Мистецтво як інструмент міжнародного спілкування

На початку важких 1990-х, коли Вірменія фактично перебувала у блокаді й, здавалося, ось-ось сконає в люті зимові холоди без пального, електрики й хліба, чи не єдиним загальнодоступним приміщенням у Єревані, яке обігрівалося й освітлювалося, була філармонія. І в тому була якась біблейська символіка, що до цієї величної, немов античний храм, споруди, створеної видатним зодчим Александром Таманяном, на симфонічні концерти стікався люд з усього скрижанілого, покритого мороком і снігом міста до заповненого вщерть залу, аби потім повернутися до своїх холодних домівок піднесеним, сповненим сили й віри у свою перемогу.

Я згадував про це, коли до Національного театру опери та балету імені Т.Г.Шевченка тяглися вервечки київських вірменів.

Минулого суботнього вечора у приміщенні Національного театру опери та балету імені Т.Г. Шевченка відбувся гала-концерт вірменських митців. Приходили, аби, як кажуть у Вірменії, «карот арнел», тобто втамувати тугу за батьківщиною. Я не переставав мимоволі ловити себе на думці, що не тільки місцевим вірменам, а й багатьом у Києві було б цікаво познайомитися з мистецтвом сучасної Вірменії. Та й програма досить розмаїта — концертні виступи, кращі фільми, художня виставка, знані майстри пера. Але, як не прикро, скидалося на те, що організатори Днів культури Вірменії в Україні, а це Міністерство культури України та Державна агенція промоції культури України (виявляється, є й така), не подбали достатньо про належний розголос, отож і вийшло, що захід, який мав би мати значно ширшу аудиторію, фактично звівся ледь не до рамок вірменської громади. І це тим паче прикро, бо мистецький досвід Вірменії — країни з давніми культурними традиціями — міг би бути для нас, українців, не тільки цікавим, а й багато у чому повчальним.

Взяти хоча б кіно, яке досить повно було представлене в рамках днів, де поруч із такою класикою, як «Колір граната» С. Параджанова чи «Ми і наші гори» Г. Маляна, демонструвалися і стрічки сучасних режисерів: В. Чалдраняна, А. Мкртчяна, В. Геворкянца, А. Хачатряна, А. Чилінгаряна, О. Галстяна, А. Ордяна, А. Ронова. Як на мене, навіть найвибагливіший український кіноман міг би чимало відкрити для себе, зокрема те, що у невеликій Вірменії знімається талановите кіно, яке по-своєму намагається осмислити довколишній світ, часто жорстокий і суперечливий у своєму людському вимірі. А якщо врахувати, що до знайомих нам проблем розгулу дикого капіталізму, яких торкаються вірменські режисери (стрічка «Господи, помилуй!» В. Чалдраняна,), долучається тривожний відгомін карабаської війни («Світанок сумної вулиці» А. Мкртчяна, «Кордон» А. Хачатряна), то можна впевнено говорити про серйозну націленість вірменського кінематографу на найболючіші точки сучасного вірменського життя.

Як людині, обізнаній з реаліями сьогоднішньої Вірменії, мені особливо імпонує також професійна мужність В. Чалдраняна у його прагненні знімати «чесне» кіно. Адже можна лише уявити, які фінансові чи організаційні труднощі доводиться долати режисерові в час, наповнений суцільною комерціалізацією (в розмові зі мною він зізнався, що навіть був змушений продати квартиру, щоб завершити роботу над одним із своїх фільмів). І при цьому митцеві вдається не спокуситися зйомками численних телесеріалів, якими талановитого режисера продовжують зваблювати власники телеканалів, обіцяючи щедрі гонорари. Не кажучи вже про постійні закиди щодо очорнення вірменської дійсності, «поради» звертатися до недражливих тем, які лунають на його адресу.

Загалом відчуття власної значущості для культури свого народу, усвідомлення особливої місії в державо- і культуротворчому процесі характерне для більшості вірменських кіномитців. Досить тільки згадати, з яким ентузіазмом кіношна громадськість і влада Вірменії ставиться до проведення кінофестивалю «Золотий абрикос», який щороку проходить в Єревані і збирає досить розмаїту глядацьку аудиторію із багатьох країн.

На відміну від кіномитців, вірменським письменникам поталанило дещо більше. Національну спілку письменників України, за словами заступника спілчанського голови, знаного прозаїка Василя Шкляра, про приїзд делегації повідомили за день чи два, отож митці встигли підготуватися до розмови та ще й накидати проект спільного меморандуму про співпрацю. Тому й зустріч вийшла обопільно корисною. Йшлося переважно про сучасні тенденції у розвитку наших літератур, видання книг, їхні наклади, становище вірменської та української мов. Господарів зацікавила зокрема практика державної підтримки книговидання у Вірменії, за якої, як повідомив прозаїк і драматург Давид Мурадян, майже 60 відсотків виданих вірменськими літераторами книг фінансується спеціальним державним фондом. Що ж до вірменської мови, то при уряді діє спеціальна структура, покликання якої — дбати про її розвиток, чистоту і захист («вірмени як нація і так багато втратили, щоб утратити ще й мову...»). У Вірменії навіть є закон, згідно з яким вірменські діти зобов’язані відвідувати саме вірменські школи, хоча в країні функціонують і російськомовні навчальні заклади.

Беззаперечною окрасою Днів культури Вірменії в Україні стала виставка творів видатного вірменського художника Вардгеса Суренянца, яка розташована в Національному музеї літератури. Це одна з тих потужних рік, що живила і досі живить сучасний вірменський живопис, в якому традиція переплелася з новітніми художніми пошуками. Від його картин віє на глядачів бентежним духом тієї переломної епохи, коли хвиля оновлення збурювала мистецький світ, коли зароджувалися й утверджувались нові стилі, а з п’єдесталів скидалися кумири. А що це саме так, пересвідчитися може кожен, хто відвідає цю чудову виставку, яка пробуде в Києві до 13 липня. Дуже раджу.