Історію творять мученики, а не мучителі.
Євген Грицяк, лідер Норильського повстання у таборах ГУЛАГу 1953 року

«Об’єктивність» чи «мазохізм»

Про одіозні особистості та дивні дискусії на ТБ
31 липня, 2020 - 13:50

Іноді у нас відбуваються дуже дивні дискусії. У програмі «Говорить великий Львів» на каналі Еспресо-TV з ентузіазмом, гідним кращого застосування, до хрипоти сперечалися, чи варто дітей з окупованого Криму й ОРДЛО звільняти від ЗНО при вступі до вишів вільної України. Мовляв, це підриває й соціальну справедливість. А пани не замислювалися про те, яка в принципі можлива рівність між дітьми, які живуть у вільній державі, й дітьми, які живуть під окупацією? Там у Криму й ОРДЛО тепер дуже непросто вивчити українську мову й українську історію, оскільки будь-який інтерес до цих предметів окупанти тлумачать як нелояльність до Росії й щось дуже підозріле.

Пані Ніцой вельми боялася, що в середовищі дітей, які приїхали на материкову Україну, можуть виявитися «заслані козачки». А такі в офісі Президента, в Кабінеті Міністрів, у Верховній Раді й багатьох інших офіційних структурах пильну пані Ніцой не бентежать? І яким чином ворожих агентів може зупинити ЗНО? Ми, звичайно, здатні віддати цих молодих людей Росії, але тоді повинні назавжди забути про повернення своїх територій. І ще. На жаль, важко сказати, наскільки в цьому сенсі наша освіта виявиться корисною, адже в національно-політичному сенсі вона у нас гнила, зовсім не продукує український патріотизм (за винятком деяких вишів). Коли цю сферу очолювала пані Гриневич, на цей напрямок взагалі махнули рукою. Не думаю, що новий міністр пан Шкарлет дуже цим перейматиметься.

Ось про що треба говорити, а не про те, що якийсь незначний відсоток бюджетних місць буде віддано абітурієнтам з Криму і ОРДЛО. І те, що якась кількість цих дітей робить вибір не на користь Росії (де їм пропонуються всілякі пільги), а на користь України, ще залишає нам надію.

Росія в її «освітній» агресії не зупиняється ні перед чим і дурних дискусій не веде. Я спостерігав її дії в моєму рідному Севастополі, коли в порівняно невеликому місті росіяни відкрили філії більш ніж десятка російських університетів, зокрема Московського університету, який перебував під особистим заступництвом мера російської столиці Лужкова. Лужков збудував у Севастополі гімназію, де умови навчання для школярів і умови роботи для викладачів були кращими, ніж у самій Москві, не кажучи вже про якісь нещасні Вологду, Тулу або Саратов. Росія йшла на будь-які жертви, бо вона знала, за що бореться й чого прагне.

А Київ не знав, боюся, що й зараз не знає...

Нам, українським активістам у Севастополі, за 22 роки не вдалося допроситися у Києва хоча б однієї української школи. Зате на телешоу ведуться «змістовні» дискусії про те, чи варто в ім’я майбутнього соборної України пожертвувати 1% чи 1,5% студентських бюджетних місць...

А наступного разу львівські телеведучі дали слово такому собі пану Лесику, з Волині, який тепер мешкає в Харкові й справляє враження «істинно російської людини». Його спіч не виходив за рамки стандартної пропаганди «русского мира». Не обійшлося й без обов’язкового перекручування, Лесик обурено прокричав: «Коли ви, нарешті, дозволите людям розмовляти тією мовою, якою вони хочуть!» Українське мовне законодавство не регламентує особистого спілкування, тут кожен сам вирішує й робить свій вибір на користь тієї чи іншої мови. Воно регламентує лише офіційну, публічну сферу, що цілком природно. Таких діячів львівські ведучі десь знаходять щораз і змушують телеглядачів вислуховувати примітивну й нудну пропаганду. Зрозуміло, що вони лізуть зі шкіри, щоб продемонструвати: мовляв, ми хоч і львів’яни, але не якісь там «українські буржуазні націоналісти», а поважні галицькі ліберали, люди широких поглядів і універсальних принципів. Але в реальності всі ці сцени справляють враження жалюгідного провінційного мазохізму. Ну як тут не згадати ще одного уродженця славетної Галичини, письменника Леопольда фон Захер-Мазоха, від прізвища якого й походить назва відомого психічного розладу — «мазохізм». Ведучі виправдовуються тим, що мають бути представлені різні точки зору, оскільки вони є в країні. У нас є і вбивці, і садисти, і шкуродери, і бузувіри, і що, їх усіх заради «об’єктивності» треба тягти на екран? Сумнівні суб’єкти подеколи з’являються й на «Прямому». Один з них пропонував дати воду в окупований Крим, щоб не втратити на майбутнє родючі землі. Міжнародне право стверджує, що турбота про окуповані території — обов’язок окупанта. До речі, він може возити воду в Крим з Чорноморського узбережжя Кавказу спеціально пристосованими для цього суднами, які називаються «водолії». Так, це дуже дорого. А чому агресору й окупанту має бути дешево за наш рахунок?

У цьому ж ефірі нардеп від «Батьківщини» Іван Хрулько смачно познущався з невігластва «зеленітів», які не знають географії України, її адміністративно-територіального устрою. Наприклад, їде Зеленський у Волинську область, а його співробітники офіційно повідомляють, що Президент відвідав «Луцьку область»... Та й не лише з Україною у них проблеми, там вважають столицею Канади Торонто, а не Оттаву і плутають Литву з Латвією...

У ЗМІ з’явилося чергове сумне повідомлення про вбивство наших військових на Донбасі. Домовилися з «тією стороною», як полюбляє висловлюватися пан Зеленський, про те, щоб під їхнє «чесне слово» забрати тіло нашого солдата. У результаті наших військових окупанти холоднокровно розстріляли. Словом, за Іловайським зразком. Там теж наші бійці виходили «зеленим коридором» під «чесне слово російського офіцера». Закінчилося тим, що українців, заздалегідь підготувавшись, вороги розстріляли, як мішені в тирі. «Зелений коридор» став для наших хлопців коридором смерті. Повірили Росії... Але ж попереджав письменник Євген Гуцало, що в будинку кожного українця має бути напис: «Не вір москалю!» Росія і честь — це, як висловлювався Пушкін, «дві речі несумісні». Дружина генерала Джохара Дудаєва Алла Куликова у своїх спогадах писала, що чоловік казав їй: «У росіян немає честі». І ми переконуємося в цьому постійно, розплачуючись за досвід кров’ю. Шкода, що до Президента Зеленського це ніяк не доходить... І, мабуть, вже не дійде. Політичне й загальне невігластво, елементарне незнання української та світової історії не дозволять адекватно зрозуміти те, що відбувається в нашій країні і навколо неї...

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 
Рубрика: