Люди на війні

«Війна триває... Щодня ми чуємо про обстріли, загиблих і поранених. На лінії фронту будні майже такі, як і на мирній території, тільки тут стріляють, ранять і вбивають. Біля Мар’їнки солдати продовжують копати окопи в донбаському сланці (замість картоплі вдома), готують криницю до зими, рубають дрова, чергують на спостережнику...» — це рядки одного зі свіжих матеріалів військового фоторепортера газети Верховної Ради України «Голос України», володаря «Золотого дня» 2015 року Олександра Клименка, який буває на передовій дуже часто і знімки якого щороку вражають відвідувачів фотовиставки «Дня». Він переконаний, що «в роботі журналіста найкрутіше — висвітлювати війну». Що саме мається на увазі і як минув фоторік пана Олександра від часу попереднього нашого фотоконкурсу — далі в його прямій мові.

«НАЙБІЛЬШЕ ЗАПАМ’ЯТАЛИСЬ ЛЮДИ»

— Звісно, за рік найбільше мені запам’яталась війна, люди, яких я зустрів у зоні воєнних дій. Наприклад, у квітні я зустрів на позиціях одного чоловіка з батальйону «Донбас» (нині — 46-й окремий батальйон спеціального призначення «Донбас-Україна»), його позивний «Толстий». Пізніше його поранили і я ходив до нього в госпіталь, бачився з ним. Він тоді казав, що, може, піде вже з армії. Але зараз знову пише, що продовжив контракт.

А взимку я зустрів чоловіка на ім’я Макар. Снайпер, дуже крутий. Про нього можна розказувати дуже довго, а якщо коротко — це дуже поважна, хороша людина.

Обов’язково треба сказати про командира 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна». Його позивний — «Філін», а звати його В’ячеслав Власенко — дуже поважна людина, як на мене, справжній воїн. Мені здається, що на таких тримається армія. Саме на таких офіцерах, командувачах бригад, батальйонів...

Я спілкуюся майже з усіма героями своїх фото. Зазвичай якщо ти познайомився з людиною, то потім продовжуєш спілкування, життя так складається.

ВИСТАВКИ В ПРАЗІ, СОФІЇ І БУДАПЕШТІ

— За цей рік у мене було три знакові виставки воєнних знімків «Невідома війна в центрі Європи», де показані бойові і побутові епізоди життя наших бійців на фронті та кадри прифронтової зони. Спочатку виставка відбулася у Празі, потім — у Софії і зараз вона триває в Будапешті. У Празі виставка була представлена в галерейному просторі Палати депутатів парламенту Чехії, тож її переважно відвідували дипломати і депутати. До речі, мені було приємно, коли підійшла представниця посольства США і сказала, що їй сподобалися мої фото і вона вважає, що це треба показувати, щоб знали про війну в Україні.

У Софії виставка тривала в центрі міста, в кафе репортерів, що розташовано в підземному переході між адміністрацією президента і кабінетом міністрів. Її побачило багато звичайних людей. А на відкритті до мене підійшла одна українка, яка не захотіла себе називати. Вона давно живе в Болгарії, має двох синів, яких виховує українцями. Ну і вона майже плакала біля цих світлин, і я поруч із нею.

На відкриття виставки в Будапешті я не потрапив, але мені теж написала одна жінка, за прізвищем бачу, що угорка, і вона дуже мені дякує в коментарі, що такі фото розповідають у світі про те, що робиться в Україні.

Я дуже дякую нашому послу в Чехії Євгену Перебийносу, послу України в Болгарії Віталію Москаленку. До слова, з ним мені доводилося бачитися в Македонії. Це був 1999 рік, коли там теж тривав конфлікт, Віталій Анатолійович тоді був керівником дипломатичного представництва в Македонії, і в Києві ми бачились. Дуже приємні зустрічі, я їм дуже вдячний. Дякую і Послу України в Угорщині Любові Непоп.

МОЛОДЬ І ПОКЛИКАННЯ

— Нещодавно в мене відбулася зустріч із магістрантами Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. Мене запросив завідувач кафедри соціальних комунікацій Юрій Бондар на лекцію в межах дисципліни «Сучасні проблеми журналістики». Це були цікаві дівчата і хлопці, і наша зустріч була не така, про які кажуть: «творча», а суто прикладна — як це робиться, як туди потрапити, що там робити, як поводитися в зоні бойових дій. Одна дівчина, Анна Удовенко, після зустрічі написала у «Фейсбуці»: «Під час лекції-розмови з паном Олександром до мене почало доходити розуміння, що з кожною його розповіддю, з кожною фотографією — я хотіла б спіймати цей кадр, це я хотіла б стати героїнею цієї історії і зрештою «ЧОМУ Б І НІ»? Чому б і мені не спробувати? Коли людина не прикрашаючи, розповідає про те, якою складною є робота фотографа, якою не надійною, сумбурною і не застрахованою ні видавництвом, ні державою, і при цьому в неї все одно палають очі і подих перехоплює від своїх слів, то, напевно, це покликання. І я щиро хотіла б, щоб ця робота колись стала і моїм покликанням, щоб років за тридцять, сидячи в прохолодному кабінеті кафедри соціальних комунікацій в Інституті журналістики, я змогла б групам першого курсу магістратури з соціально-правозахисної та туристичної журналістики розповісти про нелегку, але таку шалено цікаву професію військового фотокореспондента». Тож потенціал молоді великий, це відчувалося і під час моєї зустрічі з учасниками вашої Літньої школи журналістики кілька років тому.

«НА ВІЙНІ ВІДЧУВАЄШ УСЮ ГОСТРОТУ ЖИТТЯ»

— Це мій суб’єктивний погляд, але я вважаю, що в роботі журналіста найкрутіше — бути на війні. Звичайно, навколо є інше життя. Але коли ти там, ти просто відчуваєш людей і всю гостроту життя. Як мені нещодавно сказав один вчитель, який на війні: «Людське життя тут нічого не варте і людські закони тут не працюють, це війна. Але ми змушені це робити, тому що не ми є загарбниками, ми повинні захищати себе».

«УСЕ ДУЖЕ ПРОСТО — НЕ РОБИТИ ЗЛА, РОБИТИ ДОБРО І БУТИ ЛЮДИНОЮ»

— Я підготував роботи для фотоконкурсу «Дня». Цьогорічна тема — «Велич простоти» — це дуже глибоко по-філософськи. Адже насправді все дуже просто в цьому житті — не робити зла, робити добро і бути людиною. На війні все це гостріше відчувається. Інакше, ніж у мирному житті.

XXI фотовиставка «Дня» за результатами міжнародного фотоконкурсу 2019 року відкриється в Києві 9 листопада в Будинку кіно (вул. Саксаганського, 6) і триватиме до 17 листопада. Вхід — вільний!