Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

«Перед тим, як займатися журналістикою, визначся, де твоя Батьківщина»

Про дискусійні теми в медіа під час війни з журналістом і волонтером Миколою Савельєвим
15 вересня, 2017 - 13:22
МИКОЛА САВЕЛЬЄВ

Микола Савельєв — у минулому журналіст «Дня», знаний сьогодні  як багаторічний головний редактор львівської газети «Ратуша». Вхід до його кабінету буквально забарикадований палетами води, коробками харчів, десятками книжок... Усе це на схід і для місцевого військового госпіталю. Микола Савельєв разом із однодумцями активно волонтерить, періодично навідуючись у прифронтові регіони. Його кабінет акуратно заставлений воєнними «трофеями», за кожним із яких є свій спогад, як наприклад, у випадку з осколком від «Граду». Серед них — і медаль від Міноборони «За сприяння Збройним силам України».

Серед цього всього атмосферного й доречного антуражу ми розмовляли з Миколою Савельєвим про актуальні виклики, які стоять перед професією журналіста в час війни.

Війна на сході стала викликом для всіх, зокрема й для медіа. Як, на вашу думку, українська журналістика справляється зі своїм завданням?

— До війни не були готові ні держава, ні армія, ні журналістика. Ми не готували спеціально журналістів, які працюють в зоні бойових дій. Не впевнений, що ті журналісти, які працювали у військових виданнях, були готові до роботи у воєнних умовах. Із тих тренінгів, які я проходив для роботи в зоні АТО, я дізнався багато, здавалося б, елементарних, але корисних речей, про які раніше не знав.

Журналістам доводилося часто вчитися на ходу. На жаль, було багато проколів. Коли я відкриваю газету «Факти» і там зустрічаю абзац, у якому кореспондент пише, мовляв, у Слов’янську біля будівлі коледжу, де розміщується штаб командування сектора «С», зараз приїхали з передової бійці батальйону Кульчицького...

Задаюся питанням: а навіщо ворогу посилати сюди диверсантів? Із такими ЗМІ не потрібні шпигуни з Росії. Колись у виданнях були військові цензори. Я проти введення цензури. Однак у час війни в журналістові має жити самоцензор.

Є також інші питання, котрі тривожать. Наприклад, так звана мова ворожнечі, про яку багато говорять і яку захищають гранти. Мовляв, окупантів треба називати не окупантами, а повстанцями. Які ж вони повстанці? Проти чого повстали? Це колаборанти, помічники агресора, які воюють на стороні окупантів. Які ж це ополченці, якщо вони взяли російську зброю і слідують вказівкам Москви?

Також дехто любить порозповідати, що журналіст має залишатися безстороннім. Гаразд, коли буде конфлікт на Балканах чи в інших країнах, які для мене будуть лише протиборчими сторонами, я залишатимуся безстороннім. Але не тоді, коли це відбувається в Україні. Перефразовуючи відомий вислів, скажу: «Перед тим, як займатися журналістикою, визначся, де твоя Батьківщина».

Якщо на війні є недоліки, то на них також треба вказувати, але не конкретизуючи, наприклад, на якому блокпості не вистачає боєкомплекту. Не можна залишати лише «ура-ура-матеріали». Журналісти повинні бути свідомими. Прикладів безліч. Є, наприклад, така думка, відповідно до якої, якщо людина була в АТО, то вона свята і має індульгенцію на злочини. Насправді — ні. Якщо вона поводить себе хамовито, то треба на це вказати. Посттравматичний синдром? Зі 100 чоловік на фронті воюють 20—25%, а приходять воїнами АТО всі. Далеко не у всіх цей синдром. Чимало хто війною прикриває свої злочини, бізнес-схеми тощо. Якщо ми сьогодні про це промовчимо, то завтра це обернеться проти нас.

«День» виступив із ініціативою «Українська журналістська платформа». Ви підтримуєте цю позицію? Чому не можна сідати за стіл перемовин із російськими пропагандистами?

— Я підписався під зверненням «Дня». «Дві країни — одна професія»? Обурливо, що певна група журналістів намагалася розвивати цей постулат, закликаючи до дружніх обіймів. Як я можу собі це дозволити? Ти прийшов у мою хату, зарубав мого брата, забрав одну кімнату, хочеш привласнити другу. Разом із тобою прийшов твій друг, який постійно розповідає, що все те, що ти зробив, правильно. Оцей друг — російські журналісти. Вони можуть збрехати й виправдати будь-що. Яскравий приклад для мене — ситуація з Туреччиною. Коли турки збили російський літак, російські журналісти почали поливати їх брудом і погрожувати. Тільки-но Ердоган вибачився — в російських ЗМІ турки відразу стали братами. Це ж усе пишуть ті самі журналісти. Це наче Міністерство Правди у Орвелла.

На Україну суне російська військово-політична машина. Їхні журналісти — складова цього механізму. Отож, ви хочете, щоб я весь танк ненавидів, а з лівим його колесом подружився? Маячня. Тому я повністю підтримую ініціативу «Дня».

— Чи змінила війна насправді «сітку мовлення» в Україні?

— Вважаю, що ні. Центральні канали намагаються подавати тему війни не першим і навіть не другим інформаційним повідомленням. А якщо в цей день ніхто не загинув, але лише двоє-троє поранених, то можуть просто обмежитися реченням у стрічці новин.

Нещодавно авторка фотовиставки про війну, котра зараз триває у Львові, мені розповідає, як мешканку Києва переконувала в тому, що в нас іде війна. Чимало людей думають, що війна вже закінчилася. Але це насправді не так.

Я був не так давно в Чехії, Польщі... Наша війна, по суті, не потрібна нікому, крім нас. Це треба зрозуміти. Всім пропоную ідею: чому б нам не організувати блукаючу фотовиставку про війну Європою? 100—200 фотографій із війни розмістити на стендах, запросити нашого англомовного гіда і розповісти всім правду. І нехай ця виставка їздитиме країнами Європи. Росія витрачає величезні кошти на пропаганду. Україні на ці виклики треба адекватно відповідати. Оскільки у нас бракує грошей на Russia Today, то спробуймо таким чином сіяти зерна правди. 

Відновити у найдальшому куточку Донецька й Луганська українське телебачення — завдання, в яке передовсім треба вкладати кошти. Необхідно, щоб вони бачили позитив: біометричні паспорти, нова поліція на вулицях...

Так, важливо відновити український сигнал. Однак із яким меседжем наші канали можуть звернутися до українців в окупації та прифронтових регіонах?

— Ми говоримо про вплив на тих, у кого ще є залишки власного мислення. Про тих, хто хотів виїхати, але в силу обставин не зміг. Думаю, таких там 10—15%. Утім, коли завтра Донецьк знову стане українським, саме вони стануть стовпом, навколо якого буде намотуватися все українське, що є в цьому регіоні.

Крім того, ми маємо визначитися, як вести себе з проросійськими елементами, які залишаться. Наша пропаганда повинна бути скерована на те, що той, хто коїв злочини, хто реально допомагав окупантам, хто катував і вбивав полонених, буде покараний. Покараний Україною, коли вона  незабаром повернеться. Покараний буде жорстоко — тюремні терміни будуть шалені. Це призведе до відтоку цих елементів із Донецька в Росію.  Нам зараз намагаються підсунути троянського коня. В одну прекрасну мить відчиняться дверцята і з нього вийдуть всі, хто проти України. Навіщо нам їх так багато? Цього ідеологічного баласту потрібно позбавлятися.

З рештою треба працювати. Для початку необхідно вивчити панівні настрої. Треба дуже чітко розставляти акценти, вкладаючи певні меседжі їм у голову. Немає ідеального рецепту того, що ми повинні цим людям розповісти. Якщо ви хочете, щоб регулярно була вода, світло, газ, пенсія — це одне. Якщо хочете, щоб було певне ідеологічне наповнення       — ми помаленьку, потрошки будемо працювати. А можливо, вони й не хочуть помаленьку. Спілкуючись із солдатами, вони часто зазначали, що ті, хто сьогодні в лавах прихильників Росії, краще розуміють мову сили. У такому випадку треба шукати місцевих, які могли б знайти таким чином спільну мову з більшістю.

Завдяки волонтерці Анні Домбровській ми щотижня доставляємо у прифронтову зону 5 тисяч примірників «Дня». Наскільки це правильна позиція за умов серйозного дефіциту інформації?

— Для мене великий плюс, коли ми в палату військового госпіталю занесли 6 книжок, а зайшовши наступного разу, я бачу, що хоча б одна людина сидить і читає. В окопах справа дещо інша. Газету і книжку там читатимуть не завжди. Запитую в одного солдата: «Чому книжки не читаєте?» Відповідає: «Та я краще зброю почищу. Вона мене може врятувати за мить».

Однак вважаю, що в казармах, на третій лінії оборони повинні бути свої бібліотеки. Потрібен справжній «виховник», який розповідатиме певні ідеологічні речі. Можна взяти бій під Крутами — і провести його суто воєнний аналіз, водночас розповівши, яке велике значення мала ця подія. Сотні цікавих історичних моментів можна розглянути в такому форматі. Ідеологічно спрямовані газети тут також стануть у пригоді.

Один вояка на сході мені напівжартома каже: «Ось ми подивилися «Сєпар ТБ» — так після кількох передач ми уже справді почали себе ненавидіти». Через українське телебачення, друковані видання та інтернет-медіа треба з ними спілкуватися. Кожному солдатові приємно прочитати про себе на сторінках газети. Такі матеріали дуже важливі, адже не лише медалі вони показуватимуть своїм синам і онукам, розповідаючи про військове минуле.

Дмитро ПЛАХТА, «День», Львів
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments