Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

Олег Скрипка наполягає на Своєму. А Своє для нього...

18 червня, 2010 - 00:00
ВВ — «НАШЕ ВСЕ» УКРАЇНСЬКОГО РОКУ / ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Музикант розповів «Дню» про «Країну Мрій-2010», участь у Слов’янському базарі, виголосив програму дій для українців, а насамкінець змусив нас повірити в те, що вже скоро на наших теренах постане культурний центр Європи

«Модно бути позитивним. Культурним — що означає знати історію, культуру й мову своєї країни. Модно бути екологічним, етнічним. Модно читати газету «День». І не курити.» Такий «модний маніфест» для читачів нашої газети та всього українського суспільства Олег Скрипка проголосив рік тому. Очевидно, ця програма дій досі актуальна. Відтак, Олег Скрипка продовжує наполягати на Своєму. А своє для Скрипки — значить українське, екологічне, музичне та автентичне. Саме тому фестиваль «Країна мрій» обрав «зелене» русло та гасло «Країна Мрій — Чиста Країна!». А ще «Слухай Своє! Споживай Своє! Підтримуй Своє!». Це — база нації, переконаний Олег Скрипка.

Мабуть, саме тому фестиваль «Країна Мрій», по суті, є мрією про Україну. Він створює міф-еталон для нас самих — про Україну як «простір із чистим довкіллям, світлими думками та намірами, неспотвореним відчуттям автентичного, джерельністю народних традицій». І саме цей перелік, понад усі «надуті» політичні програми, і є оптимальною програмою розвитку для нашої країни.

Власне, десь тут і закладена та спільність світоглядів, яка стала основою для співпраці «Дня» та «Країни Мрій» уже з перших років існування фестивалю. А нині ця дружба переросла навіть у окрему номінацію в рамках Фотоконкурсу «Дня»: «Найкраще фото з фестивалю «Країна Мрій».

Утім, приводом для нашої зустрічі з Олегом Скрипкою стала не лише «Країна мрій». А й, зокрема, участь ВВ (поруч з іншими українськими музикантами, а також акторами та митцями) у фестивалі в російській Пермі. Власне, саме з цього — ідеї (виявляється, не такої вже й утопічної) поглинання українською культурою безкраїх російських просторів — і розпочалася наша розмова з Олегом...

Лариса ІВШИНА: — Після того як ви виступили на фестивалі в Пермі, вам не здалося, що в Росії є запит на розуміння України?

— У Росії ставлення до України значно складніше, ніж нам тут здається. По-перше, там живе дуже багато українців, які мають серйозний культурний, політичний вплив у країні. По-друге, для росіян Україна та українці — це символ свободи. А з огляду на нещодавню зміну влади в Україні, зараз їм здається, що у нас тотальний «фройндшафт».

Л. І.: — І хто на кого за умов такої дружби більше вплине: Росія на Україну своїм авторитаризмом чи ми на них — своїм «гуляйполем»?

— У якому сенсі?

Л. І.: — Звісно, у позитивному. Адже культурна «інфекція» могутніша за будь-які політичні ресурси.

— Могутніша, але, попри те, що Росія нібито грається в радянські ігри, її культура сьогодні — це серйозна зброя, до того ж, вона вже позбавилася тієї радянської «шароварщини».

У цьому контексті впливу та зрушень у бік свободи доречніше говорити про Білорусь. Останнім часом ми туди часто їздимо виступати. Там відбуваються процеси, дуже подібні до українських. Але для білорусів Україна так само залишається символом свободи.

Л. І.: — А вони помітили, що у нас відбулися президентські вибори?

— Помітили, але тут ідеться про емоційний рівень сприйняття України й українців, який так швидко не може змінитися. При всій параноїдальності білоруської ситуації тамтешній інтелігенції вдалося знайти свою нішу і згуртувати навколо неї громадянське суспільство. Тепер там є незалежні від влади художні галереї, фестивалі.

Л. І.: — І навіть телебачення — «Белсат». Щоправда, мовить воно з Польщі...

— Білоруси знайшли спосіб бути самостійними, але поза конфронтацією із владою. У Росії все інакше.

Мої знайомі, серйозні бізнесмени, розповідали про кумедний випадок. Спілкувалися вони якось у Києві з московськими бандитами. Типова естетика: ланцюги в два пальці, червоні шиї, піджаки. Раптом наш хлопець брякнув якесь криве слівце за Путіна. Москвичі заклякли, їм мову відібрало. І це — сидячи в Києві й маючи на шиї ланцюги в два пальці. У росіян страх перед державою настільки глибоко сидить, що говорити про свободу в їхньому випадку ще зарано.

ТЕЛЕРАДІОЛИЦЕМІРСТВО

Л. І.: — Що загалом відбувається на культурному ландшафті Москви та Мінська?

— Я досліджую переважно територію етнічної та рок-музики.

Білорусь — феноменальна країна з точки зору кількості якісних артистів. Але вони переважно заборонені, бо якщо ти розмовляєш білоруською мовою, це апріорі значить, що ти — опозиціонер, відповідно, якщо співаєш білоруською — ти заборонений музикант. Найкращі білоруські артисти — заборонені. Абсурд полягає ще й у тому, що на тамтешньому радіо діє квота на 70% білоруської пісні в ефірі. А білоруська пісня тим часом по суті на межі заборони. Щодо Росії, то там у культуру вкладають серйозні гроші, але чомусь страждає якість. Можливо, через моду на постмодерн, який, у свою чергу, є реакцією на насилля. Мат, який також характерний для сучасної російської музики, — це теж, як мені здається, реакція на несвободу.

Л.І.: — Думаю, насправді це — антикультура.

— Але ж те, що ми щодня чуємо на радіо та бачимо в телевізорі, — це також антикультура. І принципової різниці між тими, хто співає матом, та естрадою — немає. Бо естрада — це невербальний мат, який поруч із розбещенням залишається за лаштунками, а на «фасаді» — целулоїдна картинка. Це велике лицемірство.

Л.І.: — Важливим сигналом для всього, так би мовити, простору «пост» був діалог Юрія Шевчука та Володимира Путіна. Такого ще не було. Люди схильні вірити, що тільки великі гроші, нафта та газ можуть впливати на людей, але насправді тонкі психологічні сюжети також мають вплив. Стосовно цього діалогу було багато коментарів на тему «цар і поет», але всі вони так чи інакше відкривають потребу в свободі російського люду, який став жити краще. Так було і в Україні. Коли зник жах із рулонами туалетного паперу на шиї, почали боротися за свободу. Ви пригадуєте?

— Звичайно! Коли ностальгуючі ідіоти плачуть під ремікси Антонова, у мене відразу виникає спогад: я студентом іду позаду універмагу «Україна», а там величезна черга і щасливі люди з рулонами на шиї. У мене ця картинка асоціюється з Радянським Союзом. Так само, як черги за майонезом і зеленим горошком.

Л.І.: — І курячі лапи, що стирчать із авосьок...

— Знаєте, найбільше та картина дійсності — рулони, авоськи з курками — викликала в мене неприйняття саме з естетичної точки зору.

ПІДТРИМУЙ СВОЄ!

Марія ТОМАК: — Виразною особливістю цьогорічної «Країни мрій» стане платний вхід. Українці вже готові платити за своє мистецтво?

— По суті, готовність підтримувати своє — це частина процесу становлення нації. Натомість показник провінційної нації — це коли чуже шанують більше за своє. Коли за концерт іноземного артиста українці викладають до тисячі доларів за квиток, це вважається нормальним. А своїх музикантів бажано слухати безкоштовно. Українцям треба навчитися платити за своє. Думаю, з часом люди зрозуміють, що, купуючи квиток, вони роблять внесок у власну культуру. І це стосується не лише «живих» концертів, а й музики на носіях. Зрештою людина повинна прийти до того, що простіше заплатити та отримати якість, аніж займатися «полюванням» на дармове. Мені здається, є навіть такий тип людей — шукачі загублених гаманців...

Л. І.: — «Шара» — це плебейський інстинкт. Час стати іншими людьми.

— Один мій знайомий, заможна людина, ходить на концерти тільки українських виконавців. Навіть якщо гурт йому не дуже цікавий, він усе одно платить за квиток і приходить, бо вважає, що таким чином він підтримує українську культуру.

Якщо українці сповідуватимуть такий підхід, тоді вони ефективніше створюватимуть націю. Слухай своє! Споживай своє! Підтримуй своє! Це — база нації. Якщо цих принципів не дотримуються, то йдеться не про націю, а про людей без власної ідентифікації, що розпорошені на певній території.

Запровадження платного входу — це серйозний крок для «Країни мрій». Сподіваюся, прийде час, коли фестиваль зможе стабільно існувати тільки за рахунок продажу квитків.

М. Т.: — Люди, які приходять на «Країну мрій», приєднуються до еко-ініціативи «Зелена толока», підтримують харків’ян, що борються проти знищення парку, по суті, є громадянським суспільством. Чи вже достатньо потужний цей «третій сектор», аби встояти перед зазіханнями на свободу?

— Оцінити це ми з вами зможемо за два-три роки. А зараз ми пожинаємо ті плоди, які проросли за попередні роки свободи. Усе в житті відбувається із запізненням. Культурний розквіт, який ми спостерігаємо, — це результат попередньої роботи.

Л.І.: — І цьому результату аплодували, зокрема, в Пермі.

М.Т.: — Але ж питання не тільки у владі, а й у тому, чи здатна спільнота захищати свої переконання...

— Взаємодія влади та громадянського суспільства — це дуже складний процес, і як він відбуватиметься в Україні за нових умов, наразі невідомо.

Тут можна провести таку паралель: якщо посадити сильну якісну рослину, яка потенційно здатна пробити асфальт, то у неї не буде шансу вижити, якщо хтось постійно розкатуватиме її катком. Але те, що громадянське суспільство в Україні створене — це факт.

Моя позиція така: із владою треба співпрацювати. Наприклад, ми співпрацювали із владою Пермського краю, коли мали там виступ, так само як із владою Білорусії. То чому б не співпрацювати з нашою владою?

Я просив попередню владу допомоги «Країні мрій», але допомоги ми так і не дочекалися. Нещодавно написав листа до нового міністра культури. Але поки що реакції так само немає.

ІНТЕЛІГЕНТИ НЕ ДИВЛЯТЬСЯ ТЕЛЕВІЗОР

М.Т.: — До речі, про політику. Ви хоча й не брали участі в передвиборних турах на підтримку того чи іншого кандидата, але в інтерв’ю газеті «КоммерсантЪ» говорили, що маєте певну домовленість із Юлією Тимошенко щодо підтримки проведення фестивалю «Рок-Січ» по всій Україні. Ця домовленість у силі?

— Чи матиме Юлія Тимошенко можливість допомогти «Рок-Січі» — побачимо. Я надішлю їй запит. Так само як до Міністерства культури.

М.Т.: — А в яких регіонах ви розраховуєте провести фестиваль? У Донецьку, до прикладу, можна було б організувати «Рок-Січ»?

— Думаю, ні. Ми в Донецьку вже п’ять років не грали, а зробити там величезний фестиваль...

М.Т.: — Між іншим, коли їздите країною, помічаєте різницю культурного рівня в різних регіонах?

— В основному я спілкуюся зі специфічною публікою — інтелігенцією. Як на мене, у провінції вона більше відповідає цьому поняттю, аніж у столиці. І це не лише український феномен. У столиці кипить життя, усі в шаленому темпі шукають своє місце під сонцем, намагаються вижити. З’являється снобізм, цинічність, гламурність та інші ознаки столичних посткультурних тусовок. А бути інтелігентом — це така своєрідна моральна та інтелектуальна позиція.

До речі, одна з ознак інтелігента сьогодні полягає в тому, що він не дивиться телевізор.

Найперше, що треба зробити українцям — це створити справді український медіа-холдинг. Зусилля окремих людей в інформаційній сфері відчуваються, але вони не системні. А такий холдинг міг би стати базисом культурного суспільства. Аби якимось чином впливати на суспільство, треба задіяти інформаційну політику. Тільки тоді, коли українці матимуть справді українські ЗМІ, можна буде серйозно говорити про культурний феномен в Україні.

ОБ’ЄДНУЮЧИЙ ФАКТОР — ГАСТРОНОМІЧНИЙ

Л.І.: — Мені здається, що виробники національного продукту в Україні, хоч це і йде через пень-колоду, але все ж почуваються впевненіше на своєму ж ринку. А це значить, що більше людей прагнуть підтримувати своє. У вас є таке відчуття?

— Потенційно люди готові підтримати позитивний рух. Але їм треба дати знак. Наприклад, сказати: давайте всі гуртом купувати українське вівсяне печиво! І тоді вони подивляться і скажуть : а це класно, давайте!

Л.І.: — Розкажіть, що треба робити просунутим українцям. Хочемо почути від вас програму дій.

— Можу сказати з точки зору українських виконавців. Ми дуже потребуємо, щоб люди ходили на наші концерти. Це по-перше. По-друге, кожному українцю треба знати свою історію та культуру, тільки тоді він може називати себе громадянином. По-третє, потрібно співати українські народні пісні. Пропагувати українські страви не буду, бо з цим, здається, проблем у нас немає. Взагалі чи не єдиний беззаперечний об’єднуючий фактор для українців — гастрономічний. Я навіть чув такий лозунг: «Хто не любить сало, той лох!». І, звичайно ж, потрібно подорожувати Україною. Коли в своїй же країні ти натрапляєш на вражаючі куточки, тебе це захоплює значно сильніше, аніж коли ти бачиш гарний замок десь у Швейцарії. Окрім того, туризм — це інвестування у власну країну.

М.Т.: — Давайте тепер детальніше про те, що слухати і на чиї концерти ходити. На «Країні мрій» щороку виступають молоді гурти. Яке назагал у вас враження від наймолодшої української сцени?

— Молоді гурти завжди найцікавіші, найталановитіші, найавангардніші. Щороку їх з’являється чимало. Можна взяти будь-кого з них, рік «покрутити» по радіо — і матимеш зірку, за якою бігатимуть дівчата.

Л.І.: — Хто конкретно, на вашу думку, заслуговує на похвалу? Як «патріарх», ви маєте право про це говорити.

— Цього року на «Країні мрій» буде молодий гурт «Астарта». Рок-музиканти поєдналися з фольклористами і зробили дуже якісний матеріал і з точки зору аранжування, і з точки зору виконання, і з точки зору того автентичного матеріалу, з яким вони працюють. Цього року гратиме також колектив «Вася Клаб». Був в Україні такий розкішний автор — Вася Гонтарський. Я б сказав, що це був український Володимир Висоцький. На жаль, він помер. Але решта гурту не розбіглася. Знайшовся інший виконавець, якого також звуть Василь, і співає він голосом Гонтарського. «Вася Клаб» реставрували свою програму і з нею виступатимуть на «Країні мрій».

У нас грав також розкішний колектив із Чернівців «Гуцул Каліпсо», вони грають оригінальний гуцульський фанк. Коли цих хлопців бачать на сцені, дивуються, чому їх досі немає на телеекрані. На «Країні мрій» виступав ще не один цікавий колектив, зокрема, «Назад шляху немає» — україномовні альтернативні хлопці з Луганська, які зробили «важку» фолькову програму разом із народним колективом «Михайлове чудо». Цікавий колектив із Бретонії (Франція) «Ред Кардель» заграв разом із українським фольклорним колективом «Гуртоправці». Ми плануємо знову об’єднати їх для спільного виступу на «Країні мрій» у Львові.

Усім молодим музикантам, як малим дітям, треба допомагати, занурювати у якісний контекст. Такі фестивалі, як «Країна мрій», дають їм поштовх, але тільки раз на рік. А решту часу їм потрібна і клубна сцена, і музичні видавництва, і репетиційні бази, і звучання на радіо. Саме це я маю на увазі, коли кажу про український культурний простір. Врешті-решт, держава повинна мати певну політику щодо своїх мас-медіа.

ТИПОВЕ КУЛЬТУРНЕ ГМО

Л.І.: — «День» часто наголошує на втраті Україною свого інформаційного простору. Російське «мило» відтворює російське життя. Нехай обивательське і міщанське, та воно все ж «своє» для росіян. Але це саме «мило» показують чи не всі українські канали. Тоді як українці хочуть бачити, умовно кажучи, свій, український офісний планктон. Це ще реально? Чи можливо тільки в контексті політичних змін? Чи може бути добра воля власників телеканалів на це?

— Ні, не може. Якщо магазин торгує ГМО, то тільки законом можна це припинити. А те, що ми бачимо та чуємо — це переважно типове культурне ГМО. Воно «маскується» під музику і руйнує культурний механізм. Я вважаю, що якісна культурна політика завжди передбачає певний вплив з боку держави. Держава повинна мати певну стратегію — для цього, власне кажучи, вона й створена. Точки, що торгують отруйними біляшами, закривають, — то чому ж не доходять руки до медіа, які «торгують» отруйними музичними «біляшами»?

М.Т.: — Зараз влада ініціює дискусію довкола так званої нової гуманітарної політики. На вашу думку, що має лягти в її основу?

— Підтримка своїх і свого. Це — головне. На цьому базується будь-яка гуманітарна політика будь-якої держави. Якщо у тебе є земля, але ти в неї нічого не посадиш, потім не прополеш і не поллєш, і при цьому говоритимеш, що тут нічого ніколи не виросте, то й результати будуть відповідними. Людям, які не знаються на українській культурі, простіше сказати, що у нас нічого немає, аніж думати над тим, що конкретно потребує підтримки й розвитку. У мене квартира завалена дисками українських виконавців, 99 відсотків із яких ніхто ніколи не чув і ніколи не почує. Бо цих колективів уже не існує.

«НЕ ТРЕБА БУТИ ІДІОТАМИ!»

М.Т.: — Нещодавно ви мали зустріч із онуком Ганді. Які у вас враження від спілкування з ним?

— Появу онука Ганді у своєму житті я сприймаю як символ. Загалом, я — людина містична. Подібні ситуації сприймаю як шифр, який треба розтлумачити.

Мені здалося, що час стати на шлях мудрості. Навіть так: із моменту цієї зустрічі для мене в житті боротьба скінчилася. Я зрозумів, що боротьба ніколи не приводить до позитивного результату, бо це є агресія. За допомогою боротьби ти можеш здобути матеріальні цінності, але головного в житті — комфорту, гармонії, спілкування, щастя, любові, сонячного світла, повітря — вона тобі не подарує.

М.Т.: — А що ж тоді робити українцям? Яку стратегію обрати? Адже часто в нашій історії єдине, що нам залишалося — це боротися.

— Для українців рецепт простий: не треба бути ідіотами! І все! Коли я бачу, як українці вішають георгієвські стрічки на машини замість того, щоб почитати, що то була за перемога і що вона означає для України... Із цього починається програвання власних інтересів. Українці повинні припинити грати в чужі ігри, і запропонувати свою гру — чесну, відверту, відкриту, комфортну для всіх і не антагоністичну. У чому полягає суперечність між Сходом в обличчі Кремля та Заходом? Кремль грає в архаїчні ігри, застосовує силу. А Захід користується більш сучасними філософіями несуперечності та співпраці. Так, він має власний інтерес, але він не діє силовими методами. І з часом Захід знайде, як обійти Росію з її газом і нафтою — а ці важелі через 10—15 років уже не працюватимуть. Світ рухатиметься далі, а якась частина земної кулі буде відставати.

— Україні не потрібно бути світовим лідером. Нам просто треба гарно жити. Щодо культурного середовища, то тут у нас поки що неоране поле, яке просто потрібно трішки пропахати, засипати туди зерно та культивувати його. Ми не потрапили в НАТО. Так, це печально, але у нас є шанс створити культурний центр Європи.

УКРАЇНСЬКИЙ «ЛАТИНСЬКИЙ КВАРТАЛ»

М.Т.: — А що найближчим часом засіюватиме Олег Скрипка на благодатний український грунт, окрім «Країни мрій» та «Рок-Січі»?

— Я вперше їду на «Слов’янський базар» у Білорусь. Представлятиму там український джаз 30—40-х років. Досі українського джазу ніби не існувало, а тепер він звучатиме на «Слов’янському базарі». Ми заявимо про те, що у 30—40-х роках в Україні був джаз, потім, можливо, ще хтось щось знайде, і нам вдасться створити окремий культурний простір — українського джазу. Насправді точковими зусиллями можна робити грандіозні речі, докорінно змінювати ставлення суспільства до певних речей. Також я близький до реалізації ідеї про створення українського клубу, де збиратимуться, спілкуватимуться, об’єднуватимуться люди, робитимуть спільні презентації, започатковуватимуть спільні проекти чи просто приходитимуть на каву, яку зможуть обирати за україномовним меню. Висловлюючись мовою Остапа Бендера, це буде український «латинський квартал». Можливо, цю ідею я втілю вже цього року. Особисто я — вже на рівні автоматичному — ходжу переважно в ті кав’ярні, де є україномовні офіціанти і де мене розуміють.

Л.І.: — То з цього все й починається! Коли ми даватимемо гроші тим, хто в нашій країні обслуговує нас так, як ми того хочемо, країна зміниться.

— Є вже навіть такий феномен — мовний туризм. Люди приїздять до Львова спеціально, аби офіціанти у кав’ярні розмовляли з ними українською мовою.

До речі, про туризм. Деякі іноземні музиканти, що приїздять у Київ усього-на-всього на кілька днів, щоб виступити на «Країні мрій» і, відповідно, нічого, окрім фестивалю, не бачать, їдуть звідси з неймовірними враженнями. І потім, зустрічаючи їх за кілька років, можна почути таке: «У вас у країні фантастична атмосфера! Там всі ходять у вишиванках...» Українська реальність для них залишається непізнаною. У їхньому уявленні Україна — це «Країна мрій».

ДОВІДКА «Дня»

VII міжнародний етнофестиваль «Країна мрій» відбудеться 10 та 11 липня на Співочому полі в Києві.

Організатори вже оприлюднили орієнтовну програму забави. На території «Країни мрій» традиційно розташується ціла низка сцен. Кожна — зі своїми унікальними дійствами: Кобзарська, Сцена під стінами Лаври, Майстерня танців, Зелена галявина, Вечірня сцена. Окрім того, вже традиційно працюватиме Алея майстрів, Дитяча майстерня, майданчик Українсько-японського центру, інтерактивні забави від братства козацького звичаю «Спас».

На громадян «Країни мрій» цього року чекає окрема літературна програма, що розгортатиметься одночасно на трьох сценах. Книжкову частину для фестивалю розробило видавництво «Зелений пес» та брати Капранови.

— «Країна мрій» — це не тоталітарна держава, а федерація. Тому літературну частину для фестивалю «під ключ» розробили брати Капранови, — розповідає Олег Скрипка.

Отже, літературні події — це, зокрема, перший в Україні Кобзарський слем, тобто змагання серед кобзарів у поетичний майстерності, переможця в якому визначать глядачі; представлення літератури етнічних спільнот України (болгари, румуни, угорці, роми, греки, татари, гагаузи, караїми); літератури регіонів України (Одещина, Буковина, Криворіжжя, Закарпаття, Слобожанщина); майстер-класи з каліграфії, виготовлення паперу, оправи та ілюстрування книжок — на майданчику «Майстер-кляса»; поетичні читання, зустрічі з українськими письменниками, співана поезія, а також великий книжковий ярмарок. Нагадаємо, що літературний ярмарок під час «Країни мрій» проводитиметься вже не вперше. Утім, цього разу він буде наймасштабнішим.

Вхідний квиток на територію «Країни мрій» коштуватиме 30 гривень, а у партер біля сцени — 100 грн. Вхід на книжковий ярмарок та літературні заходи — вільний.

Детальніша інформація про фестиваль — на сайті krainamriy.com.

Розмовляли Лариса ІВШИНА, Марія ТОМАК, «День». Фото Костянтина ГРИШИНА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments