«Перебудова» на «5-му»

Довгоочікувані новації на «5-му каналі» відбулися. Програма «Підсумки дня» дає можливість гостям подискутувати, а потім надає слово експертам. У цій ролі за кілька днів встигли побувати Сергій Грабовський, Юрій Макаров і Юрій Щербак, що свідчить про добрий смак організаторів «перебудови» на «5-му». Сподіватимемося, що вони зможуть втримати проект на ними ж самими заданому рівні.

Адже Щербак, Грабовський, Макаров — люди зі стійкою репутацією, з відомою пристойною «кредитною історією», для них честь і гідність — не пустий звук. Ще Еммануїл Кант казав, що совість — це голос Бога в людині. Немає сумнівів, що названі вище персоналії до цього голосу не глухі. Та й інтелектуальний потенціал там вельми вражаючий, і життєвий досвід, і ерудиція, і небайдужість до нашої Вітчизни, й, що важливо, зразкова літературна українська мова. Сумно, що дуже тривалий час люди такого типу на багатьох телеканалах (не виключаючи й «5-го») були персонами нон-грата.

Важко сказати, наскільки довго протримаються позитивні зміни на «5-му». Є старогрецька притча про те, як один філософ йшов зі своїми учнями, розмовляючи з ними про вічне й велике. І ось вони зустріли представницю прадавньої професії, яка з іронією мовила вчителеві мудрості: «Що ти тут розповідаєш, варто мені лише підморгнути, й усі твої учні кинуть тебе й побіжать за мною». «Так, — відповів філософ. — Це природно, адже падати до ями легше, ніж сходити на вершину». Падіння до ями примітивних смаків, дешевих ефектів, одноклітинного мислення — постійна спокуса вітчизняних телеканалів. І дуже мало тих, хто виявився здатним йому протистояти.

Програма «Підсумки дня» поки що сира, її треба вдосконалювати, повинні визначитися зі своїм місцем тандеми ведучих: Дорофєєв — Цеголко, Цеголко — Чайка. Вони надто часто, немов побоюючись, що глядачі про них забудуть, нагадують про свою присутність, зокрема й за рахунок «поїдання» ефірного часу гостей, фонтанування необов’язковими запитаннями, що шкодить передачі. Невипадково Іван Михайлович Дзюба поскаржився Роману Чайці та Святославові Цеголку, що розмова в студії виходить якоюсь розхристаною, хаотичною. «Дайте хоча б одну тезу послідовно обгрунтувати!» — змолився шанований академік. Адже невипадково футбольні фахівці говорять, що найкращий арбітр той, якого не помітно на полі, який лише забезпечує футболістам нормальні умови спортивного змагання. А якби він раптом сам почав ганяти м’яч і бити по воротах — це був би зовсім інший футбол.

Ніяк не може вписатися в контекст «5-го» білоруський журналіст Сергій Дорофєєв, хоча й дуже старається. Надто багато нетерпіння й нервозності, бажання, щоб усе в студії підкорялося його волі й не завжди зрозумілим творчим задумам. Відчувається, що він не цілком орієнтується в українських реаліях, адже Україна — не продовження Білорусі (поки), тут є своя специфіка.

ПРО ЛЮСТРАЦІЮ ОПОЗИЦІЇ

Цікавий міні-діалог відбувся між Романом Чайкою та Сергієм Грабовським. Чайка запитав, що, на думку експерта, слід зробити сьогодні нашій опозиції? Сергій відповів: треба провести внутрішню люстрацію, очиститися від власного негативу, а партії «Наша Україна» провести партійний суд над В.А. Ющенком. Пан Грабовський навів слова свого сина: «Ющенко розстріляв наші душі». Боюся, що це відчуття найкращої частини української молоді, яка пам’ятає Майдан-2004 і все те, що сталося після нього. Дійсно, хіба цей діяч не несе відповідальності за нинішню апатію, відчай і відчуття безнадії в масах нашого народу? Хіба він не розтоптав віру та надію українців? Зрада є зрада, хоч як її виправдовуй. Так вважає й народний депутат від НУ — НС Юрій Стець, який сказав Миколі Княжицькому на TBi: «Прізвище Ющенка я тепер пишу лише з маленької літери». На думку нардепа все, що ця людина зробила на виборах 2010 року, вона зробила виключно задля власних інтересів. Але треба було бачити, як кинувся відмивати колишнього «месію» незалежний політолог Вадим Карасьов. Мовляв, усе суспільство винне, а не лише Ющенко. Старий, проте, полемічний прийом. Коли винні всі, не винен ніхто особисто й велика провина дробиться на мільйони дрібних провинностей, які легко пережити і які душі не обтяжують. Не треба ототожнювати провину президента з провиною простого українця. Адже в них різні можливості, а отже й різна відповідальність. Коли армія програє битву, звісно, й рядовий солдат не без провини. Але найбільша провина лягає на плечі полководця. А якщо солдати ще й мають підстави підозрювати командувача в грі на противника...

Надзвичайно кваліфіковано виступив відомий економіст пан Суслов. Він дав добру пораду владі: будь-яку економію треба починати з себе, а в Україні існує величезна кількість відомчих дач і санаторіїв, які тяжким тягарем лягають на державний бюджет. Є декілька президентських резиденцій у різних регіонах країни. Між іншим, глава не найбіднішої в світі держави — США — обходиться однією. Чи не надто багато в нас розвелося сибаритів (Сибаріс — старогрецьке місто на півдні Італії, жителі якого вирізнялися особливою любов’ю до побутового комфорту) на офіційних посадах? Таке відчуття, що вони обираються не працювати, а добре відпочивати.

Нардеп від БЮТ Сергій Соболєв повідомив, що утримання чиновникам Пенсійного фонду збільшили на один мільярд гривень. Тобто ці гроші підуть не пенсіонерам, а тим, хто від них годується. Цілком природно для нинішньої влади. Тут у нас деякі журналісти занепокоїлися тим, що надто вже преса сварить начальство, а треба було б і похвалити. Що ж, похвалимо владу за чергову турботу про чиновників...

Виявилося, що й всілякі пільги та привілеї у найвищого прошарку відібрати не можна. Конституція не велить. Зате в простого люду можна забрати все, і Конституція не заперечує. Можна підняти пенсійний вік, урізати виплати, прирівняти викладачів вишів до чиновників, змусивши виходити на пенсію не в 60 років, а в 62 роки, не давши жодної пільги цих самих держслужбовців. За словами економіста Суслова, в Україні доходи найбагатших перевищують доходи найбідніших у середньому в 30—40 разів, а в Європі не більше, ніж у 6—7 разів. У нас створено суспільство кричущої соціальної несправедливості. І дехто не просто жадає, а докладає величезних зусиль для того, щоб так було завжди. Не буде.

Журналіст Юрій Макаров констатував очевидний факт: коли обирали цю владу, обирали (як чимало тих, хто голосував, вважали) нову ефективну команду. Але ефективності й близько немає. Тому «донецька» команда поступово стає (на рівні Банкової вулиці) напівдонецькою, а в перспективі може стати зовсім недонецькою. Але, зважаючи на принципи її формування, Україні навряд чи стане легше...

Роман Чайка поставив іще одне вельми гостре питання. За даними закордонних спецслужб, що просочуються до світової преси, в Україні деяких силових міністрів призначають за вказівкою з Кремля. Чи не означає це, що над Україною встановлено зовнішнє керування? Запитання риторичне. Починаючи з 2010 року Україна досить швидко перетворюється на протекторат Російської Федерації. Звісно, нам іще далеко до Південної Осетії, де всі без винятку міністри цієї «держави» призначаються Кремлем, але ми на тому ж шляху. У цьому контексті смішать розмови про те, що нібито нинішній режим у нашій країні веде якусь оборонну інформаційну війну з Москвою. Назвіть хоч одного діяча Адміністрації Президента та Кабміну, який би в такому процесі брав участь. Може, мають на увазі, що інколи, коли дуже вже дістають, нехотя огризається прем’єр Азаров? Дуже рідко щось загадкове прорікає В.Ф. Янукович, який став жертвою цілої низки знущальних і образливих кліпів на російському ТБ. Абсолютна більшість наших керівників за недоброю малоросійською звичкою, отримуючи пропагандистські плювки з північного сходу, покірно розмазують їх по обличчю й дякують кривдникові. Війна — це те, в чому беруть участь щонайбільше дві сторони. А тут не війна, а пропагандистське побиття малоросійських немовлят. Є ще одна цікава обставина — режим Партії регіонів захищає суверенітет України (як він вважає) лише із західного напряму (всі прохання Європи припинити терор проти опозиції відкидаються як втручання у внутрішні справи), а на східному — здають усе підряд. Цікава війна з перевернутим фронтом. Так воював вермахт навесні 1945 року, відчайдушно чинячи опір на сході й пачками здаючись американцям і англійцям на заході. Усі розмови Партії регіонів про європейську інтеграцію — суцільний обман. Під ці геополітичні колисанки ми й не помітимо, як опинимося під двоглавим орлом. «Противсіхи» не зрозуміли, наскільки нинішня влада в Україні за своєю культурно-політичною й соціально-ментальною генетикою фундаментально відрізняється від усіх (з 1991 року) попередніх. Тому вільно чи мимоволі й сприяли її тріумфу, об’єктивно виступивши в ролі могильників незалежної України. А тепер скаржаться, що їх «труять»... Свій вирок їм винесе Історія, шкода лише, що до України вона може виявитися немилосердною. А якщо хтось виявив у Партії регіонів якісь «патріотичні» наміри, нехай погляне на главу міністерства освіти, символ ставлення регіоналів до всього українського.

До речі, я цілком згоден із закликом І.М. Дзюби на «5-му каналі», що не треба дискредитувати всю опозицію. Головне, щоб вона сама себе не дискредитувала, як, наприклад, нардеп від НУ — НС, яка підготувала законопроект про податок на бездітність (скасований після падіння СРСР), що є образливим вторгненням в особисте життя громадян.

У нас дуже захоплювалися виступом сестри Михайла Прохорова, кандидата в президенти РФ, у дискусії з Нікітою Михалковим. А я був просто зачарований виступом на каналі TBi Ірини Луценко, дружини політв’язня Юрія Луценка. І як жалюгідно виглядали деякі наші політики на тлі цієї розумної, сміливої й привабливої жінки. Вона трималася дуже гідно, хоча репресії вже поширилися на всю сім’ю (конфіскація майна). Пані Ірина розповіла, що газета «Сегодня» після вироку її чоловікові вже встигла передати йому «привіт» з чернігівської колонії від колись ним викритих міліціонерів-убивць. Саме в цій колонії належить відбувати ув’язнення екс-міністру. Отже, йдеться вже про фізичну безпеку Юрія Луценка. Усе, що відбувається сьогодні в Україні, можна визначити добре знайомим представникам Партії регіонів поняттям «свавілля». Але, як відомо, найнепроглядніша пітьма буває перед світанком...