Московське «побєдобєсіє» по-київськи

9 травня у столиці РФ святкують із такою істеричною екзальтацією, наругою над здоровим глуздом та історичною реальністю, з таким пропагандистським завзяттям і бюрократичним запалом, що ті небагаточисленні росіяни,  що зберегли тверезість мислення, справедливо охрестили це дійство «побєдобєсієм». Справді, це все більше нагадує якісь сектантські «радения» або язичеське поклоніння богові війни Марсу. Втім, те, що відбувається, цілком звично для країни, яка вже багато років воює і бажає воювати й надалі. Але, не задовольняючись подібними виставами у себе, Кремль прагне нав’язати свій стандарт і довколишнім країнам, а також і тим, які стали жертвою його агресії.

В Україні вже не перший рік  намагаються організувати повномасштабний огляд антиукраїнських сил у вигляді «безсмертного полку» (останній крик московської пропагандистської моди). Попри заборону, акція відбулася. Президент Петро Порошенко, виступаючи 8 травня в музеї «Україна в Другій світовій війні» нарешті визнав очевидний факт, що цей  «безсмертний полк» (скоріше, «п’ятий полк» або «п’ята колона»)  є елементом «гібридної» війни Росії проти України.

Незадовго до 9 травня, на каналі «Еспресо-TV» у програмі «Політклуб» Віталій Портников заявив, що абсолютна більшість учасників «полку» в РФ повністю підтримують війну проти України. І хоча їхні діди воювали проти нацизму, онуки, по суті, є нацистами, оскільки повторюють, копіюють ідеологію та практику нацизму щодо України. Колишній радянсько-російський громадянин, а нині професор університету Еморі (Атланта, США) і Даремського університету (Британія) Михайло Епштейн у книзі  «По той бік совка», перекладеній і виданій в Україні  2016 року, висловив цікаву та глибоку думку про специфіку сучасного фашизму, який повільно, але надійно захоплює Росію. Цей різновид тоталітаризму Епштейн дотепно назвав «шизофашизмом»: «Шизофашизм — це розколене світобачення, так звана пародія на фашизм, проте серйозна, небезпечна, агресивна пародія. Це фашистська істерика, за якою ховається абсолютно холодне усвідомлення своїх меркантильних розрахунків. Фашизм виявляється у відчайдушній ненависті до свободи, демократії, до всього чужоземного, до людей іншої ідентичності, в прагненні шукати ворогів, у придушенні всього живого. Але цей насильницький, тоталітарний світогляд перебуває в шизофренічному розколі з прагненням використовувати ті  блага, які забезпечує «ворог»: нерухомість за кордоном, привілеї давати дітям освіту в країнах «пиндостана», відпочивати там під час відпустки. Особливо яскрава риса шизофашизму — діяти під маскою боротьби проти фашизму».

Зрозуміло, лідером «побєдобєсія» в Україні, як завжди, виступив телеканал «Інтер», хоча  Національна рада з телебачення та радіомовлення його і попередила, щоб «Інтер» тримався в рамках. Але в «Інтеру» свої уявлення про рамки. Звичайно ж, 9 травня там панувала абсолютно радянсько-російська стилістика й естетика, що не «затьмарюється» жодними ознаками України. Складалося враження, що на «Інтері» святкують перемогу не над Німеччиною, а над Україною.

Знову транслювалася пропагандистська ідея про сталінську  армію-визволительку, мовляв, вона ощасливила Європу. Так.  Принісши туди жорстокі комуністичні диктатури, насильство над інакодумцями, репресії радянських спецслужб і підконтрольних їм місцевих колаборантів. Зокрема, «Інтер» дав нудотно-солодкий репортаж про «звільнення» Польщі, жодним словом не обмовившись про те, що робив Кремль із Польщею протягом 1944—1989 років. Замість цього виливалася пропагандистська промосковська патока. Звучали також прокльони щодо декомунізації в Польщі, а інтерв’ю бралися виключно у проросійських поляків. Навіть найменшої критики щодо сталінської імперії «Інтер» не дозволяв.

Адже в Москві це дуже не в моді...

Загалом, суцільне прославляння СРСР, РФ і ніякої України як чогось самостійного та незалежного. За моїми відчуттями, все було подано якось дуже принизливо для українців.

Що за всім цим стоїть, зрозуміло багатьом. Навіть у Білорусії (проти якої  РФ  поки не воює) заборонили в Мінську провокаційний російський «безсмертний полк».

До речі, на «Еспресо-TV» політолог Юлія Тищенко закликала до глобальної вседозволеності, мовляв, не треба нічого забороняти. Значить, нехай знищують Україну, підривають її зсередини, переслідують українських патріотів, а забороняти підривну діяльність не можна? Набридли ці політологи з їхніми побоюваннями та капітулянтством. Жодна воююча країна не вистояла б без заборон і покарань. Буквально в цей же час телеканал НТН показав документальний фільм «Апокаліпсис. Друга світова війна». Під час війни з Японією на Тихому океані США депортували з узбережжя 180 тисяч своїх громадян японського походження. Їм дали 48 годин, щоб зібралися. Жодних звинувачень не висунули. Ось так учинила твердиня світової демократії під час війни. І так поводиться будь-яка держава, яка хоче вижити у момент найбільшої загрози своєму існуванню. А від нас вимагають воювати за розпорядженнями правозахисників, що є гарантією поразки. Між іншим, президент США Франклін Делано Рузвельт відреагував на антияпонську акцію так: «Я розумію, що це суперечить Конституції, але така воєнна необхідність».

Дивно, що у нас в Україні, у воюючій Україні, до цих пір діє «Інтер», кремлівсько-пропагандистська структура, частина російських інформаційних військ, що воюють проти нашої країни.

Президент Порошенко 8 травня закликав остаточно очистити українську армію від рудиментів радянсько-російської ідеології. Але у нас усе суспільство уражене такими рудиментами. І хворітиме, поки мізки українців тероризують антиукраїнські телеканали. А інформаційна агресія — це завжди пролог збройної агресії. Здається, після 2014 року це зрозуміли навіть найнаївніші.

Що ж до галасу про свободу слова (до 1917 року найактивнішими поборниками свободи слова в Росії були більшовики, поки не прийшли до влади: що вони потім зробили з цією свободою — добре відомо).

Я за свободу слова, але я проти свободи антидержавної пропаганди, проти свободи психологічної війни, проти свободи інформаційного підривання України.

Довелося примусити себе дивитися і концерт — «побєдобєсіє» на «Інтері». За радянських часів  таких акцій пропагандистського навіювання була велика кількість. Після 1991 року здавалося, що це закінчилося, але нас наполегливо тримають у полоні радянського тоталітарного минулого, що особливо небезпечно під час війни. Вся ця «інтерівщина» була б абсолютно природною й органічною в нинішній Москві, але не у столиці країни, яка відбиває російську агресію. Але в особі «Інтеру» відбити ідеологічний десант Путіна поки не вдається. Втім, якщо державна влада безсила, то своє слово може сказати громадянське суспільство. Зрозуміло, що в цій війні «Інтер» не на боці України. Він відверто по інший бік фронту.

Проте  проблема  не лише з «Інтером». Аналогічнийпропагандистський концерт організував телеканал NewsOne. А на «112» російський олігарх Новінський, що недавно натуралізувався в Україні, шельмував віруючих Київського патріархату, називаючи їх відступниками  та розкольниками. Він заперечував Другу світову війну, вимагаючи називати її виключно «великою вітчизняною». Новінський  пафосно проголосив, що «церква — це не політична організація». На жаль, якщо йдеться про Московський патріархат, то це, швидше, побажання, ніж констатація факту. Порівняно недавно,  2007 року президент РФ Путін брав найактивнішу участь в об’єднанні РПЦ і Російської зарубіжної православної церкви. Тобто, врешті-решт, йому вдалося приєднати церкву, яка не визнала більшовизм і чекізм, до церкви, яку Йосип Сталін відновив 1943 року. І ніякої політики?

Новінський дуже боявся, що українцям у сучасній Україні, за його словами, «змінять генетичний код». Мабуть, він вважає, що цей генокод наскрізь колоніальний, малоросійський і рабський. Новінський помиляється. Під час Революції Гідності можна було почути: «Свобода — наша релігія» Ось це і є справжній, непідробний генокод українців, що зберігся всупереч усім окупантам і колонізаторам. Слава богу, що «побєдоносная нєдєля», ця відрижка московського політичного «фестивалю», вже закінчилася, й Україну не будуть настільки люто тероризувати чужою ідеологічною парадигмою.