Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Передумова деокупації

Які медіа-стратегії можуть бути ефективними для Криму
18 жовтня, 2019 - 13:40

Хоч як парадоксально, українським медіа працювати на кримському векторі, можливо, де в чому легше і простіше, ніж на донбаському. Адже аудиторія не має досвіду п’яти з половиною років війни, падіння добробуту населення півострова можна лише частково списати на «підступи укрів» (не напувають, кляті, кримські поля дніпровською водою), а безчинства присланих із Росії адміністраторів і силовиків у кожного перед очима. Дійшло навіть до того, що деякі недавні активісти рухів «за возз’єднання з Вітчизною-матір’ю» почали звинувачувати Москву в проведенні в Криму колоніальної політики. І навряд чи сильно помиляються ті політемігранти з півострова, які говорять про наявність у Криму десь так 20% «ядерного» проукраїнського електорату.

А ще (це достатньо важливо) ніхто з російських «політичних гастролерів» у минулі роки не називав кримчан «винятковим» чи навіть «богообраним» народом, як-от патріарх РПЦ Кирило чи депутат-співак Кобзон робили це на Донбасі, не втовкмачував у їхню підсвідомість почуття вищості над якимись там «хохлами» («Донбас годує Україну»). Щось подібне творилося, щоправда, у Севастополі («легендарный Севастополь, неприступный для хохлов»), але воно не сягало тієї масштабності й ефективності, як на сході України.

Відтак, як на мене, вже зараз варто опрацювати інформаційний складник стратегії реінтеграції півострова, а цю реінтеграцію слід розпочати ще до деокупації, щоб вона стала однією з передумов і запорук її успішності. Отже, про конкретику, пов’язану з реінтеграційними масмедіа. І для початку          — про досвід й уроки віддаленого і не такого давнього минулого.

Не забуваймо: Кримський півострів завжди був у фокусі особливої уваги ЦК КПРС і КҐБ СРСР. Після передачі його до складу УРСР і переселення туди десятків тисяч українців була розпочата певна українізація освіти і ЗМІ, яку наприкінці 1950-х, утім, зупинили та згорнули. Адже Москва хотіла мати на півострові, що поєднував риси гігантської військової бази та зони відпочинку номенклатури, звичний і спокійний режим. Ніякої України, тільки формальна та господарча належність до УРСР (бо ж у складі Російської Федерації за десятиліття після вигнання німецьких окупантів, депортації кримських татар і заселення етнічними росіянами з «глибинки» Крим катастрофічно занепав і не міг виконувати призначені йому імперією функції). Проте деукраїнізація півострова так і не стала тотальною. Коли ж розпад Союзу став очевидним, Москва посилила пропаганду у Криму та, за рішенням політбюро ЦК КПРС, організувала там референдум щодо створення Кримської АРСР як суб’єкта союзного договору нарівні з УРСР. Але остання ухилилася від участі у роботі над цим договором, а коли він був готовим, — від його підписання.

А далі Україна проголосила незалежність — і в Москві почалася справжня істерика. «Кравчук. Показывают по ТВ. Присваивает себе и ядерные ракеты, и Донбасс, и Крым... Идиот... Он что — считает, что и Севастополь ему принадлежит?! Нет уж... тут самый что ни на есть «демократ», если он русский — будет против... И еще как будет!.. И не отбирать придется Севастополь у Кравчука, а пусть он его попробует «взять»!». Ці слова належать не якомусь російському чорносотенцю, а одному з головних ідеологів перебудови, помічнику Горбачова історику Анатолію Черняєву, переконаному прихильнику демократії та демонтажу СРСР, — але з неодмінним залишенням Донбасу, Криму й Одеси у складі Росії...

А якщо російські чорносотенці та ліберали (принаймні їхня більша частина) об’єднуються, то на це слід зважати. За Єльцина почалися медіавійна проти України і підтримка проросійських партій Криму для того, щоб привернути на свій бік більшість мешканців півострова. Фінансових й організаційних ресурсів для підтримки відповідної пропаганди на півострові у Москві не жаліли. Особливо після приходу до влади Путіна. Але до певного часу незначні за кількістю працівників і за фінансами власне українські ЗМІ могли якщо не протистояти такій пропаганді (для цього Києву слід було б спрямовувати на таку справу вдесятеро більші, ніж у дійсності, ресурси), то все ж завдавати дошкульні ідеологічні контрудари та тримати московську «п’яту колону» в масмедіа в постійній напрузі.

В українському сегменті інтернету на початку ХХІ століття існували вельми авторитетні демократичні проекти, які у Криму не можна було заблокувати відмовою брати до газетних кіосків. Були й місцеві видання, які мали свої сайти, — «Кримська світлиця» та «Флот України». Всі вони давали людям інформацію, яку не могли дати ані російські (навіть ще існуючі тоді легально прогресивні й опозиційні), ані політично нейтральні місцеві сайти і друковані видання. Варто згадати й ТРК «Бриз» Військово-морських сил України, розташовану в Севастополі, яка, попри обмежений час мовлення і дуже обмежені фінанси, мала чималий вплив у місті. Особливо збурювали аудиторію прямі ефіри, які присвячувалися «гарячим» темам і були динамічними та гострими.

На жаль, фінансовані державою «Кримська світлиця», «Флот України» та ТРК «Бриз» почали занепадати не з вини журналістів іще за «найбільш українського президента» Ющенка, а незалежні інтернет-видання з різних причин «упали», здебільшого потрапивши під контроль олігархів або взагалі припинивши існування. Тож на початок 2014 року протистояти медіа-наступу Росії на Кримському півострові мало хто міг...

Щойно описане — це не просто історія. Це — досвід, який варто залучити у новітні реінтеграційні процеси. Звичайно, здебільшого у трансформованому, а іноді — просто у прямому вигляді. От, скажімо, чому газету «Флот України» на початку 2000-х купувало й читало чимало офіцерів розквартированого у Севастополі Чорноморського флоту РФ? А тому, що там друкували чимало оригінальних розвідок з історії Російської імперії та СРСР, передусім — російського і радянського флотів. Тексти ці були написані «живою» мовою, густо насичені фактажем і «залізною» аргументацією. Прихильників ідей комунізму при цьому били посиланнями на Маркса, Енгельса та Леніна, які руйнували офіційні радянські міфи, прихильників імперської «Росії, яку ми втратили»                — посиланнями на царських урядовців і генералів тощо. Все чітко, все об’єктивно, як і належить, — а водночас то була «підривна література»! То чи не варто було би відновити «Флот України», тим паче, що 2014 року редакція перейшла до Одеси, і її вже там через два роки «добили» керівники військового відомства? Звісно, головні зусилля слід буде зосередити на розбудові інтернет-порталу, але бути готовими в потрібний момент почати випуск і друкованого видання. А «Кримська світлиця», яка наразі має тільки сайт? Попри традиційність цієї «народницької» газети, у неї були, є і будуть читачі, слід лише інтенсифікувати роботу видання в обраному ним річищі.

Та головне, звісно, — створення нових ресурсів в інтернеті й, бажано, в ефірі (супутникове телебачення), які повинні мати гарне наповнення, адресоване відповідним цільовим аудиторіям. Потрібні чималі кошти на телесеріали, на розважальні та науково-популярні програми, зроблені на сучасному рівні. Але той, хто економить на необхідному, потім розплачується незрівнянно більшим: достатньо згадати, які лише матеріальні ресурси втратила Україна внаслідок російської окупації Криму...

Як на мене, варто взяти приклад з Бі-Бі-Сі і її дочірніх структур часів Другої світової війни. В основі мовлення там були об’єктивні факти, які викривали нацизм і фашизм. А чи була там пропаганда? Так, була. На Бі-Бі-Сі пропагували, скажімо, героїв-льотчиків і моряків, які захистили Британію в найтяжчі для неї часи, у 1940—1942 роках. Це неприпустимо з погляду деяких ревнителів «норм журналістики». Та чи могло британське радіо бути «рівновіддаленим» від Королівських ВПС і Люфтваффе, від агресора та противника його? А ще на ВВС активно пропагували цінності демократії. Теж неприпустимо? А чи припустимо, щоб демократія і тоталітаризм ставилися на один щабель?

Наразі для реінтеграції Криму потрібні найрізноманітніші медіа, захищені від намагань Росії тим чи тим способом заблокувати їх. Такі медіа, яким не буде конкурентів у плані донесення об’єктивної інформації та ґрунтовної аналітики (не такої — «щоб були представлені всі точки зору», а такої, щоб досліджувала і розкривала суть явища), у плані представленості справді компетентних аналітиків (не так, щоб «було збалансовано», чи, як образно і ядуче висловився знаний французький філософ Філіп де Лара, «5 хвилин для єврея з концтабору, 5 хвилин для Гітлера», а так, щоб мовлене «било в точку») та культурологічних проектів, побудованих на засадах мультимедіа. Потрібні авторитетні постаті, які знають, як звертатися до кримської аудиторії різних вікових, соціальних й етнічних груп. Потрібно залучити тих, хто має вагу в Криму, в тих чи тих категорій населення, нехай іноді під псевдо, нехай це будуть люди різних поглядів, крім імперських. А ще — ці масмедіа, крім таких, як «Флот України», не повинні бути державними...

Невже ж це утопія чи нерозв’язна задача? Але її слід розв’язати, хіба не так?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ