Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

«Джерела журналіста – це «священна корова». Якщо її чіпати, потерпатиме суспільство»

Адвокат і медіаюрист Людмила Опришко — про те, як кейси Седлецької та Бердинських показали, що в Україні немає справжнього судового контролю за діяльністю слідчих
8 лютого, 2019 - 12:11

Минулого року Печерський райсуд Києва надав Генеральній прокуратурі доступ до телефонних комунікацій журналісток Наталки Седлецької та Христини Бердинських. Він дозволив слідчому отримати інформацію про всі телефонні контакти журналісток за 17 місяців у справі про можливе розголошення державної таємниці та інформації досудового розслідування директором Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) Артемом Ситником.

Такі дії українських суддів збурили медіаспільноту й міжнародних партнерів України. У справу втрутився Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), який вдруге за свою історію використав 39-те правило свого Регламенту про невідкладні тимчасові забезпечувальні заходи стосовно ст. 10 Конвенції. На один місяць він зобов’язав українську владу повністю утриматися від доступу до даних з телефона пані Седлецької, а в жовтні продовжив дію цих тимчасових заходів безстроково.

Чому важливо захищати джерела журналістів та які наслідки від кроків Генпрокуратури — розповідає адвокат і медіаюрист «Платформи прав людини» Людмила ОПРИШКО, яка захищає в українських судах журналістку «Нового времени» Христину Бердинських.

— Пані Людмило, нагадайте суть справи, в якій Генпрокуратура звинувачує директора НАБУ Артема Ситника в розголошенні державної таємниці.

— За матеріалами слідства, Артем Ситник начебто провів таємну зустріч із журналістами. Хто був присутній на ній, наразі невідомо. Але слідство вважає, що на цій зустрічі були присутні Наталка Седлецька, Христина Бердинських і ще кілька людей. Під час зустрічі директор НАБУ начебто оголосив деякі матеріали, пов’язані з проведенням негласних слідчих розшукових дій.

Ішлося про розслідування кримінальної справи стосовно колишнього військового прокурора, а нині заступника начальника департаменту міжнародно-правового співробітництва Генпрокуратури Костянтина Кулика. У цій справі здійснювалося спостереження за його цивільною дружиною Іриною Німець і були записані її розмови. У матеріалах слідства йдеться, що начебто Ситник під час цієї зустрічі розголосив деякі речі, які говорила цивільна дружина Кулика в бесіді зі своєю подругою. У розмові йшлося про набуття майна під час перебування в стосунках з Куликом.

Оскільки цю інформацію було віднесено до державної таємниці, то слідство вважає, що Ситник розголосив відомості, віднесені до державної таємниці. Після цього їх розсекретили.

— Чи викликали Христину Бердинських на допит?

— Так, і Христина Бердинських, і Наталка Седлецька були на допиті. Але журналістки працюють за стандартами й оберігають свої джерела. З посиланням на ст. 65 Кримінально-Процесуального кодексу вони повідомили слідчим, що не можуть давати відповіді на їхні запитання стосовно інформації, наданої на умовах конфіденційності.

— Чи підтвердили вони слідчим, що зустрічалися з ним?

— Вони цього не підтвердили. Вони сказали, що не можуть про це говорити. Журналістки наголошують, що це їхня професійна таємниця, яку вони зобов’язані зберігати, і не надавали жодних свідчень навіть про те, відбулася чи не відбулася зустріч з Артемом Ситником. Ця професійна таємниця охороняється законом, і вони скористалися цим правом, тому до них немає претензій. Слідство погодилося, що це їхнє право, але всупереч європейським стандартам воно пішло іншим шляхом, вирішивши розкрити цю таємницю. Ти не можеш свідчити, а ми зараз візьмемо й отримаємо інформацію про всі твої телефонні дзвінки, листування, геолокацію і самі без тебе все проаналізуємо і з’ясуємо...

— Коли стало відомо про рішення Печерського райсуду, яке надає слідчим доступ до комунікацій з мобільного телефона Наталки Седлецької, багато читачів запитували: «А що, журналісти — «священні корови»? Чому слідчі не можуть отримати дані з їхніх телефонів?» Зрештою, навіть журналісти можуть вчиняти злочини. Що в цій ситуації дивного і де пролягають межі у приватності журналістів?

— Тут тонка межа, і кожну конкретну ситуацію суд має детально розслідувати.

По-перше, журналісткам ніхто не висував підозри у скоєнні злочину. По-друге, професійні інтереси журналіста мають не меншу цінність для суспільства, ніж інтереси з розкриття злочинів. Якби священик розповідав, що йому сказали на сповіді, що б тоді робили парафіяни? Хто б тоді ходив до нього на сповідь? Що було б, якби адвокат розкривав інформацію, почуту від клієнта? Чи міг би такий правник стати справжнім захисником? Чи довірив би йому клієнт свої таємниці? Так само і з журналістами. Не можна руйнувати певні взаємини довіри, які будуються між журналістом і його джерелом. Інакше джерела перестануть повідомляти важливу інформацію, а журналісти не зможуть виконувати свою роль «сторожового пса» демократії.

Не все дозволено журналістам. Але захист джерел — це та «священна корова», яку не можна чіпати. Тому що журналісти в демократичному суспільстві, на відміну від тоталітарного, — це представники громади, які пильнують за дотриманням владою законів, норм моралі, етики та інших життєвих засад. І вони повинні мати свої джерела, в тому числі й серед державних службовців. Якщо цей канал перекрити, то не буде жодної сили, яка могла б протистояти незаконній поведінці представників влади.

Порушення таємниці джерел може призвести до того, що інформатори стануть відмовлятися від співпраці з журналістами. Вони можуть сказати: «Як я можу тобі надати інформацію, якщо завтра слідчий відкриє справжнє чи надумане кримінальне провадження, піде в суд і отримає всі контакти? Ти ж навіть знати про це не будеш. Він дізнається, що я з тобою контактував, і в мене будуть неприємності».

Отже, подібні прецеденти створюють загрозу для роботи всіх журналістів в Україні. Вони справляють так званий охолоджувальний ефект. Від цього страждатиме все суспільство, бо не зможе отримувати важливу інформацію, в тому числі життєво важливу. Таке суспільство не зможе розвиватися, вдосконалюватися, наявні проблеми будуть лише накопичуватися й консервуватися, а не розв’язуватись. Тому це небезпечно.

— З чим ще ви не погоджуєтесь у клопотанні слідчого про отримання відомостей із телефонів журналісток?

— Слідчий Руслан Іжук запитав інформацію з мобільного телефона Христини Бердинських за рік і сім місяців. Але наскільки це виправдано? Якщо слідчий встановив, що витік інформації стався влітку 2017 року, то навіщо брати інформацію про комунікації журналіста за рік до того і ще три місяці після того? Я в цьому вбачаю лише одне — з’ясувати контакти. Після цього можна порівняти інформацію з матеріалами журналістки і зрозуміти, хто міг бути її джерелами. Отже, як не крути, а виходить, що основна мета слідства — встановлення журналістських джерел.

А тепер розглянемо інший бік питання. У разі задоволення клопотання слідчого останній отримує інформацію про телефонні дзвінки великої кількості людей, які контактували з журналістом за ці 17 місяців. Отже, відбувається втручання і в їхнє спілкування та приватне життя. Постає запитання: а права та інтереси цих людей хтось враховував? Насправді — ні. Про це ніхто й не думав.

Було б добре, якби у Кримінально-Процесуальному кодексі прямо прописали заборону на доступ до відомостей про телефонні комунікації журналістів так само, як у ньому зазначено, що журналіста не можна допитувати як свідка про інформацію, надану на умовах конфіденційності.

Але, з іншого боку, є проблеми в правозастосовній практиці. На численних тренінгах ми звертаємо увагу, що не можна розкривати журналістських джерел, розповідаємо про практику ЄСПЛ. Але судді, прокурори та слідчі не розуміють, як це застосовувати в українських реаліях. Я бачила щирий подив правоохоронців: «А чому ви так б’єте на сполох? Якщо так можна до всіх. Закон же нам не забороняє». Навіть генпрокурор Юрій Луценко дивувався, чому це журналісти не можуть поступитися своєю приватністю для того, щоб ми розкрили злочин

Наступна проблема полягає в тому, що слідчим, на мою думку, не доведено потреби в отриманні відомостей про телефонні комунікації журналісток.

Слідчі кажуть, що їм це необхідно лише для того, щоб встановити точну дату, коли відбулася зустріч керівника НАБУ з журналістами. А якщо її не встановлять, то що? Нічого страшного не станеться, якщо в матеріалах справи фігуруватиме певний період, у який стався злочин. Таке трапляється у вироках судів. Отже, мета не виправдовує застосованих засобів.

Про надмірність вимог слідчого свідчить і те, що після розголосу цього інциденту в пресі Руслан Іжук, як пишуть ЗМІ, сам скоротив обсяг інформації, яку він попросив у оператора. Виходить, він легко міг обійтись і меншою кількістю даних. То навіщо ж запитував так багато? Адекватних пояснень ми не почули.

У справі Христини Бердинських Апеляційний суд міста Києва повністю скасував рішення суду першої інстанції й передав справу на новий розгляд. На початку її повторного розгляду слідчий заявив клопотання, яке нас дещо здивувало. Він попросив зупинити провадження до того часу, доки Європейський суд з прав людини не ухвалить рішення у справі Наталки Седлецької.

ЄСПЛ розглядає справи роками, навіть якщо вони пріоритетні. А отже, якщо слідчий може чекати роками, то чи має він реальну потребу в отриманні інформації про телефонні комунікації журналістів? Думаю, що ні. Якщо досудове слідство можна проводити кілька років без цієї інформації, значить, вона не потрібна.

— Чому 26 вересня минулого року Апеляційний суд Києва повернув справу на новий розгляд?

— Під час розгляду цієї справи Печерський райсуд у серпні 2018 року не робив технічного запису. В журналі судового засідання йшлося, що засідання оголошено продовженим. Суд апеляційної інстанції розтлумачив це таким чином, що журнал судового засідання є неповним, адже відсутня інформація про початок судового розгляду. А отже, сталося порушення процедури розгляду справи і, як наслідок, скасування ухваленого рішення.

Крім цього, Апеляційний суд звернув увагу й на те, що в день розгляду клопотання слідчий Руслан Іжук попросив провести судові слухання без нього. Тоді як закон вимагає, щоб слідчий у судовому засіданні особисто переконав слідчого суддю в необхідності задоволення його клопотання. Це порушення процедури також було враховано колегією суддів.

На мою думку, Апеляційний суд міста Києва скористався формальними недоліками оформлення справи, щоб не брати на себе відповідальності й не ухвалювати рішення по суті. Сказали, мовляв, от у суді першої інстанції і доводьте свою позицію. У Печерському райсуді тепер цю справу розглядає суддя Володимир Карабань.

— Адвокати Наталки Седлецької надіслали до ЄСПЛ скаргу обсягом у 500 сторінок. Ви плануєте звертатися до суду в Страсбурзі? На якому етапі ви можете це зробити?

— Справа Христини Бердинських наразі відмінна від справи пані Седлецької. Суд апеляційної інстанції повністю скасував рішення Печерського райсуду. Наразі у слідчого немає законних підстав отримувати інформацію з телефона Христини, а головне, використовувати її як доказ у кримінальному провадженні стосовно директора НАБУ. Та проблема в тому, що це рішення Апеляційного суду оголосили за один день до закінчення дії рішення Печерського райсуду. Тобто слідчий уже мав місяць часу, за який він міг отримати ці дані. Тепер виникають дві проблеми, які можуть спонукати нас звернутися до ЄСПЛ.

Перша стосується долі цих матеріалів. Якщо їх отримали, де вони тепер перебувають? Чи їх знищили? Ми хочемо це з’ясувати. Прокуратура сказала, що вона не надає інформації через таємницю слідства. Ми спробуємо використати механізм Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, який має контролювати захист персональних даних. Але я не знаю, наскільки адекватно Омбудсман діятиме в цій ситуації.

Ми скаржитимемося до ЄСПЛ, якщо влада не надасть відомостей, чи отримала вона доступ до даних Христини, або якщо не отримаємо доказів їх знищення. Така відповідь прокуратури нас не влаштовує, адже ми маємо захистити право журналістки не розкривати своїх джерел.

Мене турбує, що правоохоронці прикриваються питанням таємниці слідства. Немає жодних критеріїв того, що належить до таємниці слідства, занадто широкі межі розсуду слідчого. Як на мене, це невиправдано і доволі небезпечно, бо повністю залишається поза контролем суспільства.

По-друге, нам відкриється шлях до ЄСПЛ, якщо Печерський райсуд повністю або частково задовольнить клопотання слідчого, вдруге надавши дозвіл на доступ до телефонних комунікацій журналістки. У разі такого рішення ми спробуємо використати ще раз процедуру апеляційного оскарження, бо в перший раз це спрацювало, а вже потім — подамо скаргу до ЄСПЛ.

— Чи потрібен в українському законодавстві запобіжник від подібних випадків? Як би він мав виглядати?

— Було б добре, якби у Кримінально-процесуальному кодексі прямо прописали заборону на доступ до відомостей про телефонні комунікації журналістів так само, як у ньому зазначено, що журналіста не можна допитувати як свідка про інформацію, надану на умовах конфіденційності.

Але, з іншого боку, є проблеми в правозастосовній практиці. На численних тренінгах ми звертаємо увагу, що не можна розкривати журналістських джерел, розповідаємо про практику ЄСПЛ. Але судді, прокурори та слідчі не розуміють, як це застосовувати в українських реаліях. Я бачила щирий подив правоохоронців: «А чому ви так б’єте на сполох? Якщо так можна до всіх. Закон же нам не забороняє». Навіть генпрокурор Юрій Луценко дивувався, чому це журналісти не можуть поступитися своєю приватністю для того, щоб ми розкрили злочин.

У цьому разі потрібно діяти в кількох напрямах — поширювати практику ЄСПЛ і вносити зміни до закону. Важливо також сформувати нашу українську судову практику, створити прецедент, який потім стане орієнтиром для всіх інших аналогічних справ.

Микола МИРНИЙ, журналіст Центру інформації про права людини, спеціально для газети «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments