якими етичними дилемами ви найчастіше стикаєтесь у своїй роботі? НЕМАЄ ТАКИХ. Навіть не знаю, чи радіти, чи сумувати за цей портал і цю людину, і хочеться пошвидше познайомитись».

Тобто у журналіста, керівника видання, взагалі ніколи не виникає етичних питань. Такий собі варіант «надлюдини» місцевого розливу...

НА ШЛЯХУ ДО ТРЕТЬОГО СВІТУ

Звичайно, «кейс Vogue» — це не тільки про медіа і не тільки про журналістів.

Непрофесіоналізм захоплює не лише журналістику. Скільки ми знаємо про безліч випадків плагіату, скажімо, в наукових роботах!.. А щодо браку етичних підходів, то, здається, медійна сфера ще не найгірша, якщо порівняти з іншими реаліями нашого життя.

На моє переконання, все це наслідки «совку», які ми не те що не викоренили зі свого життя, а культивуємо, тягнемо за собою в майбутнє і прищеплюємо нашим дітям.

«Все навколо радянське, все навколо моє», — завдяки чому наші люди просто досі (!) так і не навчилися поважати право на власність.

Низький рівень культури, «шариковщина», презирство до інтелектуальної праці як такої — з цим ми стикаємося на кожному кроці. А ще — з культом уміння пристосуватися, «працювати ліктями» й ходити по головах замість заохочування розвитку талантів і здібностей...

Втім, напевно, вже не треба виправдовувати себе та інших лише прикрими наслідками совку. Треба просто нарешті чесно визнати, що все це — ознаки нашої СЬОГОДНІШНЬОЇ дійсності.

НЕВТІШНІ ЦІННОСТІ

Рік тому Вікторія БРИНДЗА, соціолог, учасниця Унівської та Несторівської груп, написала для видання «Українська правда. Життя» (теж, до речі, свого роду глянець) велику статтю про цінності українців. У матеріалі наводиться узагальнення та аналіз цілої низки досліджень різних соціологічних служб. Головний висновок: культурний простір українського суспільства характеризується як виживання. «Це означає, що в суспільстві домінують цінності, пов’язані з базовими потребами (фізичне існування, тілесний та психологічний комфорт, фізична і соціальна захищеність), а вирішальним чинником дій та відношень є безпека, пов’язана з задоволенням базових потреб», — пише Вікторія.

Ось яким чином, за даними дослідниці, такий стан суспільства безпосередньо проявляється в поведінці людей:

• високий рівень адаптабельності, пристосування;

• постійний брак безпеки і постійний пошук джерел безпеки (чи то мережі потрібних знайомств, нерухомість, посади, дипломи, «правильне» підпорядкування тощо);

• високий поріг соціальної терпимості, після чого проявляються реальні протестні дії, хоча дискурс «незадоволення» є постійним станом;

• нормування низьких стандартів життя, що поєднується з соціальним роздратуванням щодо наявності атрибутів якості життя в інших;

• постійний стресовий та деморалізований стан, який так само нормувався, соціальне самопочуття, близьке до ментального виснаження;

• ізоляціонізм та егоїзм — орієнтація на власний інтерес на противагу орієнтації на спільність інтересів (солідарність). Стійкі соціальні взаємодії обмежені переважно ближнім соціальним оточенням, взаємодія з незнайомими розглядається як потенційна загроза, а логіка соціальних взаємодій спрямована на вишукування та боротьбу за певні блага;

• навчена соціальна безпорадність — неготовність приймати відповідальність на себе, дискомфорт від необхідності самостійного приймати рішення, орієнтація на опіку як винагороду за слухняність, яка стала наслідком культивування поведінки, заснованої на ієрархії «старший-молодший» у сім’ї, освіті, професійному середовищі;

• негативний патерналізм — соціальна залежність від тих, хто має владу, мірилом лояльності до яких є отримання від них соціальної опіки, допомоги та готових благ;

• консерватизм — правильним вважається те, як було раніше, те, що давало результат раніше, а зміни та інновації сприймаються з недовірою, упередженням, зазвичай як потенційне джерело якихось небезпек;

• низький горизонт планування — орієнтація на розв’язання тактичних проблем, дотичних до соціальної безпеки, тоді як майбутнє сприймається як невідомість, на яку людина не може вплинути сама;

• партикуляризм — уявлення про те, що особисті соціальні відносини важать більше, ніж дотримання формальних правил, а справедливість — це коли вигідно мені, а не з огляду на інтереси інших стейкхолдерів.

«Ця картина невтішна, однак вона не є вироком», — констатує автор. Втім, якщо нічого не робити з нашим сьогоднішнім суспільством «виживальників», якщо не лікувати причини нашої хвороби хронічного виживання, то ми й не помітимо, як деградація різних сфер і напрямків, зокрема гуманітарних, зроблять з України — вже остаточно — країну третього світу в центрі Європи.

Наталя ІЩЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments