Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Передумова деокупації

Які медіа-стратегії можуть бути ефективними для Криму
18 жовтня, 2019 - 13:40

Хоч як парадоксально, українським медіа працювати на кримському векторі, можливо, де в чому легше і простіше, ніж на донбаському. Адже аудиторія не має досвіду п’яти з половиною років війни, падіння добробуту населення півострова можна лише частково списати на «підступи укрів» (не напувають, кляті, кримські поля дніпровською водою), а безчинства присланих із Росії адміністраторів і силовиків у кожного перед очима. Дійшло навіть до того, що деякі недавні активісти рухів «за возз’єднання з Вітчизною-матір’ю» почали звинувачувати Москву в проведенні в Криму колоніальної політики. І навряд чи сильно помиляються ті політемігранти з півострова, які говорять про наявність у Криму десь так 20% «ядерного» проукраїнського електорату.

А ще (це достатньо важливо) ніхто з російських «політичних гастролерів» у минулі роки не називав кримчан «винятковим» чи навіть «богообраним» народом, як-от патріарх РПЦ Кирило чи депутат-співак Кобзон робили це на Донбасі, не втовкмачував у їхню підсвідомість почуття вищості над якимись там «хохлами» («Донбас годує Україну»). Щось подібне творилося, щоправда, у Севастополі («легендарный Севастополь, неприступный для хохлов»), але воно не сягало тієї масштабності й ефективності, як на сході України.

Відтак, як на мене, вже зараз варто опрацювати інформаційний складник стратегії реінтеграції півострова, а цю реінтеграцію слід розпочати ще до деокупації, щоб вона стала однією з передумов і запорук її успішності. Отже, про конкретику, пов’язану з реінтеграційними масмедіа. І для початку          — про досвід й уроки віддаленого і не такого давнього минулого.

Не забуваймо: Кримський півострів завжди був у фокусі особливої уваги ЦК КПРС і КҐБ СРСР. Після передачі його до складу УРСР і переселення туди десятків тисяч українців була розпочата певна українізація освіти і ЗМІ, яку наприкінці 1950-х, утім, зупинили та згорнули. Адже Москва хотіла мати на півострові, що поєднував риси гігантської військової бази та зони відпочинку номенклатури, звичний і спокійний режим. Ніякої України, тільки формальна та господарча належність до УРСР (бо ж у складі Російської Федерації за десятиліття після вигнання німецьких окупантів, депортації кримських татар і заселення етнічними росіянами з «глибинки» Крим катастрофічно занепав і не міг виконувати призначені йому імперією функції). Проте деукраїнізація півострова так і не стала тотальною. Коли ж розпад Союзу став очевидним, Москва посилила пропаганду у Криму та, за рішенням політбюро ЦК КПРС, організувала там референдум щодо створення Кримської АРСР як суб’єкта союзного договору нарівні з УРСР. Але остання ухилилася від участі у роботі над цим договором, а коли він був готовим, — від його підписання.

А далі Україна проголосила незалежність — і в Москві почалася справжня істерика. «Кравчук. Показывают по ТВ. Присваивает себе и ядерные ракеты, и Донбасс, и Крым... Идиот... Он что — считает, что и Севастополь ему принадлежит?! Нет уж... тут самый что ни на есть «демократ», если он русский — будет против... И еще как будет!.. И не отбирать придется Севастополь у Кравчука, а пусть он его попробует «взять»!». Ці слова належать не якомусь російському чорносотенцю, а одному з головних ідеологів перебудови, помічнику Горбачова історику Анатолію Черняєву, переконаному прихильнику демократії та демонтажу СРСР, — але з неодмінним залишенням Донбасу, Криму й Одеси у складі Росії...

А якщо російські чорносотенці та ліберали (принаймні їхня більша частина) об’єднуються, то на це слід зважати. За Єльцина почалися медіавійна проти України і підтримка проросійських партій Криму для того, щоб привернути на свій бік більшість мешканців півострова. Фінансових й організаційних ресурсів для підтримки відповідної пропаганди на півострові у Москві не жаліли. Особливо після приходу до влади Путіна. Але до певного часу незначні за кількістю працівників і за фінансами власне українські ЗМІ могли якщо не протистояти такій пропаганді (для цього Києву слід було б спрямовувати на таку справу вдесятеро більші, ніж у дійсності, ресурси), то все ж завдавати дошкульні ідеологічні контрудари та тримати московську «п’яту колону» в масмедіа в постійній напрузі.

В українському сегменті інтернету на початку ХХІ століття існували вельми авторитетні демократичні проекти, які у Криму не можна було заблокувати відмовою брати до газетних кіосків. Були й місцеві видання, які мали свої сайти, — «Кримська світлиця» та «Флот України». Всі вони давали людям інформацію, яку не могли дати ані російські (навіть ще існуючі тоді легально прогресивні й опозиційні), ані політично нейтральні місцеві сайти і друковані видання. Варто згадати й ТРК «Бриз» Військово-морських сил України, розташовану в Севастополі, яка, попри обмежений час мовлення і дуже обмежені фінанси, мала чималий вплив у місті. Особливо збурювали аудиторію прямі ефіри, які присвячувалися «гарячим» темам і були динамічними та гострими.

На жаль, фінансовані державою «Кримська світлиця», «Флот України» та ТРК «Бриз» почали занепадати не з вини журналістів іще за «найбільш українського президента» Ющенка, а незалежні інтернет-видання з різних причин «упали», здебільшого потрапивши під контроль олігархів або взагалі припинивши існування. Тож на початок 2014 року протистояти медіа-наступу Росії на Кримському півострові мало хто міг...

Щойно описане — це не просто історія. Це — досвід, який варто залучити у новітні реінтеграційні процеси. Звичайно, здебільшого у трансформованому, а іноді — просто у прямому вигляді. От, скажімо, чому газету «Флот України» на початку 2000-х купувало й читало чимало офіцерів розквартированого у Севастополі Чорноморського флоту РФ? А тому, що там друкували чимало оригінальних розвідок з історії Російської імперії та СРСР, передусім — російського і радянського флотів. Тексти ці були написані «живою» мовою, густо насичені фактажем і «залізною» аргументацією. Прихильників ідей комунізму при цьому били посиланнями на Маркса, Енгельса та Леніна, які руйнували офіційні радянські міфи, прихильників імперської «Росії, яку ми втратили»                — посиланнями на царських урядовців і генералів тощо. Все чітко, все об’єктивно, як і належить, — а водночас то була «підривна література»! То чи не варто було би відновити «Флот України», тим паче, що 2014 року редакція перейшла до Одеси, і її вже там через два роки «добили» керівники військового відомства? Звісно, головні зусилля слід буде зосередити на розбудові інтернет-порталу, але бути готовими в потрібний момент почати випуск і друкованого видання. А «Кримська світлиця», яка наразі має тільки сайт? Попри традиційність цієї «народницької» газети, у неї були, є і будуть читачі, слід лише інтенсифікувати роботу видання в обраному ним річищі.

Та головне, звісно, — створення нових ресурсів в інтернеті й, бажано, в ефірі (супутникове телебачення), які повинні мати гарне наповнення, адресоване відповідним цільовим аудиторіям. Потрібні чималі кошти на телесеріали, на розважальні та науково-популярні програми, зроблені на сучасному рівні. Але той, хто економить на необхідному, потім розплачується незрівнянно більшим: достатньо згадати, які лише матеріальні ресурси втратила Україна внаслідок російської окупації Криму...

Як на мене, варто взяти приклад з Бі-Бі-Сі і її дочірніх структур часів Другої світової війни. В основі мовлення там були об’єктивні факти, які викривали нацизм і фашизм. А чи була там пропаганда? Так, була. На Бі-Бі-Сі пропагували, скажімо, героїв-льотчиків і моряків, які захистили Британію в найтяжчі для неї часи, у 1940—1942 роках. Це неприпустимо з погляду деяких ревнителів «норм журналістики». Та чи могло британське радіо бути «рівновіддаленим» від Королівських ВПС і Люфтваффе, від агресора та противника його? А ще на ВВС активно пропагували цінності демократії. Теж неприпустимо? А чи припустимо, щоб демократія і тоталітаризм ставилися на один щабель?

Наразі для реінтеграції Криму потрібні найрізноманітніші медіа, захищені від намагань Росії тим чи тим способом заблокувати їх. Такі медіа, яким не буде конкурентів у плані донесення об’єктивної інформації та ґрунтовної аналітики (не такої — «щоб були представлені всі точки зору», а такої, щоб досліджувала і розкривала суть явища), у плані представленості справді компетентних аналітиків (не так, щоб «було збалансовано», чи, як образно і ядуче висловився знаний французький філософ Філіп де Лара, «5 хвилин для єврея з концтабору, 5 хвилин для Гітлера», а так, щоб мовлене «било в точку») та культурологічних проектів, побудованих на засадах мультимедіа. Потрібні авторитетні постаті, які знають, як звертатися до кримської аудиторії різних вікових, соціальних й етнічних груп. Потрібно залучити тих, хто має вагу в Криму, в тих чи тих категорій населення, нехай іноді під псевдо, нехай це будуть люди різних поглядів, крім імперських. А ще — ці масмедіа, крім таких, як «Флот України», не повинні бути державними...

Невже ж це утопія чи нерозв’язна задача? Але її слід розв’язати, хіба не так?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ