А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

Про ліки від постгеноцидності

Вручення Премії ім. Джеймса Мейса стало приводом для розмови про значення якісної публіцистики
21 листопада, 2014 - 12:30
ЦЬОГОРІЧНИЙ ЛАУРЕАТ ВАЛЕНТИН ТОРБА / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Як уже писав «День», цього тижня в нашій редакції зібралися знані українські  публіцисти — лауреати і члени Громадської ради Премії ім. Джеймса Мейса. Зібралися з єдиною метою — оголосити цьогорічного лауреата. Нагадаємо, ним став автор «Дня» з Луганська Валентин Торба. Окрім почесного звання, він отримав й фінансову винагороду. Водночас зустріч у «Дні» переросла в тепле, дружнє та відверте спілкування про наболіле — сьогоднішню роль якісної публіцистики. Учасники дискусії, серед яких були, зокрема, відомі журналісти й науковці, говорили про виклики та відповідальність, що постали впродовж останніх місяців перед вітчизняною публіцистикою й медіа-сферою загалом, провели змістовні історичні паралелі й висловилися щодо перспектив осмислення постгеноцидності українського суспільства, на якому наголошував Джеймс Мейс.

«Уже вшосте ми вручаємо відзнаку найкращому, на наш погляд, публіцисту року, — зазначила під час церемонії головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА. — Дуже симптоматично, що цього разу ним став автор із Луганщини. Я хочу привітати Валентина Торбу. Він уже давно був читачем «Дня», але близько ми познайомилися лише тоді, коли автор почав надсилати нам свої «катакомбні» записки. Це був голос мужньої людини, яка не змирилася з обставинами й зберегла власну гідність. Хочу підкреслити, що цей автор — не лише думаюча людина, але також чоловік з виразною громадянською позицією. Сьогодні вона особливо цінна. Постгеноцидність лікується — й її потрібно лікувати. Розум і примноження знання, зокрема й ознайомлення з книжками, які залишив нам Джеймс Мейс, — найкращі помічники у цьому. Цьогорічні події на Майдані, на мою думку, перемкнули парадигму, в якій жили українці у ХХ столітті. Тінь катастрофи 30-х років нависала над Україною й «паралізувала» нашу волю, не даючи можливості вчасно зробити необхідні кроки. Події ж Революції Гідності виразно показали, що ми виходимо з цієї парадигми голоду й страху й вже готові творити нову, іншу. Для Премії ім. Джеймса Мейса громадянська позиція — це першочерговий критерій. Усі наші лауреати й далі продуктивно працюють у журналістиці, зокрема на шпальтах «Дня», й ми пишаємося цим. Мені здається, членам Громадської ради премії варто було б звернутися до Президента з пропозицією створити комісію, яка б визнала геноцид — злочином тоталітаризму проти України. Відповідних матеріалів дуже багато й не лише щодо Голодомору. Крім того, вважаю, що публіцистика Джеймса Мейса у вигляді спецкурсу повинна вивчатися в усіх вищих навчальних закладах, особливо в тих, які готують журналістів. Нещодавно були опубліковані результати соціологічних досліджень, які показали, що понад 70 відсотків українців вважають Голодомор 1932 — 1933 років актом геноциду українського народу. Отже, можемо констатувати, що дозрівання української нації триває, але воно було б неможливим, якби з самого початку самовіддані люди, на зразок Джеймса Мейса, не пронесли на собі тяжкий хрест дослідження цієї теми».

Приємно, що цього року належну увагу церемонії вручення Премії ім. Джеймса Мейса приділили представники преси й телебачення — конференц-зал «Дня» ледь вмістив усі камери та мікрофони.

«Можливість писати для «Дня» стала для мене порятунком, — розповідає лауреат Премії імені Джеймса Мейса Валентин ТОРБА. — Для тих, хто опинився в Луганську, мало було зберегти себе фізично — ти повинен був також боротися за те, щоб тебе не знищили як особистість та індивідуальність. Коли ти спостерігаєш правдивий стан речей, «переварюєш» його у своїй голові й робиш певні висновки, виникає величезна потреба донести їх до всіх — до сусіда, до перехожого, до жителів Західної України, до росіян,  до бабці, в якої залишився один огірок... Упродовж місяця я мав можливість відчути на собі, як це, коли ти не маєш можливості висловитися. Я був повністю ізольованим від інформації — не міг її передати й не міг отримати. Коли період ізоляції завершився, я почав ставитися до своїх статей зовсім по-іншому. Кожне слово, кожен рядок — це вже не текст, це — сам ти і твоє життя. Хочу подякувати «Дню» за надану мені можливість висловитися. Коли я свого часу записував на плівку спогади моєї бабусі про Голодомор, то навіть уявити собі не міг, що прийде час, коли українці знову гинутимуть на власній землі, інколи за десять метрів до своєї хати. Гадаю, без геноциду ХХ сторіччя не відбувся б і нинішній — разом із людьми загинула тоді й наша пам’ять, і потім надто багато залишилося жити на нашій землі тих, хто стріляв... Сьогодні маємо пам’ятати, що саме зараз, у цю мить, українців убивають за національною ознакою, за те, що вони розмовляють українською мовою, мають татуювання Державного Герба на руці... Тепер ми не лише постгеноцидне суспільство — геноцид здійснюється проти нас, й саме зараз — також. Ми повинні про це говорити й не соромитися називати речі своїми іменами».

«ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ ЗАГИНУЛА НАЦІОНАЛЬНА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ. ЇЇ НЕСТАЧУ ВІДЧУВАЄМО Й ДОСІ»

Юрій ЩЕРБАК, письменник, дипломат, голова Громадської ради з присудження Премії ім. Джеймса Мейса

— Попри те, що Премія Джеймса Мейса присуджується лише авторам «Дня», за роки свого існування вона, на мій погляд, стала чи не найважливішою національною премією України. Усі, хто її здобував, хоча це були різні за жанрами та вподобаннями автори, справді стали публіцистами найвищого рівня. Своєю творчістю вони не лише довели, що були варті цієї премії, більше того, вони примножили й посилили її значення. Зазначу, що обирати переможця кожного року дуже непросто, адже завжди є кілька достойних кандидатів. На жаль, Джеймс Мейс відійшов від нас у розквіті сил й встиг зробити далеко не все, що планував. Нещодавно я перечитував його статті й вкотре переконався, що навіть ті з них, які були написані 20 років тому, не втратили сьогодні своєї актуальності. Його концепція постгеноцидного суспільства — надзвичайно влучна. Геноцид, який відбувся в Україні, був комплексним. Тоді загинуло не лише селянство з його трудовою мораллю та волею до опору більшовикам, а й становий хребет країни — національна інтелігенція. Нестачу цієї еліти ми відчуваємо й досі».

«РАДЯНСЬКА УКРАЇНА ЛИШЕ ЗАРАЗ ОСТАТОЧНО ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ПОСТРАДЯНСЬКУ»

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, член Громадської ради з присудження Премії імені Джеймса Мейса:

— Між Джеймсом Мейсом та Валентином Торбою — велика часова відстань, але, попри це, певна естафета тут є. Особисто з Валентином я познайомився лише нещодавно, під час фотовиставки «Дня». У моєму уявленні він був цілком іншим, статечним чоловіком — натомість з’ясувалося, що це ще зовсім молода, але, безумовно, талановита людина. Джеймс Мейс мав щасливе, хоча й коротке та сповнене випробувань життя. Свого часу він «утік» від них з Америки, але і в Україні було тяжко. Поки він не опинився в газеті «День». Тут Мейс отримав не лише певну фінансову незалежність, а й, передусім, можливість ділитися власними думками з читачем. Радянська Україна лише зараз остаточно перетворюється на пострадянську. Зважаючи на публікації Джеймса Мейс у «Дні», можемо зробити висновок, що він розумів це ще тоді. Сьогодні, зокрема й завдяки діям Путіна, наше суспільство згуртовується набагато більше. Лише нині почало з’являтися світло в кінці радянського «тунелю» — маємо працювати над тим, щоб воно ставало ближчим.

ПОСТІЙНІ АВТОРИ «Дня»: СЕРГІЙ ГРАБОВСЬКИЙ, ІГОР СЮНДЮКОВ, СТАНІСЛАВ КУЛЬЧИЦЬКИЙ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«ЧІТКЕ Й ПРАВДИВЕ СЛОВО ВАЖИТЬ НИНІ ЩЕ БІЛЬШЕ, НІЖ РАНІШЕ»

Олександр ПАЛIЙ, публіцист, лауреат Премії ім. Джеймса Мейса 2012 року:

— Насамперед хочу привітати Валентина з цією, цілком заслуженою, премією. Сьогодні дуже важливо робити саме те, що робив свого часу Мейс. Він завжди говорив те, що вважав за потрібне, незважаючи на страх когось образити. Говорив так, щоб ці слова лікували суспільство. Якщо «підсолоджуватимемо» правду, або замовчуватимемо її, ефект може бути протилежним. Рік тому ми сплатили надто високу ціну за можливість вільно говорити, однак ще Христос говорив: «Правда зробить вас вільними». Маємо відверто зізнатися собі в тому, що війна, яка ведеться сьогодні проти України, — етнічна. Це — війна на знищення. Але з подібною ситуацією ми зіткнулися не вперше — аналогічні приклади можемо знайти в нашій історії. Однак сьогодні сучасний світ дає нам суттєву перевагу — власне національне інформаційне поле. Чітке і правдиве слово важить нині значно більше, ніж раніше, — з його допомогою можна знищити полуду ворожої пропаганди й достукатися до серця кожної людини. Валентин цілком правильно писав про те, що люди сьогодні часто зациклені на дріб’язкових речах й не бачать того, що відбувається у них над головою. Наше завдання -сконцентрувати їхню увагу на визначальних явищах. Бажаю лауреатові продовжувати роботу в цьому напрямі!

«НЕ ЛИШЕ АНАЛІТИК, А Й ЛЮДИНА, ЯКА ПРОПУСТИЛА ВСЕ ЧЕРЕЗ ВЛАСНЕ СЕРЦЕ»

Iгор СЮНДЮКОВ, редактор відділу «Iсторія і Я» газети «День», лауреат Премії ім. Джеймса Мейса 2010 року:

— Присудження цьогорічної премії ім. Джеймса Мейса Валентину Торбі — це акт високої справедливості. Йдеться, по-перше, про блискучого журналіста, який не просто викладає перебіг та канву подій, але вміє також побачити причини, приховані від неуважного погляду. По-друге, Валентин Торба — це людина справді високої громадянської мужності, справжнє відкриття цього року. Нагадую, що цьогорічний лауреат дуже багато чим ризикував, залишаючись в окупованому сепаратистами Луганську до останньої можливості. Думаю, якби ми видали опубліковані впродовж року матеріали Валентина Торби окремою невеличкою книжечкою, то найкращою назвою для неї був би «Звичайний путінізм». Ми пам’ятаємо блискучий фільм Михайла Ромма «Звичайний фашизм», Валентин Торба натомість переконливо та яскраво показав нам, чим є звичайний путінізм у виконанні луганських та донецьких проросійських нацистів — людей, які настільки ненавидять все українське, що здатні побити або вбити, побачивши український прапор чи почувши українську мову. Крім того, панові Валентину вдалося вражаюче розкрити процес їхнього становлення. Перші його публікації з’явилися ще весною. В них він показав початок зародження цієї катастрофічної гангрени, яку, на превеликий жаль, наша влада не спромоглася зупинити, хоча була зобов’язана це зробити. Пан Валентин пише не лише як аналітик та теоретик, а й як людина, що побачила й відчула все це зсередини. Усі події він пропускав через власне серце, переконливо й художньо відтворюючи їх у тексті. Ще однією чеснотою цього автора є те, що він не лише нещадно показує наших ворогів, а й не має жодної поблажливості до української влади. Хочу, зокрема, нагадати, як жорстко й безкомпромісно він критикував т. зв. Мінські мирні домовленості. Сьогодні, коли з часу їх підписання минуло більше двох місяців, можемо констатувати, що тодішня оцінка Валентина Торби безперечно підтвердилася. Особисто в мене після ознайомлення з доробком цього автора у пам’яті зринає вислів видатного польського мислителя та сатирика Станіслава Єжи Лєця: «Як можна досягти миру? Звичайно, закопавши сокиру війни — разом із ворогом». Трагедія на Донбасі, а також статті Валентина Торби демонструють нам правоту Станіслава Єжи Лєця.

«ЧАС, ЯКИЙ ПЕРЕЖИВАЄМО, ПОКАЗУЄ, ХТО Є ХТО НАСПРАВДІ»

Володимир БОЙКО, публіцист, педагог, громадський діяч, лауреат премії імені Джеймса Мейса 2013 року:

— Вітаю Валентина Торбу із здобуттям цієї престижної премії. Час, який ми переживаємо, показує, хто є хто насправді, й тому сприяє розвитку журналістики та публіцистики. Впродовж останнього періоду нашої історії було дуже вигідно бути конформістом і шукати якесь місце в системі — багато хто саме так і робив. Згодом все почало розвалюватися на наших очах, як картковий будинок, і з’явилося щось нове — те, заради виникнення чого й працювала певна частина журналістів. Водночас ми потрапили в ситуацію, коли наша держава опинилася на межі й кожному довелося обирати — чи він підтримує її існування, чи ж виступає проти. Якою буде Україна тепер, залежить лише від нас самих. Цей рік став знаковим для публіцистики. Тепер для всіх стало очевидним, хто робив матеріали на замовлення. Ті ж, хто щиро помилявся, були вимушені зробити остаточний вибір. Чудово, що є люди, які продовжують писати про те, що вважають необхідним, незважаючи на обставини. Це — завжди диваки, й їх ніколи не буває багато, але без них публіцистика та журналістика неможливі. Інформаційні потоки впродовж останніх років дуже зросли. Необхідність розбиратися в них та шукати орієнтири — це серйозний виклик для суспільства. Кожен зі ЗМІ сьогодні мусить шукати ефективних методів донесення думок своїх авторів до читача. Тут багато залежить від того, чи цікавою є сама постать того чи іншого публіциста й чи вдається йому знайти форму, доступну для масового споживача інформації. Культура, маю на увазі її немасовий, елітарний сегмент, потребує постійної підтримки — розвиватися сама по собі вона не здатна.

«ПРЕМІЯ ІМ. ДЖЕЙМСА МЕЙСА «МОЛОДІЄ». ОТЖЕ, Є ПОСТУПАЛЬНІСТЬ, РОЗВИТОК»

Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, письменниця, журналістка, член Громадської ради з присудження Премії імені Джеймса Мейса:

— Колись Джеймса запитали: «Чому ви тут, в Україні? Що вам тут треба?». Він відповів: «Я — історик. Я там, де віють вітри історії. Великі, потужні, історичні вітри віють сьогодні над Україною. І саме тут, в Україні, вирішуватиметься доля не тільки України та Росії, а й усієї Європи й цілого світу». Він був у цьому переконаний. Джеймс неодноразово попереджав, що Росія ніколи не відмовиться від своїх зазіхань на Україну. Попереджав, що може трапитися в Криму (див. статтю «ЄВРОПА: матеріалізація привидів» в № 27 від 14-15 лютого ц.р.) У своїх статтях він давав повність весь розклад щодо зазіхань Росії:  військових, кордонних, політичних, культурних... Прочитайте! Якби тоді вчасно наші політики дослухалися, можливо б, не було такої трагедії. Але суспільство мовчало. Газети мовчали. В той час, коли Джеймс виступив із ідеєю акції «Запали свічку», з газет нас підтримали тільки «Слово Просвіти» — маленьке малотиражне видання. І все — жоден медійний орган не відгукнувся! Всі тоді виконували розпорядження своїх «темників». Ми маємо пам’ятати, як швидко можуть «перефарбуватися» наші журналісти. Для усіх нас це — урок. Ми повинні мати осмислену, розумну, патріотичну гуманітарну політику. Якщо цього не буде, якщо ми не зуміємо виховати в українцях українців, якщо ми не зможемо повернути нашу молодь, нас чекають великі біди. Постгеноцидність  — це не тоді, коли болить. Постгеноцидність — тоді, коли не болить, коли організм мертвий, байдужий. Я щиро вітаю з цією премією Валентина Торбу. Дуже рада, що її здобув саме він — автор із Луганська. Я там була і розумію, як йому було важко. Пишаюся, що ми маємо сьогодні наймолодшого лауреата за всю історію премії. Дуже рада, що премія «молодіє». Це значить, що є поступальність, розвиток. Сьогодні необхідно зробити те, що не змогли зробити тоді, коли відійшов Джеймс Мейс. Ми повинні вимагати від нашого уряду, парламенту порушувати питання про визнання світом Голодомору в Україні актом геноциду. Тоді нам не дозволила зробити це відсутність консенсусу. Сьогодні він має бути.

«ПУБЛІЦИСТИКА ВАЛЕНТИНА — ГЛИБОКА, ДЕЩО ЕМОЦІЙНА, АЛЕ ВОДНОЧАС ЛЕГКА ДЛЯ ПРОЧИТАННЯ»

Олег НАЛИВАЙКО, голова Держкомтелерадіо:

— Днями спілкувався з головою луганської обласної спілки журналістів і він зауважив цікаву річ: на щастя, за останній рік змінилася психологія журналістів, що працювали і продовжують працювати в Луганську. Прийшло усвідомлення масштабу трагедії. І ті журналісти, які раніше не займалися публіцистикою, сьогодні виливають свою душу в унікальних за змістом текстах. Частина з них сьогодні пише для соціальних мереж, або у блогах, бо немає можливості друкуватися. Валентин Торба — хороший публіцист.  І дуже добре, що він знайшов «День», а «День» дав йому трибуну. Дуже важливо, коли ми про те, що відбувається на сході, знаємо не лише з виступів спікерів РНБО (хоча й це важливе джерело інформації), а від людей, які до останнього були там, або й досі залишаються. Тим паче, коли це така публіцистика, як у Валентина, — глибока, дещо емоційна, але водночас легка для прочитання.

«МУСИМО ПОСТАВИТИ КРАПКУ НА ПОСТКОЛОНІАЛЬНОМУ, ПОСТГЕНОЦИДНОМУ І ПОСТТОТАЛІТАРНОМУ ІСНУВАННІ»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2011 року:

— На жаль, постгеноцидний синдром може розтягнутися в часі й подолати його дуже непросто. Одна з моїх бабусь дожила до 95-ти років при здоровому глузді. Коли всі раділи помаранчевій революції, вона сказала: «Я теж колись гімназисткою стрибала, кричала: «Свобода! Свобода!». Це був 1918 рік, УНР. Якось, коли її мати, моя прабабуся, 1933 року прийшла додому, їй сказали: «Все, забули українську мову — переходимо на російську». Ймовірно, це їх порятувало. Мій батько разом із Миколою Вінграновським був у Олександра Довженка одним із останніх учнів, але до 1965 року у нас вдома розмовляли російською мовою. От що таке постгеноцидний синдром! Лише 1965 року ми ухвалили радикальне рішення — переходимо на українську. Подолати постгеноцидний синдром на власному рівні, а тим більше на рівні національному — це дуже серйозна проблема. Україна зараз перебуває на цьому шляху, але в національному масштабі він долається тільки зі зброєю в руках... Сьогодні ми знову повинні говорити про геноцид за національною ознакою, який провадять ті самі кремлівські чекісти. Ми бачимо ті самі схеми — перша гібридна війна була у 1917—1918 роках. Вони виграли цю війну завдяки тому, що розклали українську армію, суспільство. Саме тому поглиблене вивчення історії і, зокрема цих агресивних технологій, має бути найпершим завдання для наших політиків. Сьогодні триває національно-визвольна війна, яка має завершити цілий історичний цикл. У цьому  немає нічого дивного. У Франції від падіння Бастилії до афери генерала Буланже минуло рівно сто років. Нині для того, щоб ми могли перейти до розв’язання принципово інших питань, мусимо поставити крапку на постколоніальному, постгеноцидному і посттоталітарному існуванні. Маємо розпрощатися з ним змістовно — щоб нація нарешті була звільнена. Я бажаю Валентину Торбі успіхів у цій роботі — реалізацію цього справді грандіозного історичного завдання неможливо уявити без активної участі газети «День».

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, Вадим ЛУБЧАК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments