Я не хотів би бути рабом, і не хотів би бути рабовласником. Це відображає моє розуміння демократії.
Авраам Лінкольн, шістнадцятий президент США

Фатальність напівпозиції...

Лариса Волошина — про стандарти медіа, маніпуляцію інформацією та повернення окупованого Криму
17 липня, 2018 - 17:14

Ведуча програм UA: Крим на Суспільному мовнику, авторка «Дня» сама родом з окупованого півострова. Вона переїхала на материкову Україну за два дні до так званого референдуму. Із «літньошколярками» «Дня» пані Лариса поговорила про тему Криму в українському медіапросторі, ставлення до переселенців та концепцію «дві країни — одна професія» в умовах війни.

«ВАЖЛИВО, ЩОБ РЕЗОЛЮЦІЇ ПІДТВЕРДЖУВАЛИ СВІТОВУ ПОЗИЦІЮ»

Яна ХРОМ’ЯК, Київський університет імені Бориса Грінченка:

— На саміті в Брюсселі на ХХVІІ сесії Парламентської асамблеї Організації з безпеки та співробітництва в Європі ухвалила резолюцію «Триваючі порушення прав людини й основних свобод в Автономній Республіці Крим і місті Севастополь». Яка ваша оцінка? Чи матиме ця резолюція якийсь практичний відгук?

— Наша держава не має такого потужного інформаційно-пропагандистського ресурсу, як держава-агресор. Тому вкрай важливо, щоб на Заході час від часу закріплювалася і відновлювалася думка про наше право як держави, про порушені права українських громадян.

Крим дуже відрізняється в інформаційному визначенні на Заході від окупованих територій Донецької і Луганської областей. Ні в кого взагалі у світі немає жодних сумнівів щодо того, що в Криму відбулося порушення прав. Ніхто не говорить про Україну як країну, яка вчиняла якусь агресію, тому, народ, мовляв, повстав.

Завдяки кримським татарам Україна змогла продемонструвати, що російські зазіхання на півострів — це порушення прав української політичної нації й унікального кримськотатарського народу. Весь світ говорить: «Крим, українці, кримські татари». Тому для нас важливо, щоб ці резолюції час від часу підтверджували світову позицію. Хочу вам нагадати першу міжнародну резолюцію, яка була 2014-го, буквально у перші дні. Вона була про те, що світ підтримує територіальну цілісність України. Ані слова про Росію. Україна 2014 року прийняла постанову Верховної Ради, а потім підтвердила Законом «Про окуповані території Криму і Севастополя» про те, що Крим є окупованою територією, а Росія — країною-окупантом. Тому я б радо вітала те, що відбувається сьогодні.

«ОДНОГО РАЗУ МИ ВЖЕ ПОВЕРТАЛИ КРИМ ЗАВДЯКИ ЄВГЕНОВІ МАРЧУКУ»

Христина САВЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

 — Чи можете ви оцінити ступінь ізольованості населення Криму?

— Крим був ізольований завжди. Для мене це стало очевидно, коли суспільство почало говорити про окупацію Кримського півострова. Українські журналісти були здивовані, що в Криму відбувся Кримський майдан 2009 року. На материковій Україні була певна ізольованість від подій на півострові. Не було розуміння, як виглядав Крим, які процеси відбувалися там усі роки незалежності і чому сталося так, як сталося.

Коли мені ставлять запитання, чи повернеться Крим, я кажу, що ми його уже одного разу повертали завдяки Євгенові Марчуку (ідеться про видворення самопроголошеного «президента» АР Мєшкова 1995 року. — Ред.). Я була свідком, пам’ятаю, як це сталося. І знаю, що так буде ще раз. Запитання «Чи повернеться Крим?» можуть ставити лише люди, які не знають, що таке Крим і не розуміють історії відносин незалежної України з Кримським півостровом. Бо все це уже в нас було.

Iрина ЛАДИКА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— Жителі Криму можуть отримувати інформацію з материкової України завдяки UA: Крим від Суспільного та «Крим. Реалії» «Радіо Свобода». Можливо, ви маєте якесь враження від того, що вони чують.

— Кримчани дивляться українські канали, слухають радіо. Але українці, мешканці вільної України, не дивляться, їм не цікаво. Це велика проблема, тому що питання Криму — це питання нацбезпеки, це питання існування України. Якщо ми як нація повернемо собі Крим, ми завершимо цю війну. І станемо великими. Тоді зможемо сказати, що ми перемогли. Як для нації, як для держави, як для суспільства питання Криму є ключовим.

За двадцять років російська пропаганда сформувала у росіян запит на злочин. Завдання українських журналістів — сформувати запит в українського суспільства на повернення кримської землі. Це набагато важливіше, ніж сформувати такий запит у кримчан. Тому, що ми суб’єкт, це наше бажання — повернення Криму.

А зараз нам через мас-медіа пояснюють, що триває війна, і що українці втомилися від війни. Будь-який медійник, який знайомий з методом маніпуляції, скаже вам, що це навіювання. Це стереотип, що ми втомилися від війни. Як ми могли від неї втомитися, якщо ми її не бачимо?

Українцям постійно дають якісь мирні плани, пропонують просто віддати Крим, а це — наша професійна поразка. Якщо ми почнемо торгувати собою, то за кілька років України як держави не буде. Ми залишимося уламком Радянського Союзу. І скажемо, що Московія вирішуватиме, що є правильним у Криму, а що — ні.

Ми маємо прагнути говорити з Кримом. Але насамперед ми маємо чесно говорити один з одним. Кримчани це бачать, вони часто пишуть: «Хотілося, щоб вам було не байдуже».

Евеліна КОТЛЯРОВА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— У чому відповідальність журналістів за анексію Криму і як журналістська робота до цього призвела? Ми знаємо, що є такі журналісти, які адекватно висвітлювали цю проблему, наприклад кореспондент газети «День» Микола Семена, але в цілому такої загальної тенденції не було.

— Журналісти усвідомлювали проблему цього регіону, але багато років йшли на компроміс, говорили напівтонами, думали, що зможуть домовитися з кимось, якщо будуть говорити нерізко, не будуть називати речі своїми іменами, а завуальовано представляти українську позицію щодо Криму. Усі думали, що це можна прожити еволюційно, що колись Україна стане сильнішою і проросійський дискурс з Криму піде. А насправді це не так.

Журналісти мали бачити, що в Криму серед еліт існують настрої на сепарацію, на антиукраїнськість, на паразитування, на шантаж центру. Журналісти не могли не бачити, ця тенденція зростає, але вони просто мовчали, хотіли домовитися, не роздмухувати. Оця напівпозиція призвела до того, що ми роздмухали те, що відбулося.

Коли люди в Криму виходять на акції, не бояться, розуміють, що є добро, а що зло— ми не можемо робити вигляд, що нас це не стосується. Ми маємо доносити до своєї аудиторії цей моральний аспект. Я знаю і вірю, що українці є моральною нацією. І коли українцям донести, що це не гідно нас — вони не будуть цього робити.

«МАЄМО ГОВОРИТИ ПРО ПЕРСОНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ КОЖНОГО ЖУРНАЛІСТА»

І. Л.: — Як ви оцінюєте дії Національної спілки журналістів України, зокрема, на нещодавньому форумі за підтримки ОБСЄ? Вона говорить про те, що є «дві країни — одна професія»? Чому українські журналісти не консолідуються у важливих питаннях: війна, повернення Криму, доля українських політв’язнів?

— Історію проекту «Дві країни — одна професія» почула ще 2015 року. Як програму ОБСЄ її підписали дві професійні організації — НСЖУ і Національна медіапрофспілка журналістів України. Програма «Дві країни — одна професія» містить зобов’язання обох сторін. Українські журналісти в цій програмі проголошують, що ми з росіянами не є сторонами конфлікту.

Ми не можемо узагальнювати. Ми маємо говорити про персональну відповідальність кожного журналіста. Кожен журналіст, який є патріотом, не може мовчати. Ти не можеш говорити про моральні принципи, якщо сам їх не дотримуєшся. Тому нам необхідно розуміти, що українська журналістика не є пропащою.

«УСІ КАТЕГОРІЇ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ — ПРОУКРАЇНСЬКІ»

Соломія НИКОЛАЄВИЧ, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки:

— Як, за вашими спостереженнями, змінилося ставлення до внутрішньо переміщених осіб за останні 4 роки?

— Воно змінилося на гірше. Я приїхала з Криму за два дні до окупаційного референдуму. Тоді люди дивилися на мене, обіймали та казали: «Крим, ми з вами. Ми любимо вас». Сьогодні переселенці стали чимось зрозумілим для всіх.

Я розділяла б їх на кілька груп. Це пов’язано із соціальним аспектом. Є політичні переселенці, люди з проукраїнською позицією, які почували себе некомфортно у своїх середовищах до початку військових дій. Коли сталося те, що сталося, для цих людей це був край. І вони навряд чи повернуться до своїх домівок.

Інша категорія — економічні переселенці. Вони подивилися, як воно буде у Криму, на Донбасі, побачили, що роботи немає, бізнес не йде, все продали і приїхали. Є категорія, яка тікала від війни або тортур. Ті, хто тікали від війни, не є проросійськими. Усі ці категорії є українцями.

І. Л.: — Як українські медіа висвітлюють тему переселенців? Це історії успіху чи це радше історії про жертв і вічних прохачів соціальної допомоги?

— По-різному. Є багато маніпуляцій на цій темі: «переселенці займають антиукраїнську позицію», часті новини про напади. Інколи говорять, як про утриманців, інколи розповідають історію успіху. Я дуже обережно ставлюсь до останніх. Кожна історія успіху переселенця — це фактично історія успіху суспільства. Я хотіла б, щоб їх показували як нашу співпрацю тому, що це наш ріст як нації. В історіях переселенців має звучати історія успіху країни. Один із принципів Суспільного — будь-яка тема, навіть якщо вона регіональна, обов’язково показується в загальноукраїнському контексті у різних зрізах.

«ПОСТРАДЯНСЬКІ МЕДІА НЕ ВИЙШЛИ З КОНТЕКСТУ «ОБСЛУГОВУЮЧОГО ПЕРСОНАЛУ»

Ольга КРИСА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— Яка роль медіа в формуванні альтернативної національної еліти? І яка роль у цьому газети «День»?

— Газета «День» у цьому контексті унікальна. Еліта — це найкраще, що може дати народ. Наразі в країні ми маємо пострадянську еліту. Процес формування національної еліти забарився. Журналісти, які мають владу, теж є елітою. Коли ви спілкуєтесь з політиком чи активістом, ви спілкуєтесь як людина, що відповідає за суспільство. Ви впливаєте на прийняття рішень. Ви оцінюєте свого співрозмовника як рівного собі або недостойного. Ви відповідаєте перед людьми за те, щоб політики розуміли, що їм не подарують.

Пострадянські медіа, на жаль, ще не вийшли з контексту обслуговуючого персоналу. Тоді медіа доносили думку Політбюро, у них не було власної думки. Цинізм, зверхність стали демонструватись нам як журналістські стандарти. Ці речі стали взірцем і прокляттям сучасних медіа. Щоб сформувати медіа, треба усвідомити себе елітарним. Бути елітарним — не простягнути руку тому, кого не поважаєш. Це означає поставити питання, навіть якщо воно болісне.

«ОДИН ІЗ ОБОВ’ЯЗКІВ ЖУРНАЛІСТА — ДАВАТИ ВІДСІЧ БРЕХНІ І НЕПРАВДІ»

Юлія ДОВГАЙЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— У блозі «Провідники капітуляції» ви пишете, що журналісти мають бути охоронцями української демократії. Чи є такі особистості в сучасній журналістиці? Суспільний мовник уже стоїть на сторожі?

— Охорона демократії означає, що ми чітко розуміємо, що таке права і свободи. Розуміємо, що демократія — це процедура. Коли ми відстоюємо саме процедуру, а не тих, хто нам подобається чи не подобається. Наше завдання — постійно нагадувати дуже чіткі речі, своєрідну абетку сучасної людини.

Журналістський обов’язок — це дотримання журналістських стандартів. Є право суспільства та будь-якого громадянина на доступ до правдивої та неупередженої інформації. Тому одним із обов’язків журналіста — давати відсіч брехні і неправді.

Як журналіст я часто виступаю за те, щоб ми були чіткі у формулюванні, захищали свободу слова і демократію, права саме під час війни. Але справжні, а не ту інтерпретацію, яку застосовують проросійські організації тут. Хаос — не є свобода.

Зокрема «День» дотримується журналістських стандартів. Газета не видає суб’єктивну думку за факт, не робить узагальнень. Це і є дотримання балансу думок, коли є документ, що може підтвердити думку. Ми маємо говорити суспільству те, що підтверджено фактами. Якщо ви зробите це — ви є свідком правди. А там, де є постправда, там наступний крок — постправо.

Пропаганда — це там, де не відокремлюють суб’єктивну думку від об’єктивної, це навіювання віри. Не навіюйте віру як факт. Ми маємо усвідомлювати, що це ворожа маніпуляція. Вкрай важливо вивчити стандарти маніпуляції і враховувати їх.

Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні

Ірина ЛАДИКА, Андріана БІЛА, Літня школа журналістики «Дня» 2018
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments