Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Олег ПАНФІЛОВ: «Практично весь загальнонаціональний телеефір у Росії контролює держава»

11 серпня, 2006 - 00:00

Багато експертів зазначають, що негативний образ України в очах росіян пов’язаний з однобоким інформуванням російським телебаченням про політичну ситуацію в Україні. Водночас росіяни, як і раніше, продовжують приділяти увагу українським подіям. Як свідчать дані опитування, проведеного в липні Всеросійським центром вивчення громадської думки, українські справи відстежують 67% громадян Росії, із них 15% стежать за ними уважно. Відповідно, сюжети з України залишаються в полі зору російських ЗМІ.

Що є причиною формування негативного медіа-образу Києва в Москві? Які найбільш виражені проблеми сучасних російських медіа? Про це — в інтерв’ю з Олегом Панфіловим, директором Центру екстремальної журналістики (Росія), який, зокрема, займається моніторингом порушень прав журналістів і ЗМІ на території Росії та країн СНД і вивченням умов роботи й правового статусу журналістів.

— Олеже, з якими проблемами сьогодні найчастіше стикаються російські журналісти? І наскільки готові вони зараз захищати свої права та позиції?

— Вважаю, головна проблема російських журналістів — у тиску влади на них. Причому цей тиск може бути різним. Наприклад, за останні п’ять років у російському законодавстві відбулися суттєві зміни. І практично всі поправки, які вносили в російське законодавство, мають репресивний характер. Здавалося б, країна, яка декларує розвиток демократії та проголошує себе європейською, мала б прагнути до ліберальних цінностей і регулювати у своєму законодавстві ті зобов’язання, які вона приймала, вступаючи в Раду Європи. Але, на жаль, такої ініціативи немає і, швидше за все, нинішня традиція розвиватиметься й надалі. Інша дуже суттєва проблема — це бажання влади контролювати всі ЗМІ. Варто лише подивитися на те, що за ці останні п’ять років сталося з російським телебаченням. Телекомпанія НТВ фактично стала державною власністю. Зараз така загроза нависла над телекомпанією REN-TV. Практично весь загальнонаціональний телеефір контролює держава. Але є ще й інші різні форми контролю, оскільки багато ЗМІ фінансують або олігархи, або фінансові групи, які думають не лише про бізнес, але ще займаються і політичними іграми. Щойно якісь ЗМІ намагаються вести самостійну інформаційну політику, власті чинять тиск на цих олігархів або фінансові групи. Сьогодні дедалі частіше можна спостерігати боротьбу влади з людьми, в яких ще залишився медіа-бізнес у Росії. Як результат — такий бізнес поступово звужується.

У подібній ситуації російські журналісти ще не готові захищати свої права. Як, утім, і багато журналістів на пострадянському просторі. Це, швидше за все, пов’язане з тим, що не було традицій вільної преси. Насамперед, у Росії. Коли 20 років тому Михайло Горбачов оголосив про перебудову та гласність — це була хороша справа. Але свободу ніхто не може подарувати, за свободу треба боротися. Так, як боролися, наприклад, за своє право бути вільними польські, чеські або угорські журналісти. За останні чотири роки така активна боротьба за свої права в Росії дуже звузилася. Останніми масштабними акціями протесту, коли журналісти намагалися якимсь чином вплинути на громадську думку і насамперед на владу, були акції на захист телекомпанії НТВ. Зараз таких акцій стає дедалі менше. І це пов’язано з тим, що практично відсутня корпоративна солідарність журналістів. Так, існує в Росії Союз журналістів, як і в багатьох країнах колишнього Радянського Союзу. Але він несе в собі якісь радянські традиції і здебільшого об’єднує журналістів державних ЗМІ. Хоча, думаю, якби була створена якась інша організація, то й вона не змогла б об’єднати всіх журналістів. Адже якби журналісти були солідарними, вони б уже давно створили велику організацію, що мала б можливість показати, на що вони здатні. На жаль, цього поки що немає.

— Із чим це пов’язано: у журналістів немає бажання чи можливостей?

— Спробуймо, наприклад, порівняти російську ситуацію з тим, що відбувалося в Україні за ті ж останні п’ять років. Чому найактивніші журналістські акції протесту відбувалися здебільшого на заході України? Наприклад, у Львові в 2000 році журналісти активно та масово виступили на захист газет «Експрес» і «Поступ». Отаких акцій, які могли зібрати журналістів одного міста, як це було у Львові, наприклад, у східних областях України не було. Думаю, це пов’язано з певною ментальністю журналістів й історичними традиціями. Я не хочу образити журналістів, які живуть на сході або на заході України, але географія акцій протесту або акцій боротьби має велике значення. У Росії, на жаль, відповідних традицій не було. Тому й активних журналістів дуже мало.

— На вашу думку, у світі та в Росії зокрема, працювати журналістом за останні роки стало менш чи більш небезпечно?

— Працювати журналістом небезпечно там, де триває війна. Звичайно, був небезпечний для журналістів час, коли тривала активна війна в Чечні з 1994 року, де, за нашими даними, за 12 років війни загинули 28 журналістів і 7 журналістів вважаються зниклими без вісти. А там, де живуть юридично грамотні журналісти, працювати безпечно. Насамперед я маю на увазі європейську журналістику в європейських країнах. У Росії, як і на всьому пострадянському просторі, зокрема і в Україні, працювати небезпечно неграмотним журналістам, які не можуть захистити своїх прав, адже коли починається юридичне переслідування, вони опускають руки і не знають, що робити далі. Ще в Росії існує небезпека для тієї невеликої частини журналістів, які займаються журналістськими розслідуваннями або пишуть про політичну чи економічну корупцію. Вони можуть наражатися на напади. А в будь-якому іншому випадку небезпека або безпека журналістів залежить від них самих.

— Які рекомендації ви дали б журналістам, котрі пишуть про конфліктні ситуації в тих чи інших сферах?

— Конфліктні ситуації можуть бути найрізноманітнішими. Ми зараз готуємо до видання підручник для журналістів, який називається «Практична конфліктологія». Пропонуватимемо журналістам навчитися правильно писати про соціальні, міжрелігійні, міжнаціональні та військові конфлікти. По-перше, журналіст повинен прагнути до об’єктивності. Якщо людина пише про міжрелігійні або міжнаціональні конфлікти й дотримується погляду тільки однієї зі сторін, то це вже не журналіст. Це прихильник тієї або іншої сторони в конфлікті. По-друге, знову ж таки, важлива юридична грамотність. Адже журналіст, який пише про якийсь конфлікт, повинен пам’ятати, що є закон, який захищає право людей на свободу віросповідання або їхні національні почуття. Він повинен знати законодавство як ніхто інший. Абсолютно окремо стоять воєнні конфлікти. Тут може бути дуже багато рекомендацій. Насамперед журналіст не повинен бути прихильником однієї з воюючих сторін. Приклад, на жаль, — доля трьох українців, які пропали без вісти в Чечні. Їх тривалий час називали журналістами, але, як нам вдалося з’ясувати, вони до журналістики не мали жодного відношення. Ці люди приїхали в Чечню, щоб брати участь у конфлікті на одній стороні. Тому найсерйозніша помилка журналістів — спроби зайняти в конфлікті одну із сторін.

— Як зазначають експерти правозахисних журналістських організацій, головною причиною цього є незнання міжнародних норм і законів. За якою схемою відбувається впровадження міжнародних норм, що стосуються діяльності ЗМІ, в російське законодавство?

— Гадаю, журналісти самі могли б звертати увагу на міжнародні зобов’язання Росії. Але, на жаль, вони погано знають навіть власне законодавство. Тому говорити про те, щоб вони знали ще й про якісь конвенції або хартії, не випадає. Нам насамперед дуже часто доводиться нагадувати не лише журналістам, а й владі, що Росія, будучи членом ОБСЄ та Ради Європи, прийняла на себе, наприклад, такі зобов’язання, як створення умов для розвитку вільної преси, захист прав журналістів. Але Росія, на жаль, є країною, у якій існує дуже давня традиція — не дотримуватися законів. Я в цьому випадку можу говорити в рівній мірі як про владу, так і про журналістів.

— Однією з причин появи неякісної журналістики називають недоліки в системі освіти. Ви дотримуєтеся цієї думки? Що, на вашу думку, може сприяти підвищенню рівня кваліфікації журналістів?

— Це дуже важливе запитання. Я боюся, що це запитання актуальне не лише для Росії, а й для усього пострадянського простору. Наскільки мені відомо, система освіти в українських університетах практично та сама, що й у Росії. На більшості факультетів журналістики навчання проводять за старою, ще радянською програмою, в якій дуже багато часу приділяють вивченню вітчизняної та зарубіжної літератури. З таких факультетів журналістики виходять фахівці, які дуже добре знають Шекспіра, Достоєвського або Шевченка, але дуже погано знають журналістику. Тому на факультетах журналістики треба кардинально змінювати програму навчання. Точніше — позбутися факультетів журналістики в університетах і створювати окремі школи журналістики, як, наприклад, у Данії. До речі, в Данії взагалі одна з найкращих шкіл журналістики в Європі. Це така освіта, яка дає не лише знання того, якою професією володіє журналіст, а й віддає студентам половину усього навчального часу на вивчення законодавства та практику застосування законів. І людина, яка закінчує таку школу журналістики, виходить юридично грамотною. Це дуже важливо.

— Коли, на вашу думку, в Росії настане ера нової журналістики? Чи змінять коли-небудь російські ЗМІ своє ставлення до України?

— Я боюся, що для цього має змінитися, принаймні, одне покоління. Коли говорять про вибори в Росії — вибори президента або депутатів Державної Думи, я кажу про те, що насправді в країні треба міняти не владу, а населення. Тільки тоді буде і нормальний президент, і державна політика. Для того, щоб настала ера нової журналістики, потрібні не лише нові журналісти, а й нові читачі. Адже все, на жаль, як у російській журналістиці, так, вважаю, і в українській, залежить від читача. Не було б такої кількості людей з таким вузьким кругозором, які здатні читати лише «жовті» газети, то й «жовтих» газет таких із такими величезними тиражами не було б. Думаю, що нові погляди формуватиме інтернет. Ми вже сьогодні бачимо, що інтернет має не лише вплив на інформування населення, а й, як показав приклад України, доволі широке використання в політичній боротьбі. Тому інтернет — досить важлива штука для того, щоб населення розвивалося. Чим більше читатиме населення, тим більше буде можливостей для ЗМІ нормально розвиватися.

А от що стосується негативного ставлення російських ЗМІ до України, то причина — у відроджених у сьогоднішній Росії традиціях радянської пропаганди. Поки ця пропаганда діятиме, ставлення російських ЗМІ до України буде виключно таким, яким його бачать із Кремля. Про якісь інші погляди на події в Україні в російських ЗМІ ви можете прочитати тільки в кількох газетах. Усе інше — це, на жаль, пропаганда. Для того, щоб щось змінилося, насамперед треба, щоб покращилися відносини з Україною російських політиків. А чи покращаться вони при амбіціях, коли російські політики бачать Росію не просто нормальною країною, а великою державою? Велика держава, вибачте, це імперіалізм. Поки з позицій імперіалізму вони розглядатимуть своїх сусідів — таку немаленьку країну, як Україна, з населенням трохи менше половини населення Росії — такі відносини зберігатимуться. На жаль, ЗМІ підтримують ці погляди влади, оскільки вона є їхнім фактичним власником.

— Ваш погляд зі сторони: плюси та мінуси розвитку української журналістики?

— На жаль, я майже не буваю в Україні. Востаннє був у лютому цього року, коли Савік Шустер покликав мене подивитися, як він працює у своїй програмі «Свобода слова». І мені стало образливо, що такого телебачення, яке зараз є в Україні, в Росії вже немає. Думаю, що зараз українським ЗМІ треба не просто насолоджуватися можливістю бути вільними, треба цю свободу вдосконалювати. Звісно, знизилася кількість конфліктів в українській пресі. Звісно, знизилася й кількість нападів на журналістів. Але не можна просто вважати себе вільними і нічого не робити для зміцнення цієї свободи. Політична атмосфера в Україні може змінюватися. І саме журналісти несуть відповідальність за те, щоб вчасно зміцнити свою свободу слова.

ДОВIДКА «Дня»

Олег ПАНФІЛОВ — народився в 1957 році в Таджикистані. У журналістиці з 1974 року: працював ведучим програми «Пам’ять минулого» таджицького ТБ, кореспондентом газети «Комсомолець Таджикистану», радіостанції «Юність», агентства «Associated Press», власним кореспондентом «Независимой газеты» (Росія), кореспондентом «Gazeta wyborzca» (Польща). З 1995 по 1997 — заступник головного редактора журналу «Центральна Азія» (Швеція). З листопада 2000 року — автор і ведучий програми «Влада та преса» Радіо «Свобода». У 1993 році — директор московського бюро американського комітету захисту журналістів (CPJ), з 1994 по лютого 2000 рік — керівник служби моніторингу Фонду захисту гласності. У 1994 — 1997 рр. — експерт із прав людини переговорів ООН по міжтаджицькому урегулюванню (Тегеран, Ісламабад, Кабул, Алмати, Ашгабат). Автор й укладач 26 книжок й автор сценарію восьми фільмів. Лауреат премії Союзу журналістів Росії. Директор Центру екстремальної журналістики.

Розмовляла Юлія КАЦУН, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ