Ти ніколи не розв'яжеш проблему, якщо будеш думати так само, як ті, хто її створив
Альберт Ейнштейн — один з найвизначніших фізиків XX століття

Про дітей та етики

8 червня, 2006 - 00:00

«З двох бокiв» минулого телетижня вiдбувалися два свята. Перше — «вікове» — Міжнародний день захисту дітей. Друге — професійне — День журналіста. І одне, й друге українські телеканали, звісно, не оминули своєю увагою.

День захисту дітей — класичний приклад свята, під час якого заведено вкотре нагадувати про проблеми «відповідної» категорії громадян. Точно так само, як у річницю катастрофи аварії на Чорнобильській атомній електростанції по телевізору особливо багато говорять про біди й біль чорнобильців, а в День Перемоги — про соціальний захист ветеранів Великої Вітчизняної війни, в Міжнародний день захисту дітей згадують про «наше майбутнє» та про те, від кого й від чого його треба захищати.

І цього року на ТБ також було чимало «дитячих» сюжетів — як саме в день свята, так і в підсумкових випусках новин за тиждень. Наприклад, у «Фактах тижня з Оксаною Соколовою» (ICTV) показали сюжет Сергія Смальчука «Продане дитинство» — про те, «куди зникають наші діти», в якому, зокрема, розповіли про таку серйозну проблему, як примусове дитяче жебрацтво. А в підсумковому випуску «Телевізійної служби новин» («1+1») показали «шокуючий репортаж» (за визначенням самих журналістів телеканалу) зі спеціальної школи-інтернату для розумово відсталих дітей. Варто зауважити, що діти, яких показували в репортажі, під це визначення якось не підпадали. А приводом для приїзду автора сюжету Світлани Усенко до інтернату стала надіслана на адресу програми копія листа, в якому шістнадцять випускників цієї установи звинувачували одного з педагогів у побоях своїх вихованців. У рамках сюжету розібратися в ситуації, звісно, не вдалося (діти доводили свою правоту, педагог — свою невинуватість), але та похмура картина, що постала перед очима телеглядача, примушувала в черговий раз замислитися — і про ефективність подібної системи освітньо-виховних установ, і про те, що чекає цих дітей у майбутньому, якщо й тоді, коли держава про них буцімто піклується, вони, за великим рахунком, нікому по-справжньому не потрібні... Як розказала автор сюжету, «дорослі стосунки» між вихованцями інтернату починаються вже із сьомого класу, в містечку установа має погану славу — скаржаться на крадіжки й побиття (хоча директор інтернату ці обвинувачення заперечує, підозрюючи, що це — справа рук тих, хто мітить на його місце). Стан баскетбольного майданчика, точніше того, що претендує на це найменування (засмічена ділянка землі та пошарпана далі нікуди стінка з «убитим» баскетбольним кошиком), просто жахає — особливо після того, як дізнаєшся, що це мало не єдине місце відпочинку в інтернаті. Один iз центральних героїв сюжету — «неслух» Вася — показав у кадрі «місцеву розвагу» за стінами навчального закладу: спочатку — пошук і здавання металобрухту, потім — придбання на виручені гроші сигарет і пива (окреме питання — чи варто було журналістам навмисно проводити такого роду «слідчий експеримент»).

Незважаючи на чіткі акценти підводки до сюжету (мовляв, «успіхи влади в цьому напрямку», тобто щодо захисту дітей, «розчиняються у прірві застарілих бід»), враження від нього складалося в дещо, на кшталт «покажіть мені, як функціонують установи для соціально незахищених громадян, і я скажу, чи вмієте ви керувати країною». Можна, звісно, пригадати постійні запевнення представників нинішньої влади в тому, що грошей на цю сферу виділяється набагато більше, ніж раніше. А можна, наприклад, машину, придбану недавно для Кабміну більше ніж за три мільйони гривень — з того ж державного бюджету, з якого фінансуються вищезазначені установи... І як же, у результатi таких порівнянь, говорити про якусь етику держслужбовців?..

Про професійну етику, але вже в іншій сфері, говорили в День журналіста на тому ж «1+1» у програмі Анатолія Борсюка «Чорним по білому». Учасники програми, зокрема, намагалися узгодити між собою етичні аспекти роботи папараці, а також визначити, «що ми маємо право знати з життя публічних осіб»? Тема виявилася досить плідною для дискусій. Вадою цього випуску програми, мабуть, було лише те, що в ній одночасно намагалися говорити про рівень прилюдності так званих зірок (естради, спорту і т.д.) і політиків. Адже якщо перші, за зауваженням фотографа Кирила Кислякова, першу половину «зоряного життя» намагаються потрапити в кадр, а другу половину життя намагаються створити ілюзію, що цього не хочуть, то у політиків взаємовідносини з фотографами — трохи інші. Як повідомив той же фотограф, у деяких випадках фото, зроблені на замовлення політиків, не потрапляють у пресу, а слугують «козирями» в невідомій нам грі.

Проте є й те, що об’єднує вищезазначені категорії громадян у їхній «любові до фотомистецтва» та у відносинах з пресою. Як справедливо зазначила в програмі редактор журналу «Публічні люди» Наталя Влащенко, ці публічні люди весь час хочуть бути в центрі уваги, але щоб при цьому в пресі про них розповідали лише так, як їм цього хочеться. Варто лише додати, що коли «зірок» подають «у потрібному світлі», суспільної шкоди набагато менше, ніж у випадку з політиками...

Михайло МАЗУРІН, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments